Огляд найцікавіших видань про Революцію гідності – від поезій до дайджесту соцмереж та аналітики. 

Є п’ять стадій переживання психологічної травми: шок, агресія, останній рубіж перед прийняттям реальності, усвідомлення та прийняття. Перші три стадії є емоційними, наступні дві – раціональними, коли свідомість потроху змиряється з тим, що відбулось, і починає переводити травму до категорії пам’яті й досвіду. За цією самою схемою розгорталось літературне осмислення якщо не найбільшого, то першого з серії великих переживань, що випало Україні за останні два роки: Революції гідності. 

Видання, що побачили світ майже відразу по завершенні протистояння – це здебільшого поезії, короткі есеї-рефлексії, фотоальбоми, збірки дописів у соціальних мережах і репортажів із Майдану. Друга хвиля – перші спроби аналізу. Тепер дозріває врожай на ниві дитячої та художньої літератури. Найбільша колекція книжок про Революцію гідності зібрана на експозиції Музею Майдану. Вона досі поповнюється, хоча далеко не все написане залишиться у вічності. 

Найпершим літературним відбитком Майдану стали вірші. Художня цінність деяких поетичних рефлексій навряд чи витримає фахову критику, але вони важливі як частинки колективної пам’яті. 234 автори з шести країн на 392 сторінках антології «Небесна сотня» творять поетичний епос Майдану. Серед них є відомі прізвища, – Іздрик, Дмитро Павличко, Мар’яна Савка, – хоча більшість не такі знані або й геть анонімні. Упорядниця збірки Леся Воронюк збирала авторів, даючи оголошення у ЗМІ та соцмережах. Книга проілюстрована картинками, що були популярні в Мережі за часів Майдану. 

«Євромайдан. Лірична хроніка» – не така об’ємна книжка, проте має інший рівень якості. Видавець Василь Карп’юк описав її так: «Текстів у книжці небагато, але всі вони добірні. Кожен вірш є цінним не лише тому, що стосується Євромайдану, а як вірш. Не може одночасно бути 200 геніїв, які напишуть 200 геніальних текстів. В нашому виданні серйозні автори й серйозні тексти, які залишаться». 

Соціальні мережі не лише відіграли величезну роль в організації Майдану, а й стали її живим літописом. Авторський проект Оксани Забужко, де зібрані онлайн-нотатки літераторів, блогерів, журналістів та анонімних персонажів, називається «Літопис самовидців: дев´ять місяців українського спротиву». «Fантомний біль #maidan» – це фотоальбом Андрія Миргородського, коментарями до якого стали Facebook-дописи від листопада 2013 до червня 2014 року.

В кінці 2014 року у видавництві «Дуліби» вийшов власний авторський «літопис» Майдану Юлії Орлової «111 дней Майдана: записки киевлянки». Етнолог і антрополог за фахом, авторка намагалась дивитись на Майдан із позицій не лише активної громадянки, а й науковця. І ще один блог-щоденник – книга журналістки Христини Бердинських «Єлюди. Теплі історії з Майдану», за яку авторка отримала премію «За поступ у журналістиці» імені Олександра Кривенка 2014 року. У грудні 2013-го Христина почала викладати історії учасників Майдану та їхні фото, зроблені мобільним телефоном, на сторінці «Єлюди-maidaners».

Іще один жанр оперативного осмислення Майдану – альбом. Серед якісних постмайданівських альбомів – «Повстанська Абетка», спільна дитина 23 українських художників, «#Euromaidan – History in the Making» та «94 дні. Євромайдан очима ТСН» видавництва «Основи». Чудова поліграфія, величезний обсяг та поважна ціна робить ці видання радше подарунковими, ніж настільними.

Об’ємною картинку тих подій роблять репортажні видання: той-таки альбом «94 дні. Майдан очима ТСН» та двотомний «Щоденник Євромайдану» від редакції журналу «Вести. Репортер». Журналісти «1+1» спробували перенести телекартинку на папір; вийшов історичний літопис, зітканий із дописів у соцмережах, спогадів, текстів, відео та фото, відзнятих співробітниками ТСН. «Репортер» зібрав власні публікації (інтерв’ю, аналітику, репортажі) від перших днів Євромайдану до анексії Криму. Обидва видання являють собою журналістську інтерпретацію тих подій, тож, читаючи, не варто приймати їх за істину в останній інстанції.

Поступово душевні рани гоїлись, і мозок вимагав раціональних пояснень того, що сталося. Поки що є лише одна ґрунтовна спроба: книга редакторки lb.ua Соні Кошкіної «Майдан. Нерозказана історія». Книжку одразу ж охрестили головним розслідуванням року, а додатковий ажіотаж створила неоднозначна презентація видання, де серед запрошених виявилися і колишні прибічники Януковича. До книги увійшли інтерв’ю з політиками, що відіграли важливу роль у подіях Майдану: Олександром Януковичем, Олександром Турчиновим, Арсеном Аваковим, Володимиром Рибаком та іншими. Завдання, яке поставила перед собою Соня Кошкіна – відтворити точну хронологію подій за лаштунками Майдану, запропонувавши читачам версії з обох боків барикад.

На відміну від дайджестів і збірок, художні твори «зріють» довше, глибоко осмислюючи те, що відбулося. Першою ластівкою стала повість «Я з Небесної сотні» Марка Рудневича, що побачила світ у вересні 2014 року. Книжка була написана за три тижні, а прочитати її можна за півдня. За словами автора, це «книга про Макса, який поїхав на Майдан і там загинув. От і все. Про людину, яка зробила те, що мала зробити».

«Вогняна зима» Андрія Кокотюхи вийшла наприкінці травня цього року і стала першою художньою спробою побачити Майдан очима всіх його учасників: студентів і беркутівців, середнього класу та тітушок. «Вже 23 січня, після того, як почались викрадання людей та напади на Автомайдан, я знав, що книга називатиметься “Вогняна зима”, а в ній буде епізод про сутички автомайданівців із ментами, – розповів Кокотюха. – Рішення писати книгу прийшло значно пізніше. Я розумів, що рано чи пізно це треба зробити. Крізь цю книжку проходить думка, що люди вийшли на Майдан кожен за своє. Але їх об’єднала одна мета – зробити так, щоб не допустити ще однієї такої зими. Та все- однокожен відчував замах не на права всієї країни, а на його особисті. Це була дуже особистісна революція. Майдан не зміг змінити всю Україну». 

Навесні 2015-го Ірен Роздобудько випустила продовження свого відомого роману «Ґудзик» – «Ґудзик-2. 10 років по тому». Головні герої Ліка та Денис іще раз намагаються відшукати одне одного на тлі подій на Майдані й на Донбасі. «Я ніколи не міг стати на коліна. Усвідомлюю, що інколи це буває необхідно, скажімо, в церкві. Адже незручно, коли ти стоїш стовпом, а всі довкола стають навколішки. (…) Я можу зробити будь-що, навіть найскладніше – визнати свою неправоту, навіть найнайскладніше – відмовитися від корисної пропозиції. А от стати на коліна досі не можу, навіть у церкві. Тому мене завжди дратували заклики звідусіль встати з колін. Але як зведешся, коли ти на них ніколи не стояв?..», – говорить один із персонажів роману. Сама ж Роздобудько каже, що найважливіше було «обрати максимально чесну тональність, показати почуття героїв, а не хронологію подій, зробити текст читабельним і через 10 років, не лише як історичний факт, а як людський фактор». 

«Казка про Майдан» Христини Лукащук – також художня книжка, проте адресована дітям. «Із дітьми треба говорити чесно і правдиво, адже діти мають таке ж право на правду, як і дорослі», – зауважила на презентації цього видання головний редактор «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка. Авторка не просто розповіла маленьким українцям про події однієї страшної зими, а й надихнула дорослих говорити з дітьми про складні речі. Вона вірить: «якщо діти люблені, то вони виростають патріотами» – такими як маленька Даруся з останнього запису з «Літопису самовидців» від 29 липня 2014 року, авторський стиль та пунктуація якого лишилися без змін:

«Даруся: Мамо, що таке “родіна”?

Я: Це батьківщина. Ти розумієш що таке Батьківщина?

Даруся: Розумію. Батьківщина – це там, де помирають люди».

Ганна Цупко, Школа журналістики УКУ

Відгуки (1)

Анонім,