В українських медіа ще донедавна аніме часто зображувалося як щось підозріле й небезпечне. Наприклад, ще 2020 року у багатьох матеріалах  лунали попередження для батьків, чиї діти захоплюються аніме, на кшталт: «аніме… викликає побоювання, чи то своєю вдаваною дитячістю, чи то не притаманною західній культурі зовнішністю», а навіть писали, що «українці бояться того, чого не розуміють». У статтях на кшталт «Українські підлітки захоплюються аніме: чи варто непокоїтися батькам» були заклики «бити на сполох», коли діти занурюються у світ манги й аніме — мовляв, це може дестабілізувати їхній світогляд або негативно вплинути на психіку.

Ще кілька років тому про Лабубу чули лише колекціонери дизайнерських іграшок. Сьогодні ж цього плюшевого монстрика можна побачити всюди: в TikTok, Instagram, YouTube Shorts, на рюкзаках школярів, у телеграм-магазинах і навіть у сучасних мистецьких інсталяціях. Лабубу перетворився на повноцінного медіаперсонажа, який не просто існує в культурному полі, а активно впливає на нього. Його образ — дивний, потішний і трохи лячний — став новою формою емоційної мови для покоління, яке шукає себе в умовах втоми, турбулентності та цифрового перевантаження.

Журналістська освіта в усьому світі переживає трансформацію: з академічної теорії вона поступово перетворюється на простір для критичного мислення, практики та діалогу із суспільством. А як з цим в Україні? Чи готові наші виші до таких змін — і як бачать їх самі викладачі?

Журналістика біжить марафон із оновлення, а заклади журналістської освіти — хитаються десь на старті. Система готує студентів «на вчора», хоча ринок вимагає «на завтра». Що має змінитися, аби освіта не відстала остаточно?

Я перечитала десятки текстів — від популярних на “Громадському” до фахових у наукових вісниках за останні роки. І дивним було не те, що проблеми там серйозні, а тому, що вони… ті самі. З року в рік. Публікації минулих років стали для мене не просто джерелом фактів, а своєрідним дзеркалом — через них можна побачити, наскільки (і чи взагалі) змінилася ситуація. І хоча тексти уже не нові, вони актуальні. А отже — зміни або надто повільні, або здебільшого декларативні. Перегляд статтей останнього десятиліття дав змогу побачити сталу картину: основні виклики для журналістських факультетів майже не змінюються.

Щороку українські факультети журналістики випускають сотні дипломованих фахівців — але скільки з них справді готові до реалій сучасних медіа? Ми проаналізували кількадесят публікацій, присвячених проблемам журналістської освіти в Україні, зокрема тексти, опубліковані впродовж останніх десяти років. Попри те, що частина з них була створена значно раніше, порушені в них питання залишаються актуальними й сьогодні. Це свідчить про системність і глибину проблем, які роками залишаються без належного вирішення — від застарілих підходів у викладанні до нестачі практико-орієнтованого навчання.

Швидкий розвиток штучного інтелекту та цифрових технологій змінив спосіб, у який люди формують свою онлайн-ідентичність. AI-аватари та цифрові двійники – це інноваційні інструменти, які дозволяють користувачам створювати віртуальні образи, що не лише відображають їх зовнішність, а й можуть моделювати поведінку, емоції та індивідуальний стиль спілкування. Соцмережі стають майданчиком для експериментів з новими формами самовираження, що […]

У світі соціальних мереж може трапитися будь-що. Уявіть, що ви прочитали відгук про певний товар, готель, компанію або ж чийсь коментар на підтримку політика. І наче нічого дивного в цьому нема, крім одного... Коментатор на фото – ви! У вашого «двійника» інше ім’я, інше місто проживання, інший сімейний статус та інша професія. Але... ваше обличчя. Знайомтеся, це — бот.

На початку 2025 року світовий медіапростір сколихнула поява роману «Священник» американської письменниці Сьєрри Сімоне. Цей твір, що поєднує еротику та релігійні мотиви, викликав бурхливі дискусії серед читачів, критиків та представників духовенства.

The Ukrainians – на перший погляд звичайне, непримітне медіа, сайт, схожий на 1001 інший, але вдумливий читач легко помітить родзинку. У цьому ресурсі зберігається найцінніше – людські історії.