У добу надшвидкого споживання інформації боротьба за увагу аудиторії перетворилася на справжню «війну за клік». Щодня переглядаючи десятки медійних стрічок, споживач часом навіть не замислюється, що його сприйняття реальності формується ще до того, як він відкриє текст новини чи натисне кнопкою миші відтворення. Адже заголовок новини перестає бути просто стислим викладом фактів — він перетворюється на самостійний інструмент впливу.

Однією із особливостей висвітлення липневих протестів стала зміна фокусу, зокрема у медіа. Якщо раніше мережею ширилися кадри загального плану, які показували масовість та атмосферу, то цього разу акцент змістився на деталі. Ними стали “картонки”. Медіа активно почали використовувати такі фото, як ілюстративну складову своїх публікацій.

Ми читаємо про чужі трагедії щодня – між ранковою кавою і вечірнім скролом стрічки. Ставимо лайки, поширюємо збори, іноді пишемо «тримайтеся». Але чи означає це, що ми справді співпереживаємо? У живому спілкуванні ми вловлюємо інтонації, бачимо очі співрозмовника, відчуваємо паузи – і саме це робить емпатію природною. В інтернеті ж емоції легко губляться між рядками, жарти можуть звучати як образи, а історії про війну – перетворюватися на сухі цифри. То чи здатні ми ще відчувати чужий біль по той бік екрана?

Сьогодні достатньо кількох тисяч лайків і репостів, щоб будь-який допис у соцмережах почав виглядати переконливо. Контент, який швидко набирає перегляди, лайки та коментарі, здається правдивішим сам по собі, незалежно від того, що в ньому насправді. У результаті цифри під публікаціями часто стають важливішими за сам зміст.

Ще кілька років тому складно було уявити, що короткий допис у соцмережі може за лічені години запустити масштабну дискусію та зруйнувати репутацію бренду чи змінити ставлення аудиторії до публічної особи. У цьому матеріалі — найгучніші історії українського Threads, механізми роботи платформи та аналіз того, як вона змінює культуру цифрового спілкування.

Ще десять років тому дитячий контент в інтернеті асоціювався переважно з мультфільмами та пізнавальними відео. Сьогодні значну частину рекомендацій займають ролики, де герої без упину кричать, трощать іграшки, влаштовують безглузді челенджі або годинами розпаковують нові покупки. Попри абсурдність такого контенту, саме він регулярно опиняється серед найпопулярніших у дитячому сегменті YouTube. Але що відбувається, коли саме такі відео стають для дітей щоденною нормою та починають формувати їхнє уявлення про світ?

Кілька секунд відео можуть зробити маловідомого персонажа культовим, повернути популярність старому фільму або навіть змінити ставлення до політика. Саме так працюють фан-едіти – короткі відеомонтажі, які давно перестали бути звичайною розвагою, перетворившись на важливу частину цифрової культури. У чому секрет популярності цих коротких роликів і що про них говорять науковці – розбиралися у матеріалі.

НОВА МЕДІАРЕАЛЬНІСТЬ СПЕЦВИПУСК ДО ДНЯ ЖУРНАЛІСТА 6 ЧЕРВНЯ 2026 МедіаКритика#33-2026

Від tradwife до szon patrol — вірусні тренди в TikTok та Instagram дедалі частіше стають темою медійного обговорення через відтворення старих гендерних упереджень у новій формі. Паралельно виникають контртренди, які намагаються протистояти таким наративам. Чому соцмережі перетворили гендерні дискусії на медіафеномен і хто на цьому заробляє?

Журналістику даних в Україні часто сприймають як інструмент швидких викриттів, проте її реальна роль у медійній екосистемі є набагато складнішою та прагматичнішою. Це робота з масивами інформації, які через свій обсяг часто залишаються поза увагою як широкої аудиторії, так і державних інституцій. Головна функція дата-журналіста полягає не в заміні правоохоронних органів, а в систематизації розрізнених цифрових слідів для створення об’єктивної картини суспільних процесів.