Наразі, в Україні не так багато спеціалізованих музичних видань, але є декілька справді дуже цікавих, на жаль, подекуди маловідомих ресурсів.

В Україні вже кілька років поспіль не вщухають дискусії щодо рівня складності Національного мультипредметного тесту (НМТ). Щороку одразу після старту тестувань соцмережі та медіа вибухають хвилею обурення — випускники й батьки нарікають на складність завдань, невідповідність програми, а також психологічний тиск. Найбільше критики традиційно дісталося тестам з англійської мови.

Про здоров'я українські медіа пишуть багато, тому мають постійні рубрики, присвячені цій темі. Як підрахував Інститут масової інформації, вони є в 13 із 20 найпопулярніших онлайн-видань, не враховуючи локальні. За аналізом ІМІ, хоча здебільшого редакції готують для читачів прийнятні матеріали щодо можливостей покращення самопочуття й здоров'я, але є й такі, що пропонують неконструктивні, науково не обґрунтовані поради, які можуть нашкодити. Наприклад, ТСН радить їсти малину щодня, незважаючи на те, що рік тому подали цілий перелік, для кого і за яких умов споживання малини може бути небезпечним. Спочатку медіа писали, що користування мікрохвильовою піччю викликає рак, пізніше цю інформацію вже спростовували. Однак готувати на газовій плиті теж не варто, якщо вірити «Главкому». Тож де тут правда і як перевіряти такі новини?

У сучасній поп-індустрії межа між мистецтвом і провокацією майже стерлася. Це вкотре довела Сабріна Карпентер, презентуючи обкладинку свого нового альбому Man’s Best Friend, яка викликала хвилю критики, обговорень і — що важливо для артистки — гігантського інформаційного розголосу

В українських медіа ще донедавна аніме часто зображувалося як щось підозріле й небезпечне. Наприклад, ще 2020 року у багатьох матеріалах  лунали попередження для батьків, чиї діти захоплюються аніме, на кшталт: «аніме… викликає побоювання, чи то своєю вдаваною дитячістю, чи то не притаманною західній культурі зовнішністю», а навіть писали, що «українці бояться того, чого не розуміють». У статтях на кшталт «Українські підлітки захоплюються аніме: чи варто непокоїтися батькам» були заклики «бити на сполох», коли діти занурюються у світ манги й аніме — мовляв, це може дестабілізувати їхній світогляд або негативно вплинути на психіку.

Ще кілька років тому про Лабубу чули лише колекціонери дизайнерських іграшок. Сьогодні ж цього плюшевого монстрика можна побачити всюди: в TikTok, Instagram, YouTube Shorts, на рюкзаках школярів, у телеграм-магазинах і навіть у сучасних мистецьких інсталяціях. Лабубу перетворився на повноцінного медіаперсонажа, який не просто існує в культурному полі, а активно впливає на нього. Його образ — дивний, потішний і трохи лячний — став новою формою емоційної мови для покоління, яке шукає себе в умовах втоми, турбулентності та цифрового перевантаження.

Журналістська освіта в усьому світі переживає трансформацію: з академічної теорії вона поступово перетворюється на простір для критичного мислення, практики та діалогу із суспільством. А як з цим в Україні? Чи готові наші виші до таких змін — і як бачать їх самі викладачі?

Журналістика біжить марафон із оновлення, а заклади журналістської освіти — хитаються десь на старті. Система готує студентів «на вчора», хоча ринок вимагає «на завтра». Що має змінитися, аби освіта не відстала остаточно?

Я перечитала десятки текстів — від популярних на “Громадському” до фахових у наукових вісниках за останні роки. І дивним було не те, що проблеми там серйозні, а тому, що вони… ті самі. З року в рік. Публікації минулих років стали для мене не просто джерелом фактів, а своєрідним дзеркалом — через них можна побачити, наскільки (і чи взагалі) змінилася ситуація. І хоча тексти уже не нові, вони актуальні. А отже — зміни або надто повільні, або здебільшого декларативні. Перегляд статтей останнього десятиліття дав змогу побачити сталу картину: основні виклики для журналістських факультетів майже не змінюються.

Щороку українські факультети журналістики випускають сотні дипломованих фахівців — але скільки з них справді готові до реалій сучасних медіа? Ми проаналізували кількадесят публікацій, присвячених проблемам журналістської освіти в Україні, зокрема тексти, опубліковані впродовж останніх десяти років. Попри те, що частина з них була створена значно раніше, порушені в них питання залишаються актуальними й сьогодні. Це свідчить про системність і глибину проблем, які роками залишаються без належного вирішення — від застарілих підходів у викладанні до нестачі практико-орієнтованого навчання.