Однією із особливостей висвітлення липневих протестів стала зміна фокусу, зокрема у медіа. Якщо раніше мережею ширилися кадри загального плану, які показували масовість та атмосферу, то цього разу акцент змістився на деталі. Ними стали “картонки”. Медіа активно почали використовувати такі фото, як ілюстративну складову своїх публікацій.

Ми читаємо про чужі трагедії щодня – між ранковою кавою і вечірнім скролом стрічки. Ставимо лайки, поширюємо збори, іноді пишемо «тримайтеся». Але чи означає це, що ми справді співпереживаємо? У живому спілкуванні ми вловлюємо інтонації, бачимо очі співрозмовника, відчуваємо паузи – і саме це робить емпатію природною. В інтернеті ж емоції легко губляться між рядками, жарти можуть звучати як образи, а історії про війну – перетворюватися на сухі цифри. То чи здатні ми ще відчувати чужий біль по той бік екрана?

Ще кілька років тому складно було уявити, що короткий допис у соцмережі може за лічені години запустити масштабну дискусію та зруйнувати репутацію бренду чи змінити ставлення аудиторії до публічної особи. У цьому матеріалі — найгучніші історії українського Threads, механізми роботи платформи та аналіз того, як вона змінює культуру цифрового спілкування.

Ще десять років тому дитячий контент в інтернеті асоціювався переважно з мультфільмами та пізнавальними відео. Сьогодні значну частину рекомендацій займають ролики, де герої без упину кричать, трощать іграшки, влаштовують безглузді челенджі або годинами розпаковують нові покупки. Попри абсурдність такого контенту, саме він регулярно опиняється серед найпопулярніших у дитячому сегменті YouTube. Але що відбувається, коли саме такі відео стають для дітей щоденною нормою та починають формувати їхнє уявлення про світ?

Антикорупційні організації, гендерночутливі медіа, екоактивісти та захисники культурної спадщини – представники різних сфер об’єдналися для напрацювання поправок до законопроєкту нового Цивільного кодексу. Що ускладнює висвітлення його проблемних положень порівняно із законопроєктом про НАБУ та САП? До яких популярних образів вдавалися медіа, пояснюючи ризики, і якою є роль журналістів у цьому процесі?

Навряд чи у своїх текстах українські журналісти назвуть американця Пітера — Петром, а поляка Анджея — Андрієм. Це ж очевидно: імена іноземців підлягають транслітерації і не перекладаються. Проте щойно йдеться про діячів з Росії, у стрічках українських новин починається дивне зближення: «Владіміри» стають «Володимирами», а «Алєксєі» — «Олексіями». Англійські, польські чи французькі імена ми транслітеруємо. Російські ж — перекладаємо, фактично українізуючи їх. Чому українські медіа досі керуються правилом, яке штучно зближує нас із ворогом, і хто з редакцій вже наважився на бунт проти застарілої норми правопису?

Згідно з дослідженням USAID-Internews за 2024 рік, 73% українців отримують новини з Telegram. Месенджер фактично монополізував український інформаційний простір, витіснивши класичне телебачення та сайти традиційних медіа. Швидкість подачі інформації та відсутність жорсткої модерації зробили його максимально зручним для читачів. Проте ці ж характеристики перетворили Telegram на ідеальний майданчик для проведення інформаційно-психологічних операцій (ІПСО).  

Як висвітлювати сексуалізоване насильство, коли немає вироку, але є свідчення, скріншоти й суспільний резонанс? Під час воркшопу від Гелен Шульте студенти факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка неочікувано для себе опинилися в ролі редакційних команд.

Мальописи української воєнної історії — трохи незвичне для України явище, до якого досі ставляться з пересторогою. «Його дивляться чи читають», «він серйозний чи смішний», «це ще журналістика чи вже ні», «а для дітей чи для дорослих». Та й знамените «не на часі» не втрачає своєї актуальності. А в цей момент українська комікс-журналістика вже підкорює відомі видання, зокрема The New York Times, The Washington Post, The Economist, щоб привернути увагу світу до України. Та чи є в неї шанс здобути таку ж популярність удома?

Як для маловідомої, трохи специфічної форми журналістики, журналістика коміксів має досить гостросюжетну історію. Зокрема Смурфиків створили як політичну сатиру, одним коміксом намагалися зупинити геноцид, іншим випадково спровокували скандал у Польщі, на сатиричну газету напали за пост у Twitter, а карикатуристу довелося тікати з країни через образу президента. Отож, комікси в журналістиці це не про супергероїв, але про спроби привернути увагу до важливих, страшних чи заборонених тем, коли цього не робили традиційні медіа.