Судові процеси над Карен Рід, справа Дзюнко Фурути, вбивства Анатолія Онопрієнка — суспільство стало одержимим реальними кримінальними історіями. Чому історії про справжні злочини так привертають нашу увагу? Здавалося б, ці теми мають відштовхувати, викликати дискомфорт та тривогу. Чи діє тру-крайм як когнітивний тренажер, що допомагає нам розпізнавати потенційні загрози, чи він лише створює викривлений медійний фільтр, через який реальність здається значно небезпечнішою, ніж є насправді?

Війна — це не лише про мапи і зведення втрат. Це ще й про обличчя — понівечені, бездиханні, іноді впізнавані. Якщо раніше такі кадри рідко потрапляли в публічний простір, то після повномасштабного вторгнення вони стали частиною стрічки новин: без цензури, без попереджень, часто без згоди родичів. Зі зображень смерті зробили контент.

На платформі Telegram функціонує безліч анонімних каналів, які не оприлюднюють інформацію про своїх власників, але полюбляють публікувати новини “з надійних джерел”. Деякі з них працюють під керівництвом Росії, а інші діють у власних інтересах. Нерідко трапляється й таке, що інформація з таких сторінок потрапляє в ЗМІ й активно культивується в суспільстві, що подекуди призводить до паніки — явища кардинально негативного як у мирний, так і воєнний час.

Ці рядки писалися власне напередодні Гелловіна – свята, яке прийшло до нас із Заходу приблизно у 90-их рр. минулого століття.  Паралельна українська назва – відьомська ніч. Подібно до свята Валентина, воно отримало суттєві комерційні «ін’єкції» і досі сприймається  в суспільстві  як щось чужорідне і контроверсійне. Назагал йдеться про доволі екзотичне святкування, яке  –  з його […]

Клікбейтні заголовки, фейкові новини та рожеві окуляри - все, що під час війни пропонують недобросовісні журналісти.

Жанр true crime був і є вельми популярнішим в медіа. Щороку з’являються нові книги, документальні фільми, подкасти і телешоу, присвячені історіям реальних злочинів. Однак, разом із популярністю зростає також критика та занепокоєння. Зокрема багатьох цікавлять питання щодо етики використання реальних трагедій для розваги і потенційну шкоду, заподіяну жертвам злочинів та їхнім родинам.

У контексті сучасних подій скролити новини перейшло в рутинну звичку. Проте сюжети вже не базуються на розповідях про новонароджене дитя панди в зоопарку чи скандальні відпочинки чиновників. Хроніки фронту, процес евакуації, наслідки обстрілів – це, як і інші важливі події сьогодення, супроводжується візуальним контентом. Проте чи завжди воно доцільно і як шокові фото пов’язані з психологічною травматизацією?

Тема посттравматичного стресового розладу стала однією з «наймедійніших» після лютого минулого року. І найпанічніших. ПТСРом лякають всі кому не лінь: особи, що називають себе експертами та психологами в мас-медіа та соцмережах залякують українців, що він неодмінно буде у кожного після війни. Та чи справді це так?

Розглянемо, як поводилися у кризові моменти, на початку гібридної агресії та на початку повномасштабної війни, а саме, в перший тиждень березня 2014 і 2022 років, журналісти популярного ЗМІ в Україні «ТСН»: чи дотримувалися журналістських стандартів чи все ж таки їх порушували і грішили на темі війни.

Новини потрібно вміти споживати. Особливо, на таку делікатну та психологічно важку тему, як війна. Журналісти-початківці чи «журналісти-хайполюби» полюбляють писати «сенсаційні», «ексклюзивні» новини, після яких піднімається тиск і сивіє пара волосків. А користувачі не завжди вміють фільтрувати те, що споживають, особливо, якщо бачать емоційно насичену інформацію в якісних ЗМІ, яким довіряють. Адже навіть «Радіо Свобода» та «ВВС» не без гріха... Отже, розберемо у формі «шкідливих порад» кілька прийомів як не треба подавати новини: