Медіанасильство, Halloween і війна

Борис Потятиник

Опубліковано: 05-11-2023

Розділи: Агресія і тривога, Огляди, аналітика.

0

Ці рядки писалися власне напередодні Гелловіна – свята, яке прийшло до нас із Заходу приблизно у 90-их рр. минулого століття.  Паралельна українська назва – відьомська ніч. Подібно до свята Валентина, воно отримало суттєві комерційні «ін’єкції» і досі сприймається  в суспільстві  як щось чужорідне і контроверсійне. Назагал йдеться про доволі екзотичне святкування, яке  –  з його потішними зомбі, кажанами, вампірами, привидами і гарбузовими головами, –  здавалось, не може існувати в умовах війни. Сенс Гелловіна – у нагнітанні страху. Жартівливого, звичайно. Коли ж ці забавкові жахи потрапляють у контекст правдивих страхіть, яких більш ніж вдосталь у воюючій країні, то вони просто втрачають сенс, стають невидимими. Як робиться невидимою чорна кішка в суцільній темряві.

На очі трапились «П’ять ідей манікюру до Геловіну від голлівудських майстринь:  скелети, черепи та криваві патьоки». Можемо уявити, як би виглядав такий манікюр на фронті? Особливо криваві патьоки.

Чи не так само недолуго виглядають на тлі війни способи боротьби з екранним насильством. Більшість з них напрацьовані у мирний час, й увійшли до золотого фонду медіа-освіти та медіаграмотності в усьому світі. Поняття violence in the media почало широко циркулювати після II Світової, коли США, а потім інші країни заполонив новий медіум – телебачення.  З’явилося відчуття,  що насильство в медіа є проблемою, якою треба займатися психологам, фахівцям з комунікації, правникам, філософам і культурологам.

До речі, тільки тепер зауважив деякі паралелі і подібності в практиках Гелловіну та медіаграмотності. Маю на увазі міркування соціальних психологів про неуникність і навіть корисність усіляких лякалок в дитячому віці. Що вони мають на увазі? Спектр доволі широкий: від казок та міфів, багато з яких переповнені насильством (як от Івасик-Телесик, який вирішив підсмажити у печі доньку злого персонажа) – до комп’ютерних ігор та горорів Говарда Лавкрафта чи Клайва Баркера.

З  погляду психологів, надмірне оберігання дитини й уникання лякаючих тем, може викликати навіть затримку в розвитку особистості. Психологи припускають, що забороняючи, скажімо, перегляд фільмів жахів, ми збіднюємо їхнє емоційне життя, що призводить до ранньої й одно­біч­ної інтелектуалізації психіки: дитячі страхи мають бути прожиті і раціоналізовані саме в ди­тинстві, інакше можуть виникнути психологічні проблеми в до­рос­ло­му житті. Під впливом «страшних» оповідей дитина ніби моделює свою поведінку в тривожних і небезпечних обставинах та вчиться долати страхи. .Йдеться про те, щоб висміяти зло, перетворити його на жарт чи гру. У такий спосіб відбувається релятивізація зла.

Як бачимо, Гелловін цілком вписується в цю концепцію, пропонуючи глянути на насильство через призму гумору та парадоксів. Діти мають нагоду виразити свої власні страхи через костюми, образи та ігри. Сміх і тривіалізація зла насправді дуже помічні в цьому процесі. Гумор тут служить не тільки для подолання страхів, але навіть для гри зі страхом, для можливості використовувати його у своїй творчості. Гелловін у цьому сенсі можна розглядати в контексті своєрідного щеплення проти страху і насильства, що у парадоксальний спосіб збігається з цілями медіаосвіти та медіаграмотності.

Не з усім  у цій концерції можна беззаперечно погоджуватися, але погляд, погодьтеся, доволі цікавий. Принаймні небанальний і непрямолінійний. Так само, до речі, як і катарсис. Ще з часів Аристотеля прийнято вважати, що споглядання трагедії, людських страждань через призму сценіяного мистецтва здатне очищувати душу глядача. Згодом ідею катарсису підхопили психологи та літератори, зокрема Зигмунт Фройд у своєму психоаналізі. Пізніші дослідження цього явища, з мого погляду, було пов’язані з наступом візуальної культури після II Світової. Візуальної культури, яка була насичена і пересичена «екшином». Чи можна вважати, що реальне насильство світової війни після її закінчення набуло форми гіпертофованої віртуальної агресії у голлівудських фільмах, телесеріалах та дещо пізніше в комп’ютерних іграх? Це спокуслива гіпотеза, яка цілком узгоджується з теорією катарсису. Звідси логічний висновок: споживання віртуального насильства не збільшує, а, навпаки, зменшує ризики спонтанного насильства в реальному житті. Йдеться про свого роду випускання пари. Привабливий погляд, хоч і не зовсім правдоподібний.

Втім, Bobo Dall). більшість теоретично-дослідницьких напрацювань стосовно екранного насильства не відзначаються парадоксальністю. Вони радше прямолінійні і навіть дещо примітивні, як експеримент з лялькою Іван-Покиван (так можна перекласти назву великої надувної ляльки Автором цього експерименту у 60-х рр. ХХ ст. був американський психолог з відверто українським прізвищем Альберт Бандура.  Діти,  дивилися фільм  (для однієї групи – спокійний, з розсудливими і чемними персонажами, для іншої – насичений динамікою та агресією). Після перегляду вони переходили в кімнату, де на них власне чекала ця надувна лялька, яка  смішно похитувалася від доторку. Експериментатор помітив, що після перегляду «спокійного» відеоматеріалу діти радше були готові обіймати ляльку. І навпаки, після перегляду агресивного насильницього матеріалу воліли лупцювати бідолашну Bobo. Вважається що цей і подібні експерименти  доводять згубний вплив на дітей екранного насильства.

Читачі, знайомі з цією темою, скажуть, що я спрощую і примітивізую медіаоствітні підходи до екранного насильства. Справді, ця тема упродовж століття – а перші статті на тему violence in the media опубліковані в 20-х рр. ХХ ст. – накопичила величезну кількість експериментальних  матеріалів та теоретичних узагальнень. Найважливіші з них можна знайти у книзі Джонатана Фрідмана (див. у примітках), який проводить науковий  огляд та метааналіз кількох десятків досліджень. Там є і про  звикання та знечулення під впливом безнастанного бомбардування насильницькими сюжетами, happy violence – безтурботно веселе насильство фільмів-екшенів, і про романтизацію зла, як у «Бонні і Клайд» чи у фільмі Олівера Стоуна “Природжені вбивці”, де закохана пара розва­жаєть­­ся кримінальними злочинами. Про те,  що саме позитивний персонаж, «добрий хлопець» часто стріляє і вбиває в фільмах-екшинах найбільше. Якщо йдеться про документальне насильство, то загальновідомою проблемою є не тільки вбивці, які розстріюють дітей і вчителів у школах, але терористи, які з бухгалтерською педантичністю  розраховують на безнастанну увагу медіа. Медіа, які зрештою й завдають головного, психологічного удару широкій аудиторії (незалежно про що йдеться – удар захоплених авіалайнерів по вежах Світового торгового центру в на Мангеттені 2001 р. чи про недавню різанину в Ізраїлі).

Як уже згадувалось, ці рядки писалися напередодні Гелловіна.   І звичні приготування до цього свята – накладалися на тривожну інформацію з реального світу. Знову загули сирени повітряної тривоги в наших містах. Хтось попрямував до бомбосховища.

І це стосується не тільки України.

“Земля в Газі затремтіла”, –  заявив перед Гелловіном міністр оборони Ізраїлю Йоав Галлант. Мені здалося, що в його заяві прозвучали навіть певні нотки задоволення.  Задоволення військового, який відчуває усю міць повітряного удару по смужці палестинської землі. На той час вже було вбито близько 8000 палестинців, здебільшого жінок і дітей. Починався новий етап воєнної операції: у сектор Гази заходили танки і піхота.

А в Україні продовжували надходити новини з фронту: запеклі бої у Запорізькому,  Бахмутському, Авдіївському напрямах…

І хоча мені траплялась інформація, що у деяких локаціях під час війни в Афганістані чи Іраку американські військовослужбовці влаштовувати Гелловін, щоб зняти напругу, все ж, погодьмося, таке поєднання виглядає  дещо абсурдно. Подібно до того як геловініське намагання створити тривожну атмосферу «страшної казки» втрачає своє значення , коли опиняється в контексті війни, так само розсипається напрацьована для мирного часу концепція боротьби з медіанасильством.

Адже екранне насильство не може не заполонювати канали масової комунікації та соціальних мереж. І що відбувається, коли грайливе придумування смішних жахів і лякалок опиняється в контексті  жорстокої війни? У контексті невигаданого страхіття і тотального жаху?  І чи допоможе тут маркування телевізійних програм з великим вмістом насильницьких сцен (як відомо, підлітки розглядали маркування як керівництво для того, аби швидше відшукати привабливий для них фільм)?

Тим паче, що не зазнала змін майже наркотична схильність медіа до демонстрації насильства. Якщо йдеться про критику медіа, то однією з найбільш вдалих, я би навіть сказав, знущальних кариктур на медіа є трилер Джона Герцфелда “15 хвилин”. У ньому йдеться про вбивць, які от-от уникнуть покарання. Причому спосіб, до якого вони вдають­ся, цілком парадоксальний: вони не приховують злочинів, а, нав­паки, доводять їх до незвичайної жорстокості і виходять у такий спо­сіб на рівень «зірок – знаменитостей» – «суперстарз», яким замовляють кни­ги спогадів та беруть інтерв’ю. Злочинець такого рівня може залучити адво­катів найвищої кваліфікації, що значно збільшує шанси уникнути покарання. Щоправда, для цього усі злочини необхідно задоку­мен­ту­ва­ти, що і робить один із зловмисників, старанно знімаючи всі вбивства і тортури відеокамерою.

Отож, напрацьовані підходи «медіаграмотного» ставлення до екранного насильства, здається, потребують суттєвого оновлення, якщо взагалі, не перевинайдення, коли на світ насувається похмура епоха великих затяжних війн.

—————–

Jonathan Freedman, Media Violence and its Effect on Aggression: Assessing the Scientific Evidences, 2002.

Comments are closed.