Журналістику даних в Україні часто сприймають як інструмент швидких викриттів, проте її реальна роль у медійній екосистемі є набагато складнішою та прагматичнішою. Це робота з масивами інформації, які через свій обсяг часто залишаються поза увагою як широкої аудиторії, так і державних інституцій. Головна функція дата-журналіста полягає не в заміні правоохоронних органів, а в систематизації розрізнених цифрових слідів для створення об’єктивної картини суспільних процесів.

Сучасні фінансові розслідування еволюціонували від пошуку паперових документів до аналізу гігантських масивів цифрових транзакцій. Якщо раніше журналісти покладалися на випадкові витоки або свідчення інсайдерів, то сьогодні розвиток відкритої звітності (Open Data) дозволяє системно відстежувати рух капіталу. В основі будь-якого викриття — від офшорних схем до махінацій із закупівлями під час відбудови — лежить вміння ідентифікувати «цифрові сліди» фінансів. Це процес, де замість диктофона основним знаряддям стають навички роботи з API-інтерфейсами реєстрів та алгоритмами нормалізації даних.

В епоху великих даних (Big Data) традиційні методи журналістики часто виявляються безсилими перед масивами інформації, яку необхідно опрацювати для викриття складних схем. Якщо раніше розслідувачі витрачали місяці на ручне вивчення документів, то сьогодні на допомогу приходять технології штучного інтелекту (ШІ) та машинного навчання. Впровадження алгоритмів у редакційні процеси — це не спроба замінити людину, а спосіб розширити її можливості, делегуючи машині монотонну роботу з пошуку прихованих закономірностей.

У системі сучасних українських медіа регіональна журналістика довгий час сприймалася як вторинна порівняно із загальнонаціональними виданнями. Проте досвід львівської розслідувальної агенції NGL.media (до ребрендингу — «Наші гроші. Львів») довів зворотне: глибока експертиза в роботі з даними на місцевому рівні може мати загальнодержавне значення. Використовуючи інструменти дата-журналістики, редакція зуміла перетворити моніторинг локальних закупівель та земельних рішень на ефективний механізм громадського контролю, що став прикладом для розслідувачів по всій країні. 

Щодня мільйони користувачів відкривають сайт та застосунок The New York Times не тільки заради новин, а й для того, щоб пограти. Перший кросворд у газеті опублікували ще в 1942 році, а у 2022 році видання ухвалило доленосне рішення, придбавши просту гру Wordle. Сьогодні одне з найвпливовіших медіа світу трансформувалося ледь не в ігрову компанію, де саме головоломки є двигуном фінансового виживання. Як престижна газета почала заробляти на іграх?

У травні 2023 року BBC оголосила про запуск нового підрозділу – BBC Verify. Це ще одна команда фактчекерів у великому медіа та спроба повернути довіру аудиторії в епоху фейків, deepfake-відео й інформаційної війни. BBC Verify позиціонує себе як «прозорість у дії», адже редакція не лише перевіряє факти, а й показує, як саме це робить. Чи справді формат відкритої верифікації працює? І чим він відрізняється від українських практик боротьби з фейками?

Ще кілька років тому для створення переконливого фейкового відео потрібні були спеціальні навички, час і доступ до складного програмного забезпечення. Сьогодні ж достатньо кількох кліків і в мережі з’являється виступ політика, зі словами, яких він не говорив, або репортаж з події, що  ніколи насправді не відбувалася. Штучний інтелект різко здешевив і прискорив виробництво дезінформації, водночас зробивши її значно переконливішою для масової аудиторії. Отож, фейків стало більше, а чи побільшало способів їх викривати? 

Ще один спосіб як медіа використовують штучний інтелект – це аудіопрослуховування новин текстового формату. Людина може або повністю прослухати новину, або обрати на сайті певне речення чи абзац, і також його прослухати. Тобто коли медіа опубліковує на сайті новину, то ШІ автоматично перетворює її текст на аудіоформат.

Повномасштабну війну ми проживаємо не лише в реальності, а й через медіа. Фотографії, відео, документальне кіно та інші формати фіксують події війни. Технології віртуальної реальності пропонують не лише дивитися, а й бути з відчуттям присутності. VR-проєкти про війну в Україні дають глибше співпереживання та емоції, майже фізичне відчуття подій. Але разом із цим постає питання: чи справді такий досвід допомагає краще зрозуміти війну – і кому саме? Чи не перетворюється травматичний досвід на розважальний медіаформат, де емоційна інтенсивність підміняє усвідомлення?

Останні роки медіапростір переживає стрімку трансформацію під впливом генеративних нейромереж, здатних створювати зображення за лічені секунди. Популярність таких ШІ-картинок стрімко зростає, вони дедалі частіше з’являються у новинах, блогах та починають «брати у полон» соцмережі.