Інструменти ШІ дедалі частіше допомагають із рутинною працею – транскрипцією, редагуванням, перекладами, субтитруванням. Та попри перспективи, використання ШІ викликає чимало запитань: про об’єктивність контенту, авторство, етичну відповідальність та вплив на довіру аудиторії. Цей матеріал – спроба простежити, як українські медіа у 2024–2025 роках адаптовують технології ШІ, як пишуть про них та наскільки критично оцінюють їхні наслідки.

Поява TikTok у медіапросторі змінила не лише спосіб подачі інформації, а й саму комунікацію між редакцією та аудиторією. Емоційні маніпуляції, кліпове мислення, швидке поширення фейків — це лише кілька проблем. TikTok відкриває нові можливості для залучення аудиторії, але разом із цим загострює старі проблеми медіаграмотності.

Ще кілька десятиліть тому церковна комунікація була обмежена лише проповіддю в храмі, друкованими оголошеннями та особистим спілкуванням із вірянами. Публічний простір Церкви майже не виходив за межі фізичної присутності громади. Проте сьогодні людина вже не може уявити своє життя без гаджета, а тому церкви не лише пристосувались до панування телефонів та інтернету, а й успішно використовують ці інструменти у служіннях. Так сьогодні навіть найменші парафії мають сторінки у соцмережах, деякі акаунти вже набирають сотні тисяч підписників на різноманітних платформах.

Дедалі частіше українські незалежні медіа звертаються до аудиторії не просто за увагою, а за реальними грошима. Те, що ще кілька років тому здавалося додатковою опцією, сьогодні стало життєвою необхідністю: донати, членство, спільноти підтримки — це не просто “приємний бонус”, а фундамент нової моделі медіа. Медіакраудфандинг перетворився на ключовий спосіб утримати незалежність і вижити в умовах війни, руйнування рекламних ринків та скорочення міжнародної допомоги.

Афганістан у кадрі Раміни виглядає тихим, вуличним, майже мирним — кав’ярні працюють, чоловіки жартують та усміхаються, жінки інколи з’являються в салонах краси. Але між цим і реальністю, де право голосу відбирають, освіту забороняють, а свободу вимірюють довжиною хіджабу, пролягла небезпечна межа. Чи не створює спецвипуск ілюзію нормальності там, де діє жорстка система обмежень?

У інформаційних потоках ХХІ сторіччя часом губляться не лише споживачі контенту, а й ті, хто його створюють. Коли спрацьовує людський фактор, і медійники помиляються, як зберегти репутацію після випадково поширеного фейку?

Відео завжди слугували хорошим доказом, оскільки можна було зафіксувати події та надати візуальне свідчення, проте з появою штучного інтелекту (ШІ) ця довіра до свідчення про різні події через відеоконтент стрімко руйнується. Сьогодні розвиток  технології deepfake (глибинної підробки), face swap (заміни обличчя), voice-AI (синтезу голосу) та full-AI video (повністю згенерованого відео) дозволяють створити контент, що повністю замінюють реальність. Будь-яка особа може бути трансльована у вигаданій ситуації, вимовляти будь-які слова, або ж розмовляти мовою, якої раніше ніколи не говорила.

Журналістика сьогодення має надзвичайно важливу роль. З початку повномасштабного вторгнення вона щоденно інформує громадськість та формує матеріал, який потім стає джерелом колективної пам’яті. За допомогою репортажів, інтерв’ю, мультимедійних проектів та архівів журналісти не тільки документують факти бойових дій, втрат і переселень, а й своєю роботою впливають на те, як суспільство пам’ятатиме війну через роки. Вони стають своєрідним архівом сучасності та виконують роботу творців історії.

Протягом короткого часу існування мемів, вони змогли еволюціонувати зі смішних інтернет-картинок до важливої складової заохочення уваги потенційного користувача. Сучасні технології додатково стимулюють його розвиток, а разом з цим і збільшують їхню загальну кількість в мережі. Складова гумору стала першим чинником, яка почала впливати на користувачів. Звичайні картинки, які не мали суспільної ваги, почали активно поширюватися, але найвідоміший прорив у їхньому існуванні розпочався зовсім нещодавно.

Твердження «чорний піар — теж піар» давно вкорінилось у медіасередовищі й дотичне до багатьох його сфер: політики, маркетингу, бізнесу. Книжковий ринок також не є винятком з правил: негативна реклама часто стає тим чинником, який створює цікавість до певного продукту. Історія навколо роману «Місто колишніх» Аліни Глазової показує, як хвиля гейту в соціальних мережах може перетворитися на інструмент видимості й популяризації.