Війна приносить смерть, і медіа фіксують її щодня. Але коли фотографії знівечених тіл чи відео моменту вбивства з’являються в новинних стрічках і соцмережах, виникає питання: кому це потрібно — глядачам, журналістам, алгоритмам? І чи має хтось право показувати смерть людини без  згоди її рідних?

Щоразу після обстрілів на екранах з’являються тіла — не завжди підписані, не завжди прикриті. Часто — просто є. Бо хтось вирішив, що так треба. Але точно не ті, хто впізнає на фото своїх рідних.

Чому публікують смерть

Війна — це не лише про мапи і зведення втрат. Це ще й про обличчя — понівечені, бездиханні, іноді впізнавані. Якщо раніше такі кадри рідко потрапляли в публічний простір, то після повномасштабного вторгнення вони стали частиною стрічки новин: без цензури, без попереджень, часто без згоди родичів. Зі зображень смерті зробили контент.

Кадри тіл, моментів удару, крупні плани облич матерів, які впізнають своїх дітей, — усе це перетворюється на споживчий продукт. Але за кожною з цих світлин — трагедія. І саме в цей момент хтось знімає. А хтось — натискає “опублікувати”.

Показ смерті — не нове явище в історії медіа. Відомі кадри В’єтнаму чи Руанді змінили хід дискусій, стали доказами злочинів. Наприклад:

8 червня 1972 року: 8-річна Кім Фук тікає з села після напалмової атаки. Цей кадр, зроблений фотографом Ніком Утом, став одним із символів жахів В’єтнамської війни — і спричинив хвилю обурення у всьому світі.

19 липня 1994 року: погляд хлопчика, застиглого серед тіл убитих — кадр, який Корін Дуфка зробила під час геноциду в Руанді.

Але важливий контекст: ці фото публікувались тоді, коли справді мали суспільне значення — і переважно для зовнішньої аудиторії. Сучасна війна, особливо в умовах Telegram-журналістики і соцмереж, розмила межу між журналістикою і споживанням жорстокості як розваги. Після кожного обстрілу з’являються фото тіл без підписів, без імен, просто — для викликання страху, гніву, шоку. І часто це відбувається без дозволу сімей, без етики, без розуміння мети.

Оксана Мороз, засновниця ініціативи «Як не стати овочем» в коментарі для “Детектор медіа” пояснює: “Несвідомо журналісти стають цим інструментом. Важливо розуміти: коли ми говоримо, що «так робили у всіх війнах», ми маємо пам’ятати, що в тих війнах ми були зовнішньою аудиторією, і нам це показували. Коли ми говоримо про війну в Сирії, коли згадуємо Алеппо тощо — чи ставимо ми собі запитання, чи бачили сирійці це в режимі онлайн, як ми бачимо цю війну?”.

6 березня 2023 року в інтернеті з’явилося відео, де український військовий Олександр Мацієвський без зброї стоїть у ямі, палить сигарету, каже «Слава Україні» — і отримує кілька куль. Його смерть відбулася не лише на полі бою, а й у публічному просторі — під лайками, репостами, закликами до помсти.

Це відео стали використовувати від офіційних сторінок держави до особистих акаунтів медійників як доказ воєнного злочину. Але чи питали родину про дозвіл? Ні. Бо «важливо», вважають автори публікації. Але важливо — не означає етично.

Родина Базилевичів

4 вересня 2024 року ракета влучила у житловий будинок у Львові. Загинули четверо членів родини Базилевичів — мати та три доньки. Єдиним, хто вижив, був батько Ярослав. В одному з репортажів показали його шоковане обличчя, яке через кілька хвилин опинилося у всіх стрічках — на телебаченні, у телеграм-каналах, у блогерів, часто без контексту, без цензури.

Cуспільне новини

Суспільству  не потрібно бачити, як людина дізнається про смерть близьких, або як вона відчуває себе, коли її горе перетворюють на TikTok-контент.

17 червня 2025 року в Києві внаслідок ракетного удару загинуло 23 людини, серед них 31-річний Дмитро Ісаєнко. Його батьки чекали на результати пошукової операції, поруч — журналісти та камери.

ТСН опублікували відео батька, який тримає фотографію сина, плаче, обіймає дружину — і це стало заголовком. Відео викликало критику в журналістській спільноті.

Отар Довженко, креативний директор Львівського медіафоруму, публічно заявив:

«Я не переглядав це відео і не буду. Бо навіть якщо журналіст вважає, що це має суспільну вагу — він має подумати, чи важить це більше, ніж людська гідність. Бажання викликати гострі емоції та зібрати більше трафіку — не причина порушувати кордони чужого горя».

Етичні норми та стандарти

Показ зображень загиблих у медіа — це не просто технічне питання, а насамперед моральна і правова відповідальність. Існують міжнародні норми та журналістські стандарти, які чітко регламентують, як і за яких умов можна демонструвати такі матеріали. Вони покликані захищати гідність померлих і права їхніх рідних, запобігаючи бездушній експлуатації трагедії заради сенсації чи трафіку.

• Женевські конвенції забороняють приниження гідності загиблих (ст. 13 Першої Женевської конвенції: «Мертві мають право на повагу до свого тіла та особистості»).
• Європейська конвенція з прав людини через практику ЄСПЛ визнає: публікація зображень мертвих без згоди родичів може порушувати право на приватне життя (ст. 8).
• Рекомендації Комісії з журналістської етики щодо публікації фотографій людей, які загинули внаслідок агресії РФ: журналіст має з повагою ставитись до приватного життя людини

Публікація фото мертвих тіл — це одна з найскладніших тем у журналістиці. З одного боку, суспільство має право знати правду про трагедії, з іншого — такі зображення можуть травмувати родичів загиблих та й інших людей. Тому публікувати їх варто лише тоді, коли без цього неможливо повністю показати масштаби події або підтвердити факт злочину. Важливо не переходити межу — не потрібно зловживати шоковими кадрами і деталями, які не додають змісту, а лише викликають страх і жаль.

Навіть якщо фото зроблені у публічних місцях, це не означає, що можна бездумно їх розповсюджувати — треба поважати приватність і психологічний стан людей, особливо тих, хто переживає горе. Журналісти мають зважати на публічний інтерес і відповідально підходити до вибору матеріалів. Сенсації заради сенсацій не мають бути метою. Краще, щоб факти говорили самі за себе, а емоції залишалися за кадром. Часто такі фото краще передати спеціальним організаціям, які займаються документуванням злочинів і допомагають зберігати гідність жертв.

Відповідальна журналістика

Деякі медіа — як-от Суспільне, Заборона, Ґрати — не показують тіл. Вони дають описи, попередження, пікселізують обличчя, зберігаючи зміст, але не травмують.

Натомість Telegram-канали, на кшталт «Труха» або «Типовий Київ», часто публікують фото загиблих без імен, без історії — просто як об’єкти смерті, адже це збирає перегляди.

ТСН і подібні канали часто роблять драматичні сюжети, знімаючи болісні моменти без згоди, для ефекту.

Журналістика — це не про “все можна”. Це про вибір, межу та відповідальність.

Якщо кадр важливий — його можна подати з обмеженнями: з попередженням, без облич, із дозволом родини, з поясненням мети. Якщо цього немає — це не журналістика, а експлуатація чужого горя. Повага до людської гідності — це не просто правило етики, а основа людяності, яку медіа не мають права ігнорувати.

Ольга Рура, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.