Які якості притаманні професійному критику, як формується культурний простір України і перед ким несуть відповідальність журналісти, які пишуть рецензії розповіла в інтерв’ю медіадослідниця Юлія Голоднікова.

В чому полягає Ваше розуміння якісної медіакритики?

Я так розумію, що критика є або професійна, або непрофесійна. І тут питання якості просто автоматично відпадає. Якщо ми кажемо, що є професійна медіакритика, то тут питання: чи я критикую однаково незаангажовано всі медійні продукти, чи я вибірково роблю для когось якісь виключення з правил? Для мене є завдання, є бачення, і тому варто казати не про якісну критику, а про особистість критика, про його етику.

Тому мені здається, що ми просто забули в нашому суспільстві, що має робити критик. Писати рецензії – це брати на себе відповідальність. Щоб писати рецензії на медіапродукти, вистави, кінофільми, мистецькі проекти – цьому ще потрібно навчатись. Адже все вищеперелічене – це не просто кінцевий продукт, а цілий процес.

Писати рецензію – це брати на себе відповідальність насамперед перед колегами ( що ти розумієш, про що ти пишеш, а не просто ти в тусовці хочеш про щось сказати, а в інших місцях ти будеш про це мовчати). Друге – це відповідальність, але вже перед читачем. Для чого ти хочеш про це йому сказати, що ти хочеш йому відкрити? Бо завжди критик – це  особа, яка сприймається, як авторитет. І тут має бути відповідальність чи ти просто «руками водиш» і корчиш із себе великого шамана-всезнайку, чи хочеш сказати про те, що болить – ти це бачиш, знає і розумієш, про що важливо в публічному просторі говорити. І ти от просто говориш, а не мовчиш. Оце для мене і є те завдання, яке має бути перед медійним критиком. А все інше – техніка. Чи вмієш ти писати, чи ні – це взагалі не обговорюється.

Чи є якісь основні точки, на які сучасні медіакритики опираються, чи кожен визначає ці моменти для себе сам? Чи є загальний тренд?

Ну, щось я не пам’ятаю, щоб в Україні була така потужна спільнота медіакритиків – це по перше. Бо коли ми кажемо про тренд, то йдеться про те, що вже є якісь напрацювання, що вже був тренд спершу такий, потім сякий, а тепер отакий. В нас є окремі думки, в нас є тексти, які ми називаємо медіакритичними, в нас є багато текстів на «Телекритиці», але не завжди це є медіакритика, як на мене. В нас є тексти, які пов’язані з вирішенням питання медіаграмотності, але там теж не завжди зрозуміло – це медіакритика, чи що?

І що взагалі таке – медіакритика? Від чого ми відштовхуємось, якщо хочемо визначити це поняття? Тому стосовно трендів, мені здається, що в нас є такі-собі «мєждусобойчікі» (наголошую на цьому), в нас є ті, хто може критикувати і ті, чия критика є небажаною для медійників. І взагалі, медійники потребують зворотного зв’язку, але вони не люблять правди.

Ви згадували у одній із своїх статей про витворювання нової форми культурної критики. В чому полягає суть цього? І чи можливо реалізувати?

Це було у статті про журнал «ШО» і відповідальність. Ну, саме на оцю «тусовочність» я і натякала. Мені здається, що є видання, які мають репутацію, які мають цікаву аудиторію, причім вона є неоднорідною. І ці видання можуть взяти на себе більшу відповідальність, якщо вони будуть аналізувати процеси, які відбуваються в сучасній українській культурі, бачення України в контексті глобальних змін або бажання редакції бачити якусь візію розвитку культури: як це реалізується в певних проектах.

Якою має бути культурна критика? По перше, мають бути цікаві медійні проекти, де вона може бути, а не тільки проекти, керівниками яких є креативні, дуже молоді люди, які просто роблять огляди чи рецензії інформації: «І ось я сьогодні прийшов, я побачив, мені здається, я відчуваю…». Це дуже суб’єктивно, емоційно і трошки декоративно.

Ми відчуваємо власний стиль, але ми не відчуваємо тканини культурного  твору чи явища, ми не відчуваємо бажання озирнутися та спертися на якийсь досвід розуміння та аналізу культури в західних країнах, де завжди є якийсь контекст філософської критики, проблематики у виданнях, традиції критики в баченні розвитку культури. Мені здається, що ось це важливе сьогодні, і саме про це важливо писати і розмовляти. Ну, а для цього потрібні самі видання – паперові вони мають бути, чи онлайнові інформаційні ресурси. І щоб обов’язково під текстами були підписи і дати, щоб було зрозуміло, коли все це зроблено. Бо у багатьох випадках ми не можемо знайти на сайтах інформацію про те, хто є редактором і до кого можна звертатись, кому відправляти критичну статтю або рецензію  про те, що ти бачиш на цьому сайті. Культура продукування і репрезентації вже готових текстових матеріалів особисто мене не задовільняє.

А як щодо дистрибуції подібних текстів, їхньої популяризації? Що потрібно зробити, щоб медіа  і культурна критика стали справді популярними?

Перш за все потрібно, щоб у суспільства було більше бажання читати. Щоб освіта була більш якісною, бо можна підхоплювати модні тренди, але ж прочитання і розуміння будь-якого твору залежить від власне досвіду самого читача, його освіченості і компетенції. І цього ще ніхто не відміняв.

Якщо ж читач не вимогливий – то про що тоді взагалі можна говорити? Можна зробити модною медійну чи культурну  критику (правда, я не знаю, як саме). Але мені здається, що для цього ми маємо пройти такий досвід, який свого часу пройшла Європа та Америка. А це досвід критичних дискусій, досвід розгляду складних філософських проблем з публічними інтелектуалами на круглих столах – тільки не на закритих конференціях. Бо поки що це як у прислів’ї: «Узок их круг и страшно далеки они от народа». І користі від їхнього знання, яким тільки вони й користуються, жодної. Це інформація суто для них. І чи транслюють його якісно у суспільство – не зрозуміло.

Чи цінує це суспільство? Ні. Чи можна це зробити популярним – а для чого? Що від цього зміниться? П’єр Бурдьє та інші інтелектуали – всі, хто так само, як Ханна Арент, щось промовляли в історії філософської думки, – вони були цікаві своєму поколінню, бо були людьми, які продукують сенси, а не мессиджі. Зараз в нас продукуються месиджі, які видають за сенси. Але, вибачте, завжди місія виробляти щось інтелектуальне і нове в культурі  належить, по перше, тим, хто вміє думати. Хто продукує наукову, філософську думку, хто все це цінує і підтримує середовище, в якому все це розвивається – або академічна школа, або філософська, дослідницькі центри. Далі це може поєднуватись з цікавою публіцистикою, літературою.

Але часи змінились. Ми не пройшли цього досвіду, коли публічне життя, публічна думка формувалась перш за все за рахунок тих, хто думає і продукує сенси. Ми думаємо, що це журналісти – але ж це не так.

Тому популяризувати щоь в цьому напрямку – це значить популяризувати цінність знання. Але проти нас нові медії, глобалізація, Facebook. І я не знаю, як ми зможемо виграти цю війну. Знання має якось десь накопичуватись і бути в суспільстві акстивом, а не архівом. Поки ми бачимо, що науковці створюють щось самі для себе – це так не має бути. Ми не живемо в часи Фауста, а граємось саме так. І ця гра є програною. Або ми відновлюємо науку і стандарти та піднімаємо їх на рівні державної політики, або ми просто займаємось популізмом.

Спілкувалась Тетяна Павліченко

*Майстер-клас Юлії Голоднікової на базі кафедри нових медій факультету журналістики ЛНУ відбувся в рамках проекту «До універсального журналіста через університетську освіту» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні

Comments are closed.