Новий спалах інтересу до концептуальної публіцистики з’явився майже одночасно в сучасній українській та американській пресі, щоправда з різних причин. На початку 1996 р. американський журнал “Columbia Journalism Review” у публікації Пола Старобіна „Концептуальна сенсація” спробував узагальнити нові віяння в журналістиці. У ній йшлося про те, що американські ЗМІ надають перевагу аналітичному типові подачі матеріалів перед інформаційним. Однак названий напрям був цілковито новим в американській пресі. Започаткований Волтером Ліппманом, тривалий час він залишався привілеєм якісної преси. Нині обличчям до нього повернулася навіть масова преса, публікуючи матеріали “концептуалістів” не лише на чітко визначених шпальтах „Роздуми”, а й на інформаційних. Факт нечуваний для заокеанських медіа!

Явище, на перший погляд, не лише позитивне, але й начебто достойне всілякого заохочування, привернуло мою увагу часом своєї появи. Його перша хвиля накотилася на американського читача 1992 р. у період розпалу президентських виборів. Факт появи “модної тенденції” Пол Старобін зафіксував, аналізуючи висвітлення американської виборчої кампанії 1996 р., тобто тоді, коли потрібно було максимально вплинути на виборців.

Незалежність України вимагала від журналістики нових форм та методів подачі матеріалу. Більшість способів донесення ідей до мас виявилися недієвими в нових умовах. Усе частіше теоретики журналістики заводили дискусії про нову модель незалежних українських ЗМІ, про ідеї, які вони повинні пропагувати, про можливу результативність такої інформаційно-масової діяльності. Нова епоха вимагала, щоб ЗМІ допомогли споживачам інформації осмислити все, що відбувалося навколо, донести державницькі ідеї до громадян з різним рівнем державної свідомості.

У перші роки незалежності України концептуальна публіцистика стала популярною саме тому, що нова держава, яка почала вести абсолютно відмінну від імперської політику, творити власний політичний устрій, вимагала через ЗМІ донести нову ідеологію — своє філософське забезпечення. Концептуальна публіцистика підкуповувала тямущого читача вдалою арґументацією фактів, екскурсами в історію, порівняльними аналізами, щедрим цитуванням авторитетних джерел, власними коментарями, метафористичністю мови. Не схильному до самостійних роздумів споживачеві вона пропонувала готові ідеї (інформацію плюс авторську здатність думати) — не було потреби особливо трудитися, добирати арґументи, аналізувати їх. І, врешті, обидві категорії читачів ставали її прихильниками. Однак опінієтворча публіцистика здатна бути носієм різних ідей. Погортавши сторінки преси, що розповсюджується на теренах України, легко натрапити на наполегливу пропаґанду найрізноманітніших за кольором та присмаком доктрин — від євразійства через оновлені марксизм-ленінізм та сталінізм (з його прагненням “залізної дисципліни та чистки рядів”) аж до неофашизму.

Іноді журналісти, свідомо чи ні, використовують концептуальну публіцистику як синонім до “високоякісної аналітики”. Проте ці поняття не тотожні. Якщо аналітична стаття передбачає постановку проблеми, її розкриття, аналіз певних явищ, то концептуальна публіцистика, аналізуючи ситуацію, нав’язує власні ідеї, бачення певних подій та політичних процесів, підштовхує читача до рішень, передбачених заданою концепцією. Коментарі, як і певна арґументація, вправно здійснюють непомітний перехід від інформування до безболісних ідеологічних ін’єкцій.

Концептуальний публіцизм набув особливої популярності не в роки масованого натиску ідеології, а дещо пізніше, у той період розвитку суспільства, коли ідеологію начебто перестали нав’язувати відверто.

На відміну від інформаційних жанрів (тенденційність яких може виявлятися вже у самому доборі фактів, проте які все ж не нав’язують читачеві певного сприйняття власних ідей і дозволяють інтерпретувати їх самостійно), концептуальна публіцистика має чи не найбільшу можливість маніпулювати свідомістю мас. З одного боку, вона начебто орієнтується на розумного читача, здатного опанувати запропоновані знання, з іншого, у ній закладена недовіра до нього: навіть у хвилини, коли читача запрошують до самостійного міркування, йому пропонують арґументи й факти, які так чи інакше, але укладаються в ложе потрібної концепції, йому задається конкретний напрям та визначаються межі мислення. Отож, в інформаційних жанрах, попри їх вади, більше свободи й більше довіри до читача. Однак, якщо згадати висловлювання М. Бердяєва, про те, що більшість людей любить рабство й авторитет, і натомість не любить свободи й боїться її, стає зрозумілою схильність до концептуальної публіцистики, яка обожнює авторитети й, мов тяжкий хрест, несе своє право на самостійні міркування.

У цій ситуації втрачається сенс у правдивості інформації, оскільки в концептуальній публіцистиці вона тенденційна й суб’єктивна більше, аніж в інших жанрах. Порівняно невисокий відсоток читачів здатен “вознестися” над готовими до споживання ідеями аби з’ясувати, чому саме вони були використані в рецепті приготування конкретної публіцистичної страви, а також мету її приготування, аби все ж виокремити їх (ідеї) й автентично ними скористатись. Отже, читачі начебто й отримали потрібну інформацію та потрібну суму знань про певне явище, однак їх сприйняття світу після оброблення певними доктринами нагадує світобачення людей із захворюванням головного мозку, коли перестає функціонувати одна з його півкуль. Хвора людина живе, працює, часто зовсім не здогадуючись про недугу. Проте її світосприйняття тепер абсолютно інше, аніж у здорової: воно стає вужчим, однобоким, не здатним до розвитку. Концептуальний журналізм як провідник певних ідеологічних доктрин, на нашу думку, заперечує повноту бачення світу, натомість подає його з погляду конкретних концепцій.

Безперечно, концептуальна журналістика посідає чільне місце не лише в сучасній журналістиці, а й у суспільстві. Вона здатна програмувати суспільство на певні ідеї, критично оцінювати сучасні, діагнозувати суспільство, опонувати владі. Це вже немало. У 20-30-х роках вона виховувала свідомість нації на Західній Україні, намагалася стати її проводирем та наставником. Однак її не варто ні переоцінювати, ні недооцінювати, бо вона, так само як мирний атом, генна інженерія чи інтернет, може бути водночас і корисною, і небезпечною.

Обмовлюся, що належу до категорії поціновувачів різних жанрів, які вважають, що кожен жанр має свою нішу, свою мету й свою доцільність в інформаційному просторі країни, й для того, щоб реально з’ясувати ситуацію навколо певної події чи явища, нерідко вміло дібрані факти, моніторинґ чи дані соціологічного опитування можуть дати тямущого читачеві інформації для роздумів не менше, аніж аналітична публікація.

З огляду на пріоритетну роль, яку в нинішньому суспільстві відіграє інформація, а також на прогнози науковців, що до 2000 р. у сфері інформації працюватиме до 70 відсотків населення високорозвинутих країн, пропонуємо розглянути схему відомого публіциста Е. Тоффлера, якою визначається взаємозв’язок техно-, соціо- та інфосфери в сучасному суспільстві. Техносфера, що існує в суспільтсві, формує соціосферу, яка витворює відповідну інфосферу (техносфера — соціосфера — інфосфера).

Ця схема була запропонована 1980 року. Однак за неповні двадцять років, що минули, світ, а з ним й інформація, дещо змінилися. Тому пропонуємо розглянути цю схему в контексті інформаційного суспільства у ракурсі до навпаки: панівна інформаційна сфера впливає на формування соціосфери, яка породжує певну виробничу систему, тобто техносферу (інфосфера — соціосфера — техносфера). Отже, не суспільство змінює інформацію на свій кшталт, а, навпаки, інформація перебудовує світ. Тепер розгляньмо інформацію, яка функціонує в суспільстві. Умовно її можна поділити на дві категорії: природна, що з’явилася в результаті розвитку самого суспільства й штучного походження, коли в інфопростір з певною метою “запускають” потрібні ідеї. Саме до останнього типу й належить концептуальна публіцистика. В ідеалі, звичайно, можна уявити, що інфопростором володіють лише “доброякісні” ідеї, однак, якщо відштовхнутись від практики, то можна виявити, що певний відсоток цього середовища займають доктрини авторитаризму, соціалізму, всілякі фобії. І це все активно заполонює сторінки ЗМІ та хвилі ефіру. Заанґажована на поширення ідей, концептуальна публіцистика на кінці пера вправних журналістів з однаковою віддачею арґументує й обстоює різноманітні ідеї. Отже, якщо значну частину інфосередовища країни завойовують, скажімо, неофашистські доктрини, то вони формуватимуть аналогічну соціо- та техносферу. Небезпечні ідеї — небезпечна техносфера. Саме в цьому контексті й пропоную осмислити обраність чи небезпечність концептуальної журналістики. До слова, значне засилля такого типу (умовно — “злоякісних”) шкідливих для держави ідей в її інформаційному просторі, доктор політичних наук Григорій Перепелиця розглядає як різновид інформаційної війни, яка небезпечна ще й тим, що ведеться у межах чинних законів та конституційного права кожної людини на інформацію. Її кінцева мета — поширити тенденційну інформацію та вплив на населення й осіб, які приймають важливі для країни ухвали.

В одному зі своїх інтерв’ю польський письменник Станіслав Лем застерігає, що в ХХІ столітті людство може занапастити інформація. Людство це вже колись проходило: якщо розглядати інформацію як частину (не еквівалент!) знань, якими ми володіємо, то на згадку приходить Біблійна оповідь про зірване яблуко. Першим людям відкрилось знання добра і зла. Це і був їх апокаліпсис (з грецької — розкриття, одкровення). Однак Адам і Єва не загинули, лише змінилися (погіршились) умови їхнього існування. Після вигнання з Едемського саду, щоб вкусити плід з дерева знань, людству вже недостатньо було лишень простягнути руку до нього. Треба було пройти важкий шлях від першої витесаної жаринки вогню до супертехнологій. Нині, здається, ми знову дотягуємось до забороненого плоду: все глибше занурюємось у таємниці генної інженерії, вирощуємо в пробірках дітей та тварин, використовуємо атом, цю життєтворчу частку світу, для його ж руйнації, застосовуємо власні знання не на порятунок, а на погибель інших. Куди ризикуємо бути скинутими тепер за свою гіперцікавість?

Та все ж віриться, що не для того людина пройшла такий довгий і тернистий шлях, щоб знову ввійти в ту саму ріку. І якщо не розум, то серце підкаже їй на цей раз правильний шлях. А що він все ще можливий, свідчать слова: „Переможному дам споживати від дерева життя, що в Божому раю” (О. 2,7).

Відгуки (1)

Анонім,