Війна з Іраком, здається, ні для кого не була несподіванкою. Вперше про можливість збройної атаки американці заговорили відразу ж після терактів 11 вересня. Адже саме на Саддама Хусейна спочатку впала підозра у їх організації. На Генеральній асамблеї ООН 12 вересня Джордж Буш заявив, що “Ірак – це зростаюча загроза, і Сполучені штати не дозволять будь-якому терористові чи тиранові загрожувати цивілізації зброєю масового знищення”. (BUILD-UP TO SECOND WAR, http://news.bbc.co.uk )
Як приклад американці наводили ситуацію, що склалася напередодні Другої світової війни: політика умиротворення якої дотримувалися тоді західні держави, по суті, довела до того, що Адольф Гітлер почувався безкарним і розв’язав найбільший в історії воєнний конфлікт. Тож про воєнну операцію, яка планувалася в Іраку, говорили як про доконечне втручання, щоб зупинити Саддама-“Гітлера”.
У пресі називали безліч причин нападу Сполучених Штатів на Ірак. Найважливішою причиною для тих, хто не повірив у щирі наміри американців звільнити світ від жорстокого диктатора, потенційно небезпечного для всього цивілізованого світу, були, звісно, економічні інтереси. Адже за нафтовими запасами Ірак посідає друге місце у світі, після Саудівської Аравії. Ірак може забезпечити Сполучені А нефтью Ирак, как сегодня я услышал, может обеспечить Соединенные Штаты на сто лет вперед. И цена этой нефти действительно высокая. Поэтому Соединенные Штаты затрачивают огромные деньги, огромный пропагандистский, информационный и военный аппарат для того, чтобы понизить цену этой нефти и распоряжаться этой нефтью. (Радіо Свобода, Обзор прессы, 10.02.03)
  Однак і нафту не можна уважати самодостатньою причиною : як пише …. видання, розроблення нафтових родовищ принесе прибуток лише за 10 років, в той час як достатньо було зняти санкції з Іраку, і Хусейн з радістю продавав би нафту за нижчою ціною.
Практика свідчить, що суто економічних причин недостатньо, аби розпочати рішучі дії – до них обов’язково мусять додатися і певні ідеологічні, психологічні чи просто особистісні.
В умовах біполярного світу, що існував у ХХ сторіччі обидві наддержави (Сполучені Штати та СРСР) прагнули перевершити одна одну, і гартували свої економіки у цьому змаганні.  Після розвалу Радянського союзу  США  втратили можливість “випускати пару”. Нарощений за часи “холодної війни” військовий потенціал не можна законсервувати, він потребує використання.  Ще Джордж Орвел писав, що для процвітання країни потрібна війна. Список військових конфліктів, проведених Сполученими Штатами за останнє десятиріччя, свідчить про правдивість цієї тези: військова операція в Сомалі, Панамі, на Гаїті, бомбування Югославії, війна у Афганістані, і, нарешті, Ірак.
Збігнев Бжезінській у книзі “Велика шахівниця” називає регіон Перської затоки американським військовим заповідником (с.27).
Можемо припустити, що атакуючи Ірак, американці мали на меті певну геостратегічну ціль : знищивши найбільш непокірний та непередбачуваний авторитарний режим у реґіоні, вони прагнули посилити свій вплив і на інші близькосхідні країни. Адже міжнародний тероризм, який Сполучені Штати оголосили найбільшою загрозою для людства, саме на Близькому Сході знайшов негласну підтримку  урядів деяких країн. Тепер вони будуть обережні, підтримуючи терористичні організації.
  Скажімо, ізраїльські війська, скористалися загальною напругою у реґіоні і жорстокіше реагують на вияви непокори палестинців.
Норман Мейлер у газеті “Таймс”( Мы начали войну для того, чтобы удовлетворить эго белого человека (The Times. 29 квіт.)  висловлює думку, що війна – це своєрідна реклама армії, і Буш хотів змусити сусідів боятися своєї армії, і пишатися нею свій основний електорат – білих англосаксонського типу чоловіків, які, на думку журналіста, останнім часом занепали духом у зв’язку з перемогою фемінізму та живучістю людей інших рас і національностей.  “Зараз американці втратили свою колишню перевагу в спорті, на роботі і вдома, на думку Джорджа Буша, їм потрібно відчувати, що хоч у чомусь вони молодці. Звідси і виник Ірак”, – пише він у своїй статті. Мейлер також вважає, що війна – оригінальний спросіб боротися з внутрішніми проблемами, розв’язати які нинішня американська влада не в стані. “Я б сказав, ми почали війну, тому що нам дуже потрібна була війна. Економічні показники США падають, ситуація на ринках несприятлива, а деякі з класичних бастіонів американської віри (чесність корпорацій, ФБР, католицька церква) серйозно зіпсували свою репутацію. Оскільки наша адміністрація була не готова розв’язувати серйозні проблеми, не дивно, що вона захотіла розпочати в ризиковану авантюру, а саме – в імперську війну!”.
Артур Шлезинґер – двічі лавреат Пуліцеровської премії, і колишній радник американського президента в іспанській казеті “Ель Паіс” ( !) висловлює таку думку : “Існує обґрунтована думка, що ми воюємо з Іраком тому, що це єдина війна, яку ми можемо виграти. Ми не можемо перемогти “Аль-Каїди”, тому що це організація, яка наносить удар з тіні і у ній же зникає. Ми не можемо перемогти Північної Кореї, адже держава має ядерну зброю. Насправді ж загроза, яку становить Північна Корея, очевидніша, і вимагає невідкладного рішення, на відміну від Іраку”. (  Жертва войны  правильная внешняя политика США. 1.квіт.)
Щодо особистісних причин, то деякі видання уважають, що ця війна  реванш Буша-молодшого за його батька і Кувейтську війну, який не зміг довести операції до логічного закінчення і позбавити Хусейна його влади. Про це, зокрема, пише американська Нью-Йорк Таймс” (Уроки прошлого для Буша-младшего, Р Еппл-мол. 25 берез.)
Одне слово, війна з Іраком Америці була потрібна. І першим завданням американців було переконати у цьому решту світу.
Загалом, можемо констатувати, що цього зробити вони не змогли. Їм, можливо, частково вдалося здобути політичну перемогу  підтримку США висловили майже 99 країн світу. Але американці так і не домоглися згоди Ради безпеки ООН – через категоричну позицію Росії та Франції, а отже, розпочали військову операцію нелеґітимно, показавши своє ігнорування цієї організації і довівши її неспроможність координувати світову політику.
Та й підтримки громадськості Сполученим Штатам так і не вдалося отримати. Про це свідчить опитування, наведене англійським журналом  “The Economist” у статті “Ці дивні голови та серця” (1 квіт.): згідно з ним, лише у Сполучених штатах, Данії, Великобританії та Австралії війну з Іраком підтримують майже 50% населення. У решті країн громадяни виступають проти, що можна було відчути з масовості демонстрацій противників війни у багатьох державах на усіх континентах.
Хоча, зрештою, можливо, Сполучені Штати і не ставили собі за мету переконати у потребі війни увесь світ,чи навіть лише провідні держави. Якщо уряд США не потребував дозволу ООН, то можна допустити, що і хвиля пацифістських заворушень по усьому світі його хвилювала ще менше. Американці просто скористалися превілеєм гегемона і вчинили по-своєму.
Однак, якщо погляд європейців чи арабів на воєнну операцію президента Буша мало хвилював, то американських громадян, своїх виборців, він мав переконати у її доконечності. Для того використовувалися усі можливі засоби пропаґанди.
  По-перше, американський уряд намагався довести своїм громадянам, що Сполучені Штати вимушені вступити у конфлікт, хоча й не хочуть цього. Зусилля американців, а також їхніх союзників були спрямовані на те, щоб переконати населення, що саме Ірак відповідальний за початок бойових дій, а з боку антиіракської коаліції можна говорити про оборонну війну. 
По-друге, зусилля були спрямовані на те, щоб персоніфікувати і демонізувати ворога – Саддама Хусейна. Керівники коаліції усіляко наголошували, що борються не проти іракців, а за них, за їхнє звільнення від жорстокого диктатора.  Як пише The Economist, Тоні Блер, британський прем’єр міністр, у популярній єгипетській газеті Аль-Ахрам заявляє : “Наша битва не з іракськими громадянами, а із Саддамом, його синами та варварським режимом, який приніс бідність та терор у цю країну”(1 квіт.).
На підтвердження тези, що Хусейн – ворог усього людства, ЗМІ говорять і показують звірства, скоєні іракським режимом – винищення курдів  1990 року, кровопролиття ірако-іранської війни, іракські тюрми.
Оскільки Саддам – втілення зла, то зрозуміло, що будь-які переговори з ним неможливі, і щобільше, злочинні – адже добро і зло ніколи не зможуть домовитися, – навіюють американцям та великобританцям засоби масової інформації. Уряд США твердить, що головна мета  принести у Ірак незаперечні цінності демократії  забезпечити права людини, збільшити права жінок, боротьба з мілітаризмом.  
Обґрунтовуючи доконечність початку війни, американці наголошували на тому, що за їхніми розвідувальними даними, Ірак володіє ядерною зброєю. Зараз, після закінчення воєнних дій, їм потрібно знайти її у країні.
Зробивши таким чином потрібну урядам коаліції громадську думку своїх держав Сполучені штати та Великобританії нарешті наважилися розпочати війну. Аби зберігати належний рівень напруженості та підтримку у суспільстві, потрібно було правильно висвітлювати воєнні дії.
Аналізувати перебіг воєнних дій у Іраці дуже важко, адже неможливо знати напевне, як саме розгорталися подій. Пародоксальна ситуація глобалізованого суспільства: війна у Іраку була подією номер один на усіх телевізійних каналах світу, провідні канали навіть транслювали війну в прямому ефірі, (щось на зразок reality show) і люди могли побачити своїми очима, що відбувається у гарячій точці планети, однак яснішою від цього ситуація не стала. 
Повідомлення з іракської та з американської сторін суперечили одне одному. Союзницьким військам знову ж таки потрібно було вкрай обережними та дозувати інформацію. З одного боку, мабуть, американці занижували розміри своїх витрат – іракські джерела інформації називали у своїх звітах вищі цифри жертв чи збитих літаків. Однак, навіть за іракською інформацією, кількість загиблих була сміхотворно малою як для боротьби з могутнім диктатором, що очевидно, володіє ядерною зброєю.
Саддам здався занадто швидко, і мабуть, це було несподіванкою навіть для американців. Зрештою, їм треба було показати світові, що іракська загроза справді була серйозною, і такою, що потребувала термінового хірургічного втручання. Щось у цій війні виглядає неприродним: американці занадто довго брали Басру, але занадто швидко підкорили усю країну. Можливо, що вони навмисно затягували війну, аби довести, що борються із серйозною загрозою. Та й зрештою, затягування війни завжди комусь вигідне.
Поряд з цим потрібно було також підтримувати імідж визволителів, тож “Сі-Ен-Ен”, “Бі-Бі-Сі” та інші заанґажовані (мабуть, їх можна назвати саме такими) телеканали наввипередки показували сюжети, на яких іракці вітають американців та трощать зображення Саддама.
 Зараз американці повинні довести, що здатні навести лад у країні, яку звільнили. Брак питної води, епідемії холери та тифу, що вже розпочалися в Іраці б’ють по іміджу американців дуже боляче. Цікава стаття “Відкритий лист Саддама Хуссейна президентові Бушу” з’вилася у “Нью-Йорк Таймс”.

Comments are closed.