Смерть є справжньою не-цінністю (der Unwert), не-цінністю у собі, котрій протиставляється цінність життя,  навіть у тому випадку, якщо вона тільки більше долається через себе саму, якщо вона сама є тим, що знищує смерть, якщо вона сама перетворюється на життєву цінність, в остаточному значенні звільнення від смерті обидві нескінченності втягуються у коло. І тому що вічність смерті є воротами, єдиними воротами, через які абсолют (das Absolut) у всій своїй магічній значущості вступає у реальне життя, у його супроводі притягують до себе магічні слова з нескінченності, з вічності та з всесвіту, слова, котрі які, втім, навряд чи могли би витримати логічне розчленування як таке…
Герман Брох. Зло у західній системі мистецтва
Важко сказати щось нове після усього написаного і озвученого з приводу нового світового протистояння, що воно набуло чіткої форми після 11 вересня 2001 року та особливо загострилося під час цьогорічної іракської кризи. На цю тему не висловлювався хіба лінивий, тому візьму на себе сміливість лише узагальнити основні тенденції сказаного і написаного:
після 11 вересня інтелектуали усього світу знову почали оперувати такими глобальними категоріями, як добро/зло;
ця опозиція була артикульована і на геополітичному рівні: Джордж Буш-молодший сформулював поняття ”Осі зла”;
попри засудження терактів 11 вересня 2001 року одночасно в мас-медійний оберт входив антиамериканський дискурс;
перед гуманітаріями та публіцистами світу постало питання: чи сумісні демократичні засади мас-медійного спілкування – повага до релігійних, політичних та культурних переконань інших, політкоректність, відсутність єдиного етичного мірила для глобалізованого світу, деактуалізація категорії ”загальнолюдські цінності” – та саме тільки формулювання категорії ”абсолютного зла”.
Будь-яке узагальнення є хибним.  Неминуче звертання до загальників у дискусіях після 11 вересня призвело і до зниження самого рівня висловлюваних текстів. Коли українські інтелектуали дозволяють собі формулювання типу ”цивілізація ґамбургерів”, годі чекати швидких відповідей на ”прокляті питання”. Краще приготуватися, що будь-яку ініціативу України можуть зустріти закидами про другосортність ”цивілізації сала і галушок”. Проте, якщо після 11 вересня мало хто дозволяв собі тріумфальні антиамериканські танці на згарищі ВТО, то іракська криза продемонструвала, наскільки швидко західна журналістика готова відмовитися від своїх засадничих принципів, аби тільки висловити свій антиамериканізм.
Було би наївно розуміти цей актуальний різновид антиамериканізму як просто неприязнь до політики, вартостей, культури США. Коли у світі так багато речей, що можуть викликати гнів та обурення, чи не  дивно, що так багато згрубша розумних людей спрямовують свою ненависть проти закладів швидкого харчування ”МакДональдз”?
Антиамериканізм став чимось на зразок нової світської релігії, засобом самоідентифікації. Прикро, але у багатьох випадках йдеться насамперед про інтелектуальну моду: кожна порядна людина мусить бути злегка лівою, злегка зеленою і, звичайно, дотримуватись антиглобалістських й антиамериканських переконань. Перелічені ціннісні орієнтири  дуже навіть симпатичні, допоки не стають інструментом великодержавного піару та мас-медійного аферизму. Антиамериканізм виявляється й у внутрішньоєвропейських справах – це також і  відверта журналістська необ’єктивність на користь Ширака та Шредера під час останніх виборів у Франції та ФРН: офіційний рупор ЄС, телеканал ”Euronews”, у ці дні більше нагадував УТ-1 восени 1999, ніж європейське телебачення.
Висвітлення та інтерпретації іракської кризи ще раз продемонструвало, що попри інформаційну відкритість військової операції – фактично, війна проходила у прямому ефірі, – переважна більшість мас-медіа так і не означила межі між ідеологіями та національними інтересами. Іншими словами, страх перед терактами на своїй території, прагнення приховати власну співпрацю з режимом Хусейна, геополітичні розрахунки, прикривалися пацифізмом, турботою про дотримання міжнародного права чи послідовністю ідеології. Бажання захистити свою країну від тероризму абсолютно зрозуміле, та й хто наважиться засуджувати: нерозумно було би сподіватися від тієї ж Франції з її величезною мусульманською діаспорою, підтримки військової операції в Іраку – одного ранку французи могли б недорахуватися, наприклад, Марселю. Інша річ, що за відчайдушними спробами запобігти вторгненню коаліції до Іраку не завжди стояла любов до іракського народу та повага до принципів міжнародного права, натомість бажання приховати співпрацю з режимом Хусейна та економічні інтереси в регіоні, за проникливою гуманістичною риторикою – страх перед викриттям сумнівних операцій на ринку зброї. Звичайно, не останню роль зіграло європейсько-американське економічне протистояння, але розвиваючи цю версію, є ризик впасти у параноїдальне полювання за світовими змовами та у пошук сенсацій.
Навіть не звертаючись до матеріалів, які викривають співпрацю Франції та Росії з тоталітарним режимом (наприклад, документальних кадрів, продемонстрованих на телеканалі Arte в  розпал протистояння коаліції та країн, що виступили проти війни в Іраку), натомість лише до перейнятих духом ”антиамериканізму”, як-от, уже згаданий телеканал ”Euronews”, напрошується низка запитань: де були люди, котрі вийшли на антивоєнні демонстрації, коли іракський лідер винищував інакомислячих? Курдів? Чи ті інакомислячі потребували захисту світової спільноти менше, ніж мирні мешканці Багдада? Де були ті тисячі, коли російський уряд роками винищував чеченський народ? Чому настільки сильним є бажання захистити світ від Буша, але подібного ентузіазму не спостерігаємо, коли йдеться про захист від Лукашенка, Путіна, Кучми чи Кім Ір Сена? Як загадкова російська душа здатна поєднати в собі схвалення геноциду в Ічкерії та трепетну любов до іракського народу? Як особи публічні можуть промовляти полум’яні промови про безневинні іракські жертви та звинувачувати коаліцію в посяганнях на іракську нафту, і вже за кілька днів, навіть не дочекавшись повного закінчення операції, ті самі публічні особи, інтенсивно працюючи ліктями, виборювали для своїх національних компаній підряди на роботи з відбудови Іраку?  Чого це раптом згасла їхня любов до іракського народу після того, як режим Хусейна був повалений (саме в цей момент Ширак вперше за останні десять років виступив проти відміни санкцій ООН на продаж іракської нафти)? Безсоромний цинізм Ширака і Путіна викликав обурення газет ”The New York Times”, ”The Washington Post”, ”The Times” ”The International Herald Tribune”. Втім йдеться про інше. Розпочавши 11 вересня гру в чорно-біле, журналістика і публіцистика вже не здатні зупинитися у навішуванні однозначних ярликів, натомість лише перевертати систему вартостей догори ногами, плутаючись, хто таки є агресором, а хто жертвою, хто насправді бореться за демократичні цінності, а хто – за нафтові поля. Ще донедавна тоталітаризм та деспотію вважали абсолютним злом, принаймні в інтелектуальних середовищах, аж от ті самі інтелектуальні середовища в антиамериканському запалі грудьми стають на захист тоталітаризму і деспотії, і звинувачують незгідних мало що не у побитті дітей (достатньо згадати не вельми тактовну реакцію Шредера на позицію країн-кандидатів в ЄС та переглянути декілька форумів в Інтернеті).
Звичайно, інтелектуалів можуть дратувати спрощена риторика Буша, неприхований американський патріотизм, активне християнство та любов до свого ранчо і техаських традицій. Можна вважати Буша недоумком, примітивом, але він взяв на себе відповідальність артикулювати існування абсолютного зла. Ризик бути висміяним за таку позицію значно вищий, ніж за нанизування різноманітних версій реальності та уникнення прямої відповідальності. Фраза Рейгана про ”імперію зла” теж не сяяла високоінтелектуальним блиском, але хто нині заперечить, що він мав рацію? Зрештою, і позбавлена будь-якої патетики публікація ”атласу зла” у журналі ”Forbes” (до територій ризику увійшла, до речі, й Україна) це так само омовлення зла у світі, і тепер усі, хто так чи інакше беруть участь у житті суспільства, мусять нести за нього спільну відповідальність. Після 11 вересня ми вже не можемо говорити про прозорість зла, яке описав Жан Бодрійяр в одноіменному дослідженні. Доводиться називати речі своїми іменами, що й викликає природний спротив, умовно названий вище антиамериканізмом. Коли Бодрійяр писав про перевагу аятоли над Заходом, він пояснював це тим, що на Заході немає можливості закликати Зло, віртуальна згода вбиває найменший негативізм: ”Ми стали надто слабі у тому, що пов’язано із сатанинською енергією, енергією іронічною, полемічною, антагоністичною, ми стали суспільством фанатично розманіженим та розманіжено фанатичним”. Там, де таки треба назвати зло злом (Бодрійяр наводить приклад Міттерана, котрий в ім’я прав людини таки назвав аятолу ”абсолютним злом), відразу очевидним стає суперечність з правилами демократичної дискусії.
Російський публіцист Григорій Комський вбачає світоглядний розлам між Заходом та Сходом у місці, яке відведено в них для провини. Отже, периферійне значення первородного гріха у Корані й просотаність почуття провини усієї західної цивілізації робить останню слабшою у випадку, якщо прогнози Гантінгтона про війну цивілізацій справдяться. Втім філософи ховають західну цивілізацію вже друге сторіччя поспіль. Джерела цього дискурсу закладені у самій природі фаустівської культури: саме постійна критична саморефлексія, скепсис і самобичування у дусі Шпенґлера, недовіра до власних успіхів, робить Захід динамічною, здатною до самоочищення системою. Майже всі народи Старого і Нового світу пройшли через нетерпимість та релігійний фанатизм, але хто, окрім Папи Римського, визнав свою провину? Єврейські погроми відбувалися не тільки і не стільки у Західній Європі, але хто, окрім європейських країн, визнав це на державному рівні, попросив вибачення та виплатив компенсації євреям? (Українці, вірмени, поляки, чехи, народи Сибіру, Далекого Сходу та Півночі, можуть не чекати вибачень: оскільки не на совісті європейців їхні страждання, то й історична провина перед ними артикульована не буде.)
Не пригадую, аби хтось з представників європейських мас-медіа відкрито назвав талібів, котрі розстрілювали безцінні статуї Будди, дикунами чи варварами. Звичайно ж, це було б „політично некоректно” і гіпотетично могло образити почуття решти афганців, навіть неталібів. Говорячи про зло, скоєне іншим, західний коментатор засуджує його в рамках свого власного дискурсу, тобто не забуваючи про толерантність і неприпустимість образливих узагальнень. Натомість, коли американці не дають собі ради з мародерами (читай, не здатні запобігти злу), котрі нищать і грабують музеї Іраку (до речі, оті мародери, то бува не представники давнього і високодуховного народу, моральних чеснот якого не здатні збагнути тупі янкі?!) – європейський журналіст звинувачує у варварстві американців, а український (про російських годі й згадувати) поясняє катастрофу байдужістю ”цивілізації ґамбургерів” до пам’яток цивілізації вавилонсько-шумерської. Іншими словами, те, що представник ліберального західного суспільства здатний пробачити іншому, він не пробачає своїм. Французький журналіст може забути про об’єктивність та не підбирати слів, якщо йдеться про переконання Ле Пена, але він буде вкрай уважним та відкритим до ще запеклішого націоналіста, якщо тільки він мешканець Алжиру чи Єгипту. У Німеччині неможливо говорити про амбівалентність діяльності нацистів та їхніх прибічників, але можна говорити про таку амбівалентність стосовно діяльності російського комунізму чи порушення прав людини в Китаї. Західні мас-медіа інтерпретують погляди та переконання іншого, залишаючи йому право на зло, але не залишаючи права на зло для себе. ”Адже сьогодні божевільного не вважають божевільним. Ми навіть не розглядаємо неповносправну людину як таку, до такої міри ми боїмося Зла, до такої міри ми набиті евфемізмами, аби уникнути означення іншого, нещастя, невідворотності. Не будемо ж дивуватися, що хтось, здатний висловлюватися літературною та піднесеною мовою Зла, викликає такий напад слабкості західної культури всупереч вимогам інтелектуалів,” – нарікає Бодрійяр. Вимагати від іншого рівною мірою, як зі свого не можна, і так само не можна використовувати одне й те саме мірило до ”здорового білого чоловіка” і ”хворої чорношкірої жінки”, а також до старих і неповносправних. Західна цивілізація визнає, що всі вони однаково заслуговують поваги та належного ставлення у суспільстві, але саме через усвідомлену  толерантність західної людини діалог з іншими не ведеться на рівних. Адже тезу про те, що накидання демократії західного типу східним народам є насиллям супроти їхніх традицій і менталітету можна відчитати й у менш політкоректному формулюванні: диктатура типу саддамівської – єдиний прийнятний устрій для цих народів. І хіба не є возведена в ідеологію толерантність до іншого лишень ще однією формою зверхності?
26 вересня 2001 року італійський прем’єр Сільвіо Берлусконі у запалі заявив, що Захід повинен усвідомлювати вищість своєї цивілізації. Його висловлювання викликали хвилю протестів і на Заході, і на Сході, відтак змушений був пояснювати, що його неправильно зрозуміли. Виваженою реакцією на цю тезу була стаття італійського письменника та вченого Умберто Еко у газеті ”La Reppublica” .
Спростовуючи сам підхід Берлусконі та його однодумців, Еко, можливо, сам того не бажаючи, висуває аргументи на користь західної вищості, якщо таки вже застосовувати це незграбне поняття. Наприклад, що хоч усі релігійні війни, і на Заході також, починалися через розподілу світу на поганих і добрих, чорне і біле, але західна культура все ж намагалася «розв’язати» шкідливі спрощення у світлі дослідницького та критичного духу. ”Ми є плюралістичною цивілізацією тому, що дозволяємо, аби в нас удома будували мечеті, й не можемо відмовитися від цього лише через те, що в Кабулі християнських пропагандистів саджають до в’язниць. Якби ми так чинили, ми теж стали б талібами,” – і це непрямий аргумент, що слова Берлусконі мають зерно істини, хоч і висловлені у солдафонській формі. Бо вищість західної цивілізації, подобається це нам чи ні, – факт, котрий можна сором’язливо не визнавати, але важко заперечити. І вищість її навіть не в гуманності християнства, не в інтелектуальній спадщині і, звичайно ж, не в досягненнях науково-технічного прогресу. Ця вищість полягає в тому, що сотні тисячі людей у світі (і саме з тричі проклятого антиглобалістами ”золотого мільярду”) виходили на демонстрації проти війни в Іраку, в тому, що можна відкрито засуджувати політику Бушу і Блера, і за це, як у старому радянському анекдоті, ”нічого не буде”, що німецькі та французькі студенти їхали в Ірак, аби віддати своє життя за людей, які ненавидять їхні народи та їхні переконання. Антиамериканізм може бути поверховим та непослідовним, але сама суперечність антиамериканізму легітимізують дії Америки. Фауст може десятиріччями уникати свого Мефістофеля, але тоді його існування навряд чи матиме якийсь сенс.

Comments are closed.