Кейс Пліхіної: коли журналістам не варто висловлювати власну думку у ФБ
Ірина Ладика
Опубліковано: 09-12-2019
Розділи: За що критикують медіа?, Огляди, аналітика, Свобода і цензура.
0
Євгенія Пліхіна, заступниця головної редакторки «Cosmopolitan Ukraine», 4 грудня написала на своїй сторінці у Facebook саркастичний допис щодо «помпезного похорону» з «волаючим драматизмом», який вона не могла обійти, прямуючи на роботу. Уже 5 грудня її звільнили.
Хроніка подій
4 грудня мало б бути звичайною собі середою. Але не для заступниці журналу «Cosmopolitan Ukraine». Вона «мчала на роботу», але раптом потрапила у несподіваний «затор», який виявився похороном. У своєму пості у Фейсбуці емоцій жінка не шкодувала: «виявилось, в СБУ помер якийсь не останній чоловік. Витягли усю структуру на двір і вимагали зробити співчутливий вигляд обличчя. Труну несуть під «воющий» драматизм…» (переклад – мій, в оригіналі пост написаний російською).
Допис Пліхіної встиг зібрати близько сотні уподобань. Деякі навіть «у захваті». Звісно, не забарилася реакція медійної спільноти, яка почали засуджувати «блогерку» за її допис.
Виявилося, що «не остання людина в СБУ» – це насправді полковник центру Спеціальних Операцій «Альфа» Денис Волочаєв. Він загинув під час виконання бойового завдання на війні на Донбасі. Посмертно йому присвоїли звання Героя України.
Згодом Пліхіна видалила допис (але скріни, які відомо, не горять), і написала пост із вибаченням: «Друзі, у мене ніколи в житті не було думки когось образити, принизити честь Героїв чи посміятися над воєнною трагедією. Я завжди пишу виключно про власне життя та дурощі, не висміюючи чуже. Тим більше, смерть. Згодна, неможна було, не розібравшись в ситуації, торкатися делікатної теми. Я співчуваю і приношу свої вибачення».
Але було уже занадто пізно. Того ж дня, 4 грудня, сайт «Миротворець» включив Євгенію Пліхіну до розділу «Чистилище» через «наругу над пам’яттю воїнів, загиблих під час виконання бойового завдання по захисту України від російського агресора».
У той же день «Cosmopolitan Ukraine» вибачився за пост тоді ще заступниці головної редакторки та видання у Facebook та повідомив, що він не має відношення до позиції бренду.
Наступного дня Євгенія Пліхіна видалила свій акаунт у ФБ. Того ж таки 5 грудня «Cosmopolitan Ukraine» опублікував на своїй сторінці у Фейсбуці офіційну заяву головної редакторки: видання припиняє співпрацю з Пліхіною.
Про кризову комунікацію
Безперечно, така реакція фешн-журналу – чудовий приклад кризової комунікації. Видання не хотіло зазнати репутаційних втрат, тому пішло на такий крок. Хоча, думаю, він був радше вимушеним. Користувачі зауважували, що сама головна редакторка Олександра Буринська спочатку поставила лайк-сердечко «у захваті» під скандальним дописом своєї підлеглої. Та все ж звільнила її під тиском суспільного осуду. Звісно, Пліхіній можуть співчувати (і, я певна, уже співчувають) і її колеги по виданню, і медійники з інших ЗМІ. Можливо, вона навіть залишиться працювати у виданні: як позаштатна кореспондентка чи фрілансерка під псевдонімом. Але ми про це, швидше за все, не дізнаємося.
У коментарі для «Медіакритики» Світлана Кісільова, консультантка з PR&GR комунікацій, зауважує: «У цьому випадку із заступницею редакторки – це про цінності та соціальну позицію видання і людини. Скоріше за все, ця позиція не була донесена до команди, про це не говорили або єдиної позиції не було взагалі як у видання, так і в журналістки.
Усі медійники і комунікаційники чудово розуміють, що будь-який представник компанії, а особливо топ-менеджер, – це її амбасадор. Те, що сказав співробітник, завжди будуть ототожнювати із роботодавцем. Тому в багатьох організаціях працюють над побудовою корпоративної культури, щоб всі сповідували єдині цінності. На це треба звернути увагу і керівникам медіа. Вони мають дати собі та команді відповідь на питання: що для нас найбільша цінність і яка наша роль у формуванні цих цінностей у суспільстві».
«Євгенія понесла відповідальність за сказане, навіть сама вибачилась. Але її роботодавці продемонстрували, що, з огляду на їхню виробничу етику, це висловлювання на її особистій сторінці несумісне із позицією заступниці головного редактора видання», – коментує Олена Зіненко, медіадослідниця, викладачка кафедри медіакомунікацій ХНУ імені В. Н. Каразіна.
Про важливість фактчекінгу
Для мене історія із дописом Пліхіної – ще одне підтвердження важливості фактчекінгу у 21 столітті. Ну, гаразд, ти побачила по дорозі на роботу церемонію прощання, тобі здалося, що це ховають «якусь шишку з СБУ», а людей-бюджетників вивели на вулицю примусово. Ну то перевір свої здогадки. Не пиши на емоціях обурливий пост у ФБ, якщо ти не впевнена, що твої міркування відповідають реальності. Можна було навіть у тому ж ФБ спитати, а що це за церемонія, а кого ховають і т.д. Але ж ні. Якби це дійсно була «пишна церемонія» для якогось високопосадовця з СБУ, то, упевнена, реакція на пост була б іншою. І наслідки допису для авторки були б іншими. Точніше – їх би узагалі не було.
Етичний аспект
Ще один важливий момент у всій цій історії: наскільки коректно обговорювати і критикувати похорони? І офлайн, і онлайн. Адже церемонія прощання – це той дуже інтимний момент, коли родичі та близькі друзі хотіли б побути з людиною, яку втратили, а не чути «шпильки» у свій бік стосовно масштабів і «помпезності» прощання. Тема дуже делікатна та непроста.
«В Україні немає інституту репутації»
Чи може стати кейс Пліхіної нагадуванням для інших медійників ретельніше фільтрувати те, що вони пишуть на своїй сторінці у Фейсбуці? Сумнівається у цьому Анна Просвєтова, фахівчиня у галузі медіа, комунікацій зі ЗМІ, психологиня: «Ця історія не стане попередженням для інших медійників, адже у нас уже були схожі прецеденти. І висновків ніхто не зробив, бо у нас дуже низький рівень культури спілкування у медіапросторі. У нас немає інституту репутації.
На Заході для політичного діяча репутаційні втрати – це дійсно великі ризики, люди слідкують за тим, що вони говорять, яку позицію озвучують, чи відбиває ця позиція думку видання, організації, яку представляє ця людина.
У нас досі побутує стереотипне мислення, що «я маю право говорити все, що захочу». З одного боку, законом не заборонено висловлювати думки будь-якого характеру, з іншого боку, у нас таким чином формується відсутність розуміння репутаційних втрат», – розповіла експертка у коментарі.
Чи мають журналісти висловлювати власну думку у Фейсбуці, якщо вона суперечить офіційній позиції видання?
«Поки що в медіапросторі немає єдиної позиції про те, чи може журналіст на своїй особистій сторінці писати свої особисті думки, – зауважує Анна Просвєтова. – Чи повинна сторінка у соцмережах сприйматися як повноцінне медіа і як повноцінне ЗМІ? Це суперечливе питання. Воно стосується не лише медійників, але й психологів, приміром. Люди мають іноді розрізняти особисту позицію і професійну.
Моя думка – ми маємо право на своїй сторінці говорити будь-що, навіть якщо це йде всупереч офіційній позиції видання, де я працюю, чи всупереч загальноприйнятому сприйняттю проблеми. Але у той же час я маю усвідомлювати наслідки. Я можу накликати цим на себе певний негатив. І це вже моя зона відповідальності – як я буду з цим справлятися. Адже у мережі немає чітких правил поведінки, або журналістської етики, загальноприйнятих моральних стандартів. Все дуже індивідуально – маю право, але усвідомлюю відповідальність».
Олена Зіненко коментує: «Журналісти та редактори є професійними виробниками інформації, публічними персонами, які беруть на себе відповідальність говорити не тільки для знайомої їм особисто аудиторії, а й для незнайомої, тому, безумовно, вони мають враховувати контекст, запобігати викривленню інформації та уникати суджень, які можуть образити, дискримінувати, принизити гідність людини.
Чи є ця історія попередженням? Так, і навіть не для медійників, бо для них не повинне ставати питання розуміння етики та журналістських стандартів, це те, що має бути зрозумілим, так би мовити, «за замовчуванням». Це попередження для суспільства, в якому можливе зневажливе ставлення до людини, до її життя і смерті, але те, що відбувається обговорення цього питання в медіа – уже непоганий знак».
На мою думку, доволі дивно, коли журналіст пише дописи, які йдуть у розріз із цінностями видання, де він працює. Приміром, якби медійник працював у The Ukrainians, ЗМІ про відповідальність та ініціативу, про успішних українців, брав би інтерв’ю у вітчизняних інноваторів, творців корисних стартапів, і у той же час поширював у себе на ФБ пости у стилі #зрада: «все пропало, всі виїжджають у Польщу на заробітки, тотальне зубожіння, геноцид українців». У мене виникне логічне запитання: «А коли цей журналіст щирий? Коли пише такі дописи, чи коли працює на видання?» Отже, десь він обманює мене, його читачку. А я не хочу, щоб мене обманювали.
Можливо, я будую занадто ілюзорний світ, але дуже б хотілося, щоб медійники працювали у певних ЗМІ не тільки через гроші, але й тому, що поділяють цінності цього видання. І тоді навіть не виникатиме питання, чи варто писати особисту думку у ФБ. Бо коли ми ставимо запитання саме так, то усвідомлюємо, що наша думка може стати для когось неочікуваною, розчаруванням чи викриттям нашого обману. Бо ми публічно на роботі сповідуємо одні цінності, а живемо насправді за геть іншими.
Ірина Ладика, магістрантка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка