Українська музична журналістика існує. Ви знали? Якщо так, то вам неймовірно пощастило, адже це означає, що у вас чудовий смак. Чому ми це знаємо й де тут логічний зв’язок? Читайте наше дослідження про те, як розвивався сучукрмузжур і що з ним не так – обов’язково знайдете відповіді на свої запитання.

1991 рік. Потік культурного контенту із Заходу, що за роки гласності вже встиг торкнутися українського споживача, стрімко пришвидшується. Із проголошенням незалежності перед українцями постав цілий пласт досі незнаної музики найрізноманітніших жанрів – і зовсім скоро на її основі в Україні постало покоління молодих амбітних виконавців.

«Галаs», «ХЗМ», «Молоко»

Чекати на виникнення першого журналу, повністю присвяченого музиці, довелося п’ять років. «Галаs», що виходив із 1996 р. по 1998 р., став культовим явищем серед меломанів 90-х і виконав надважливу роль – познайомив людей із якісною закордонною музикою, водночас «поставивши на ноги» багатьох українських виконавців. Читаючи журнал у 2020 році, можна, звісно, покритикувати дизайн чи засумніватися у якості написання певних його матеріалів. Проте заперечити цінність «Галасу» для ще молодої тоді музичної індустрії вельми важко. Далі були «ХЗМ» і «Молоко» зі своїм унікальним контентом, проте до цифрової епохи жоден із музичних журналів України дев’яностих-нульових «не дотягнув» – фінансова криза зробила свою справу.

Neformat.com.ua

2004 року українська музична журналістика розпочала новий відлік, вже у онлайн-форматі. Якщо точніше – було створено ресурс, завдяки впливу якого згодом сформувався каркас сучасних музичних медіа України. Мова йде про форум, а пізніше й сайт під назвою Neformat.com.ua, що активно діє до сьогодні: розпочавши із рецензій на закордонні релізи та інтерв’ю із вітчизняними виконавцями, ресурс почав обережно знайомити читачів із новинами світу андеграундної та неформатної музики. Сайт поступово розвивався, набуваючи рис повноцінного музичного медіа, проте якість контенту завжди залишалася на аматорському рівні – матеріали створювали люди «із тусовки» для своїх друзів і однодумців звідти ж.

Зрештою, така стратегія властива ресурсу й у 2020 році. За весь час його існування через «Неформат» пройшло безліч авторів-аматорів (серед яких найбільше музикантів, безпосередніх учасників гуртів із тої самої «тусовки»), через що ресурсу бракує регулярності у подачі контенту й єдиного стилю написання матеріалів. Проте критикувати сайт за ці чи інші проблеми було би доречно, якби «Неформат» функціонував як стовідсоткове музичне медіа із постійним фінансуванням, а не тримався виключно на ентузіазмі творців. Натомість ресурс став унікальним явищем – незалежною музичною платформою, що сформувала українську андеграундну сцену. Ось уже 16 років «Неформат» регулярно розповідає про цікавих маловідомих виконавців, організовує фестивалі та згуртовує між собою людей.

На основі того, чого досягнули на Neformat.com.ua, згодом сформувалося середовище нових онлайн-видань, що вирішили писати про музику та все навколо неї. Цього разу підхід до створення контенту був набагато серйознішим – так сталося, що на початку 2010-их рр. кілька десятків людей одночасно усвідомили, що музичної журналістики в Україні майже не існує. І вирішили її створити.

Karabas.Live

Музичне медіа, яке здебільшого виконує роль новинного агрегатора. Редакція онлайн-видання не обмежує себе подіями винятково популярної чи незалежної сцени, намагаючись однаково висвітлювати життя та творчість виконавців різного масштабу й стилів – наприклад, на Karabas.Live водночас можна прочитати про Олега Винника й гурт Покруч. Музичної аналітики на сайті обмаль, адже «Карабас» – більше інформаційний ресурс, ніж критичний. Майже усю його стрічку заповнено новинними повідомленнями.

Karabas.live, окрім всього, прямо пов’язаний із однойменним сервісом з продажу квитків, і це створює умови для фінансування музичного медіа. Постає, звісно, питання, чи не створювався сайт лише як допоміжна платформа для збуту білетів…  Та все ж, Karabas.live, регулярно подає якісні інформаційні повідомлення, а отже підтримує українську музику й вносить свою лепту в розбудову вітчизняної музичної журналістики.

LiRoom

Незалежне онлайн-видання, що позиціонує себе виключно як «блог про нову українську музику», хоча насправді є повноцінним музичним медіа. LiRoom не один рік тримали марку якості, наповнюючи свій сайт новинами, рецензіями, репортажами, експериментуючи з жанрами та подачею. Одна з найцікавіших ідей, що її втілили творці сайту – архів виконавців, де буквально кожен може завести профіль для свого гурту, розписати його біографію та поділитися посиланнями на соцмережі. Схожий розділ існує на сайті і для музичних альбомів.

Шкода, але останнім часом діяльність LiRoom іде на спад. Написанням матеріалів там тепер займається лише одна людина, й невідомо, як довго ресурс зможе функціонувати у звичному темпі. Тримаємо кулаки за одне із найцікавіших музичних медіа України!

Comma

Неактивний на сьогодні ресурс, що у своїй діяльності вирішив орієнтуватися не лише на українську, а й світову музику, виконуючи роль універсального музичного медіа. Матеріали, що публікувалися на Comma, були здебільшого просвітницькими й розповідали читачам про цікавих виконавців із України та з-за кордону. Легкий стиль подачі контенту, мінімалістичний дизайн – ресурс було приємно читати. Видання, схоже, не пережило коронавірус, адже останні матеріали там публікували ще у березні.

Muzmapa

Проєкт кількох університетських друзів, що починався як домашнє завдання, а у результаті еволюціонував у одне із найкращих музичних видань незалежної України. Щомісячні підбірки альбомів, оригінально написані рецензії, цікаві тексти й навіть відео-контент («Лампова Muzmapa», «По плюсах», «ШАЗАМ») – і все це виключно про вітчизняну незалежну сцену. Тоді український андеграунд отримав потужну «підмогу», адже про неформатних виконавців почали писати якісно й навіть із гумором.

Наразі проєкт «Muzmapa» заморожено. Редакція повним складом утворила нове, провідне на сьогодні українське онлайн-видання про музику – «СЛУХ».

СЛУХ

Квінтесенція усього, чого досягнув сучукрмузжур за роки існування. Із допомогою concert.ua, що фінансує новостворене видання, творці «Музмапи» продовжують писати про українську музику у власному неповторному стилі, водночас запозичуючи деякі ідеї у вищезгаданих онлайн-видань (як, наприклад, рубрика, у якій читачів знайомлять із новими цікавими виконавцями). До того ж знайшлося місце для купи нових ідей – стрічка сайту буквально тріщить від розважального контенту. Відчуття, що медіа створювали як допоміжний ресурс для збуту квитків, більше немає. Є інше відчуття – що усе роблять, як-то кажуть, від душі, зі справжньою любов’ю до музики й створення контенту про неї – а це й тематичні плейлисти («Плейлист для тих, хто втомився», «Плейлист для нічної прогулянки містом») та від відомих українських виконавців («Що слухає Даніела Заюшкіна із Vivienne Mort», «15 пісень Саші Чемерова з його ді-джейського минулого»), і цікаві аналітичні тексти («Битва за молодь, яку ми програли: чому підліткам чхати на українську музику»), інтерв’ю, жанрові підбірки («5 важких концептуальних альбомів України, які потрібно послухати»). Особливо корисною для розвитку вітчизняної сцени є рубрика, де «СЛУХ» збирає найкращі релізи місяця, доволі часто допомагаючи молодим гуртам знайти аудиторію.

У створенні контенту «СЛУХ», на відміну від «Карабасу» чи «Ліруму», максимально дистанціюється від сухої інформаційної подачі. У одному із матеріалів творці онлайн-видання максимально лаконічно пояснили свою позицію: «Прийшов час, коли тонни сухого тексту з фотографіями артистів вже нікому не потрібні і не цікаві. Українські музичні медіа не завжди можуть запропонувати те, що потрібно і артистам, і організаторам, і читачам — нову емоцію, новий досвід і новий погляд на все, що на слуху прямо зараз. По-справжньому розважальний та аналітичний контент — це швидше розкіш, ніж константа».

До того ж редакція обрала цікаву стратегію у висвітленні української сцени – наслідуючи «Karabas.live», «СЛУХ» часто вносить у свій дискурс доволі одіозних представників вітчизняного шоу-бізнесу. На сайті можна знайти матеріали про Потапа й Настю, Макса Барських, Монатіка тощо, що доволі часто викликає нерозуміння і навіть агресивні закиди з боку читачів («спопсилися» і т.д.). Чому творці провідного й найкращого на цей момент музичного онлайн-видання обрали саме таку тактику? Нумо розбиратися.

Контент, що його продукують (чи продукували) «Karabas.live», «LiRoom», «Comma» чи «Muzmapa» аж ніяк не можна назвати аматорським, адже ці медіа створювали за західним зразком. Очевидно, що їх творці надихалися «Pitchfork», «NME», «Revolver» та іншими американськими чи європейськими ресурсами, намагаючись заснувати в Україні музичні ЗМІ, що не поступалися би вищезгаданим за рівнем якості. Однак, переглядаючи вітчизняні медіа, мимоволі замислюєшся: чому так мало переглядів? Чому так мало лайків у соцмережах? Куди поділися усі читачі?

Річ у тім, що в Україні досі не сформована культура споживання музики. У нашій державі більшість досі надає перевагу примітивним культурним зразкам, а щось по-справжньому якісне залишається на марґінесі. І це не «закид» у бік масової культури, адже навіть просте може бути цікавим. Інколи може складатися враження, що українці просто не знають, що таке хороша музика, наче у них відсутній естетичний смак. У тоталітарному Радянському союзі уявлення про музику обмежувалося кількома найпопулярнішими артистами, а все, що було поза естрадою, не схвалювалося Компартією. Ці пережитки минулого досі переслідують нас, і саме тому музична індустрія в Україні орієнтована виключно на поп-музику. Саме тому Олег Винник збирає стадіони фанатів і мільйонні перегляди на YouTube, поки Blooms Corda, YEYO, 5 Vymir чи Паліндром залишаються у тіні.

Проблема українських виконавців автоматично стає проблемою українських медіа, що наважилися писати про нормальну музику. Ці онлайн-видання не є масовими – нестача аудиторії, що слухала б якісну музику, переростає у нестачу аудиторії у якісних музичних ЗМІ. Тим паче що всіх їх зазвичай читають ті ж самі люди – а це музиканти, про яких пишуть, обмежене коло їх шанувальників й мізерна кількість людей «ззовні». Тисяча переглядів – вже свято для українського музичного онлайн-видання.

Стає зрозуміло, чому «СЛУХ» обрав саме таку тактику. Залучаючи до свого дискурсу представників українського шоу-бізнесу й водночас пишучи про маловідомих виконавців чи відвертий андеграунд, вони формують єдине музичне поле України, допомагаючи шанувальникам «Потапа й Насті» (будемо сподіватися, що такі люди вже читають «СЛУХ») дізнатися про «правильних» виконавців, перетягуючи аудиторію «звідти» – «до нас». А зважаючи на те, що Потап у недавньому інтерв’ю згадував про Stoned Jesus – схоже, що стратегія працює. І вже почала приносити перші плоди.

Максим Чухліб, студент факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.