Медіа уже давно стали невіддільною частиною політики: кожен олігарх вважає за потрібне купити або створити власне ЗМІ, щоб потім з його допомогою просувати власні політичні інтереси та отримувати репутаційні дивіденди. Але зараз медіа стали ще потужнішими, гравці на політичному полі ще уважніше придивляються до публікацій у різних ЗМІ, відверті інтерв’ю можуть стати причиною для допиту у ДБР, а коментар у Фейсбуці — приводом для партії відкликати кандидата з виборів. То як же медіатизується політика в Україні та які це має наслідки — читайте у тексті.

Медіатизація політики: початок нового етапу

Можна припустити, що нова українська політика почала медіатизуватися набагато інтенсивніше зі стартом президентських перегонів у 2019-му році. Цей процес запустив Володимир Зеленський, коли за хвилину до Нового року в ефірі одного з найпопулярніших українських телеканалів «1+1» оголосив, що йде у президенти. Політична заява прозвучала у телеефірі. Згодом процес став набагато інтенсивнішим: Зеленський першим з українських політиків почав активно використовувати соцмережі для комунікації зі своєю аудиторією (вони ж — потенційні виборці), запускав там флешмоби та челенджі. Кандидат у президенти побоювався виходити у прямі ефіри в медіа, але коли це все ж траплялося, переважно на дружньому до нього «1+1», то ці інтерв’ю обговорювала більшість суспільства. Тут варто згадати про включення Зеленського по скайпу в ефірі ток-шоу «Право на владу» з Наталією Мосейчук та дуже компліментарне інтерв’ю у прямому ефірі «ТСН. Тиждень» з Аллою Мазур.

Після обрання Зеленського президентом процес медіатизації політики лише прискорився та поглибився. Тодішній глава Офісу Президента Андрій Богдан майже одразу заявив, що «журналісти нам непотрібні. Ми комунікуємо з народом напряму». Згодом медійників «випробували» на професійність заявою Богдана про відставку. На жаль, тоді багато журналістів цей іспит провалили. З того часу комунікація поміж представниками влади та ЗМІ не була зрозумілою та чіткою. «Четверту владу» спокушали їжею на фудкорті під час 14-годинного марафону Гаранта, намагалися розсварити, коли запросили лише 4 телеведучих, щоб вони взяли інтерв’ю у президента, пробували образити, коли замість критичного журналіста із Зеленським спілкувався актор Станіслав Боклан. Але медійники попри все намагаються отримати доступ до важливої інформації, проводять розслідування, які стосуються президента (наприклад, «Королі доріг»). А зараз, за словами журналіста Данила Мокрика, найбільші «комунікаційні підніжки» Зеленському ставить… його прессекретарка. Чого вартує її пост зі словами, що «на жаль… Президент почувається добре…», який соцмережі ще кілька днів носили у зубах. Але, окрім цих прикладів, медіатизація політики має ще кілька яскравих проявів в українському контексті.

 «Теплі ванни» як джерело для відвертих політичних заяв

 У професійній журналістській спільноті з Дмитра Гордона та його манерт брати інтерв’ю відверто насміхаються. Хтось називає його програму «теплою ванною» для гостей, а хтось жартує, що журналіст просто не вміє користуватися програмами для монтажу відео, тому викладає у мережу повні записи розмов по 3-4 години. Проте саме його інтерв’ю з одіозними постатями ставали приводами для реальних політичних дій.

Найперше варто згадати бесіду Дмитра Гордона та ексочільника Офісу Президента Андрія Богдана. У ній останній розповів про начебто наявність певних домовленостей між Україною та Росією щодо статусу Криму, авіасполучення між країнами, обміну полоненими. Наступного дня після оприлюднення цього інтерв’ю Державне бюро розслідувань (ДБР) викликало на допит Андрія Богдана як свідка. У ДБР наголосили, що домовленості, про які розповів ексглава ОПУ, не передбачені українськими законами чи іншими директивами Верховного головнокомандувача Збройних сил України (тобто Зеленського). «З огляду на суспільну значущість порушених питань, слідчі Державного бюро розслідувань запрошують Андрія Богдана для проведення слідчих дій», – йшлося у повідомленні ДБР. Отож бачимо, що 4-годинна розмова ексочільника ОПУ не пройшла непоміченою, а заяви Богдана збурили українське суспільство та зацікавили ДБР.

Ще один приклад — інтерв’ю Гордона з колишнім ватажком бойовиків Гіркіним. У тригодинній розмові з українським журналістом по відеозв’язку Гіркін визнав «непряму відповідальність» за катастрофу малайзійського «Боїнга». Водночас він наполягав, що бойовики не збивали літак. Після резонансу, який викликала розмова, Гордон запевняв, що це інтерв’ю він записав «у співдружності» зі спецслужбами України, а «флешки з інтерв’ю уже в Гаазі». В Офісі генпрокурорки інтерв’ю назвали «цінною інформацією» і подякували журналістові.

У СБУ майже одразу заявили, що не працювали з Гордоном у межах цього інтерв’ю. Водночас там пообіцяли вивчити ситуацію. А от суд у справі щодо збиття літака рейсу MH17 над Донбасом у 2014 році має намір долучити до справи розмову колишнього ватажка бойовиків «ДНР» Ігоря Гіркіна та Дмитра Гордона. Тобто така неоднозначна бесіда теоретично може допомогти слідству.

Ще один прояв медіатизації політики в Україні — інтерв’ю того ж Гордона із «експрокуроркою Криму» Наталією Поклонською та реакція на цю розмову суспільства. Зазначимо, що в Україні Поклонська у розшуку, проти неї відкрито кілька кримінальних проваджень, зокрема за звинуваченням у посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України, державній зраді та причетності до незаконної заборони Меджлісу кримськотатарського народу. У цьому інтерв’ю Поклонська транслювала тези російської пропаганди та заявляла, що «Революція Гідності була державним переворотом», «Крим приєднався до Росії», «на Донбасі — громадянська війна». Зауважимо, що Гордон жодним чином не перечив своїй гості та не спростовував її висловлювань, не надавав пояснень глядачам та застережень щодо її слів.

Реакція не забарилася: постійний представник Президента України в Криму Антон Кориневич наголосив, що «українські правоохоронні органи та органи міжнародного кримінального правосуддя мають надати належну оцінку діям колишньої «прокурорки» Криму». Директор Центру вдосконалення економічної журналістики Андрій Яніцький підкреслив, що «не можна видавати шизофренічну маячню, брехню або популізм «в ефір» без пояснення контексту, без фактчекінгу та редакції. І тут до Гордона є великі питання».

 Соцмережі як нові медіа. Як вони впливають на політику?

Після політичного дебюту тоді ще кандидата у президенти Зеленського в Інстаграмі інші політики також стали активніше використовувати соцмережі. Проте мало кому з них вдасться переплюнути нинішнього президента в умінні публікувати такі пости, які гарантовано збурять громадськість. Тут варто згадати фото із хотдогом на заправках, серіал-який-не-вдався про «5 запитань від президента», а з останнього — дещо наївний допис із привітанням працівників сільського господарства, де Гарант згадує «поважні череди корів», «круглолиці соняхи», «чашку парного молока».

Хоча якби український президент обмежився лише такими дописами, ситуація була б доволі непоганою. Проте Володимир Зеленський на цьому вирішив не зупинятися. Тому зранку 3 листопада, коли в Україні фіксували черговий рекорд захворюваності на коронавірус, режим тиші на фронті знову порушувався, українські читачі Фейсбуку прочитала черговий допис президента України та мали одне запитання: «Хто такий Сарік?»

Як виявилося, Сарік — це Сарік Андреасян, російський режисер та сценарист вірменського походження. Він опублікував пост у своєму Instagram, звинувативши Володимира Зеленського та Україну у постачанні фосфорних бомб азербайджанцям, які воюють проти вірмен у Карабаху. Зазначимо, що тезу про «українські фосфорні бомби» у Карабаху запустив російський телеведучий Володимир Соловйов, який порівняв бої на Кавказі з війною на Донбасі. У своєму емоційному пості-відповіді на закиди Зеленський особисто звернувся до Саріка й почав виправдовуватися перед ним за «фосфорні бомби». На жаль, у цьому випадку президент країни вирішив відреагувати на своїй публічній сторінці на закиди, пересипані фейками, маловідомого режисера, про якого більшість українців ніколи не чули. Але через цей пост Зеленського — дізналися. Такий випадок — яскравий приклад медіатизації політики, коли інстаграм-пост приватної особи стає приводом для публічного посту президента країни.

Ще один гучний прояв медіатизації політики: партія «Голос» зняла з місцевих виборів у Львові свого кандидата у депутати Юрія Романчука та виключили його з партії через… образливі коментарі чоловіка у Фейсбуці. Він запевняв, що йде в депутати, аби розв’язати проблему з заторами у Львові, водночас дозволяв собі обурливі коментарі щодо львів’ян, чия думка не збігалася з його. Мова йде про образливі коментарі з лайкою у Фейсбук-групі «Львів без заторів». На них звернув увагу львівський дизайнер. Це викликало обурення серед інших львів’ян, які у коментарях до допису вимагали львівський осередок «Голосу» відреагувати на скандал. Політрада партії виключила Романчука з «Голосу». Як бачимо, вміння спілкуватися у соцмережах стало таким же необхідним, як грамотна письмова та усна комунікація. Бо коментарі у Фейсбуці теж можуть впливати на формування політики, у цьому випадку — місцевої.

Політика останніх років в Україні стала дуже чутливою до медійних та соцмережевих інформприводів. Політики та публічні особи намагаються стати «своїми» у цифровому просторі та максимально подружитися з технологіями, щоб не дати аудиторії, себто потенційним виборцям, забути про себе. Чітко прослідковується тенденція, що саме інтерв’ю-теплі ванни стають джерелом для ексклюзивних та відвертих зізнань, які згодом стають приводом для викликів на допити чи відкриття кримінальних справ. Тобто компліментарні розмови мають навіть більший вплив на українську політику, ніж журналістські розслідування. Можна припустити, що з часом роль інтерв’ю у медіатизації політики лише посилюватиметься, вони стануть повноцінною платформою для політичних заяв, а дехто навіть платитиме гроші, щоб потрапити у програму та мати змогу заявити про себе.

Ірина Ладика, магістрантка факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка

Comments are closed.