Інтернет для журналістів тепер став і платформою для поширення контенту, і джерелом інформації, і засобом спілкування. Та попри щоденне використання мережі, ми ще не до кінця зрозуміли усі нюанси її роботи, не кажучи вже про даркнет. Згадки про нього зазвичай зустрічаються поряд із повідомленнями про злив даних, торгівлю зброєю та інші нелегальні оборудки. Та чи справді ця мережа була створена для полегшення життя злочинцям і  що там роблять журналісти? Будемо розбиратися.

Тришарова павутина

Те, що ми звикли називати Інтернетом, насправді лише “верхня” його частина. Всесвітню павутину можна розділити на три сегменти.

Джерело: sopa.tulane.edu 

Surface Web Тобто видимий інтернет, верхня й найбільш відкрита частина мережі. Вона індексується звичними пошуковиками на кшталт Google, Fox чи Bing. Ці пошукові системи використовують програми, що переходять за посиланнями (на інші сторінки та сайти) та індексують (сканують і обробляють) вміст цих вебсторінок, доки не дійдуть до тих, звідки вже не має посилань на якісь інші. Це ті сайти, які ми бачимо після введення запиту у пошуковий рядок гуглу, думаючи, що осягаємо всю мережу. Проте це не так.

Deep Web Глибокий або невидимий інтернет, який є протилежністю до “поверхневого інтернету”. Сторінки тут не пов’язані з іншими за допомогою гіперпосилань. Сюди ж входять сайти з обмеженим доступом (пароль, зареєстровані користувачі тощо). Попри “невидимість” до глибокої мережі належать звичні речі: електронна пошта, банківський рахунок, внутрішні мережі компаній, форуми з обов’язковою реєстрацією для перегляду контенту тощо.

Darknet Темний інтернет – анонімна частина інтернету, яка не контролюється чи регулюється. Darknet часто плутають з deep web, хоч останній значно більший та доступніший. А от доступ до Darknet можливий лише через спеціальні браузери та програми (Tor Browser (найвідоміший), I2P, Freenet). Він дозволяє зберегти анонімність у мережі й тому приваблює як і злочинців, так і активістів.

Сам термін утворений у 1970-х роках. Ним позначали межі, ізольовані від ARPANET (мережі, яку вважають початком Інтернету), Поширенішим термін став після публікації у 2002 році праці Пітера Біддла, Пола Інґланда, Маркуса Пейнадо та Браяна Віллмана «Даркнет та майбутнє цифрової дистрибуції», де стверджувалося, що наявність даркнету було основною перешкодою розвитку робочих DRM технологій та невідворотністю порушень авторських прав.

Tor

Tor (The Onion Router)  це найпопулярніша мережа даркнету з “цибулевою маршрутизацією”. Звичайні браузери одразу відправляють дані на сервер, що дозволяє третім особам дізнаватися його місце розташування. У Tor все працює не так.  Повідомлення обертають в декілька шарів шифрування, звідси й аналогія з цибулею. Потім його передають через багато мережевих вузлів, розташованих у різних місцях, кожен із захисним шаром. Тому жоден посередник не бачить ні вміст повідомлення, ні маршрут.

Створили Tor у Дослідницькій лабораторії військово-морських сил США, де використовувалася для безпеки агентів розвідки. Згодом він переріс у велику анонімну мережу.

​Згідно із даними Tor за період від січня до грудня 2021 року, Україна посідає восьме місце за кількістю щоденних користувачів, які напряму використовують цю програму.

Для чого?

У легальному поверхневому інтернеті усі дані зберігаються і їх легко здобути третім людям. Достатньо згадати хоча б усі галочки, якими усі принаймні один раз підтверджували свою згоду на обробку персональних даних. Їх збирає фейсбук, твітер, книгарні, аптеки, гугл… Люди, які не хочуть ділитися своїми даними використовують даркнет.

Туди ж змушені звертатися ті, хто живуть у тоталітарних країнах чи державах, де уряд обмежує роботу певних сайтів чи медійних ресурсів. Даркнет дозволяє обходити цензуру. З одного боку, користувачі заходять туди, щоб дізнатися інформацію, яка замовчується. З іншого боку, такі ресурси як Facebook, The New York Times, BBC запускають свої версії сайтів у даркнеті й забезпечують цю інформаційну потребу аудиторії (про появу сайту BBC у даркнеті “Медіакритика” уже писала).

Даркнет використовують і журналісти, особливо розслідувачі. З його допомогою можна передавати інформацію анонімно, що гарантує джерелам безпеку. Журналістам, що працюють над ризиковими темами у тоталітарних країнах також безпечніше використовувати даркнет, ніж звичайні браузери, де їх історію пошуку легко можна відстежити й уже вона може стати приводом до засудження. Там же можна знайти унікальні свідчення очевидців, що стосуються військових конфліктів, чи проводити рятувальні операції.

Як приклад можна згадати WikiLeaks, міжнародну організацію, що займається витоками інформації і публікує її на однойменному ресурсі у даркнеті. Тому джерела можуть не турбуватися про анонімність. Тут, наприклад, були опублікована частина документів, що стосуються проєкту американського уряду Prism щодо стеження за більш ніж мільярдом людей з різних країн, листування дипломатів США чи зустріч Дмитра Фірташа, Юрія Луценка та інших високопосадовців з експослом США в Україні Вільямом Тейлором.

 В Україні діє ресурс під назвою «Хабардокс», з допомогою якого кожен може повідомити про корупцію та передати документи, що підтверджують  правопорушення анонімно.

Джерело: nako.org.ua 

Ризики

Попри позиціювання окремих ресурсів даркнету як борців за свободу слова та анонімність, першими ви там побачите продаж зброї, наркотиків чи навіть органів. Адже власники таких ресурсів зацікавлені у їх просуванні та рекламі. А от журналісти чи люди, які обходять цензуру навпаки, хочуть залишитися непоміченими.

Вхід у даркнет, якщо попередньо не захистити пристрій, може закінчитися зараженням вірусом чи зломом. Так само небезпечно залишати свої дані на якихось ресурсах у темній мережі. Так, без нього люди у тоталітарних країнах не мали б змоги вільно спілкуватися, а журналісти вести розслідування. Проте краще не заходити туди без потреби чи “погратися”.

Яна Шекеряк, магістрантка факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка

Comments are closed.