Наприкінці 80-х років на зорі розквіту всемережжя, Юрген Габермас мріяв, як інтернет стане інструментом звільнення людства від монополізованих масових медіа. Вже через 15 років філософ змінив свою думку і критикував інтернет за фрагментацію та розпорошення нашої уваги. То коли Габермас мав рацію: коли прогнозував об’єднання, чи коли в критикував ізоляцію?

Питання перше: які технології комунікацій дав інтернет?

У ХХ столітті за три десятиліття відбувся технологічний перехід від ізольованих між собою машин, до мережі, що поєднала мільйони пристроїв у світі. Всемережжя було задумане та сконструйоване як «сукупність людських знань», до якої буде легко отримати доступ [1]. Саме можливість пересічній людині внести свою частку у «вуликоподібне» колективне знання надихало Юргена Габермаса наприкінці 80-их.

Філософ тоді мріяв про «соціальний світ, у якому єдиною силою мав бути дискурс, або «незапланована сила найкращого аргументу» [2]. Ця мрія була продовженням критики Габермасом публічної сфери, що атрофувалася в суспільстві із високим бар’єром доступу до монополізованих масових медіа та політичного дискурсу [3]. Інтернет виглядав ідеальним рішенням на тлі традиційних медіа, що контролювали, хто мав право голосу, а хто — ні.

Ось які (технологічні) переваги мають нові медіа перед традиційними:

• відсутність формальних гейткіперів,
• омніканальність,
• надзвичайна швидкість передачі інформації,
• децентралізована стійкість мережі.

Завдяки цим перевагам інтернет став хабом для мільйонів нових медіа, через які право голосу здобули всі охочі; а також мережею, яка «пам’ятає» все, і де інформацію практично неможливо «підчистити». З огляду на ці характеристики, інтернет і справді мав стати втіленою мрією Габермаса.

Питання друге: чи змінив інтернет наше мислення?

У пошуках відповідей на подібне до нашого питання, соціолог і дослідник мереж Ніколас Крістакіс влучно довів, що так само як книжки та радіо у свій час не змінили структуру нашого мозку й те, як ми мислимо, так й технологія інтернет не змінить наш потенціал до інтелекту чи те, як ми взаємодіємо з інформацією. «Той факт, що ефективний розмір людської групи не зазнав значних змін — хоча комунікативні технології змінилися — свідчить, що технологія не є вирішальним фактором»,— пише Крістакіс [4].

Джеральд Кребтрі, професор біології розвитку та патологій, у 2012–2013 роках опублікував серію статей, у яких висловив та обґрунтував думку, що за тисячі років наші інтелектуальні та емоційні здібності ослабли через втрату деяких генів, що стали непотрібними завдяки технологічному розвиткові. [5, 6] Через шкідливі мутації народжуються люди, яким не вистачає певних генів, без яких вони не зможуть самостійно винайти технологію, наприклад, колеса чи письма. Але якщо ця технологія вже винайдена, такі шкідливі мутації не стають на заваді виживанню та розмноженню, а отже й накопиченню цих мутацій у майбутніх поколінь.

Тобто, доки ми розвиваємо технології, наша біологія (в тому числі мислення та прийняття рішень) залишається відносно незмінною. А в деяких випадках може навіть ускладнювати користування новими технологіями (а також їхнє відтворення) через накопичені шкідливі мутації.

Третє питання: якщо інтернет не змінив спосіб нашого мислення, як він вплинув на нас?

У 2005 році соціолог Бруно Латур у книзі «Reassembling the Social» увів поняття «олігоптики» — тобто явища споглядання надзвичайно малої кількості інформації (на противагу терміну «паноптикон») [7]. Іншими словами, усі нові медіа є олігоптичними за своєю природою, адже через невеликий екран ми сподіваємось охопити значну кількість інформації, що, звісно, неможливо.

Через 17 років після висловлення своєї першої позиції щодо інтернету, у 2006 році Габермас опублікував критику мережі, де писав: «… Розвиток мільйонів окремих чатів… фрагментує значну політично сфокусовану масову аудиторію в численні ізольовані тематичні аудиторії». Хоч Габермас і визнавав, що «комунікація через комп’ютер… може підривати цензуру авторитарного режиму», та філософ помітив, що інтернет і справді може розпорошувати нашу увагу [8]. А головне — розпорошувати намір до змін, неможливий без суспільної підтримки. Ця думка певною мірою корелює із роботами Джеральда Кретбі, адже якщо людям і справді не вистачає тих чи інших генів, навряд чи вони зможуть повною мірою скористатися перевагами технології інтернету, але відчують на собі всі складнощі користування технологією.

Четверте питання: якщо інтернет розпорошує нашу увагу, які наслідки має наша «розфокусована» комунікація у всемережжі?

Відповідь проста: ми не отримуємо інформацію. Якщо реципієнт свідомо не очікує на повідомлення серед тисяч інших щодня, то, очевидно, реципієнт його й не отримає.

Отже, метою комунікаційних кампаній стає саме «сфокусованість» цільової аудиторії на отриманні тої чи іншої інформації. Для цього необхідно:

• Робити проблему «видимою». Не так важлива тональність повідомлення, як його «гучність». Це перший крок, щоби заявити про існування проблеми, яка за шкалою Овертона може розташовуватися на ранніх етапах «неприйнятного» чи «радикального».
• Означувати емоційну значущість проблеми для окремих груп. Якщо повідомлення вже існує в інформаційному просторі та має довкола себе історію й бодай якусь кількість прихильників, тоді можна переходити до етапу «фокусування» конкретних аудиторій.
• Пропонувати дію на підтримку повідомлення/проблеми. Якщо фокус уваги створено, тоді повідомлення буде отримане й поширене далі. Якщо воднодночас повідомлення містило нескладний заклик до дії (вийти на вулицю, запалити свічку у вікні, підписати петицію, поширити допис тощо), є вірогідність, що сфокусована аудиторія вчинить цю дію, а широка аудиторія принаймні буде проінформована, що так можна зробити.

Відтак п’яте питання: якщо інтернет мав розпорошити масову аудиторію, чому і як з’являються масові офлайн рухи, консолідовані онлайн?

Або інакше, якщо Габермас вважав, що інтернет ізолював аудиторії та розпорошив їхні увагу та наміри, чому існують промовисті винятки з правила: Арабська весна, кольорові революції (після «Революції Твіттера» в Молдові 2009 року [9]), мітинги в Білорусі, протести BLM в Америці, та насамперед Євромайдан та Революція Гідності в Україні? Усі ці рухи координували та акумулювали свої сили онлайн завдяки новим медіа.

Аргументом, чому інтернет став простором, що об’єднав наміри мільйони людей, є вищеописана концепція «фокусування» уваги. Повідомлення, що лежали в основі всіх цих рухів, стосувалися широких верств населення. Адже інтереси у власній безпеці, власному майбутньому та власному матеріальному добробуті — спільні для всіх. А заклик вийти на вулицю — не такий уже і складний, особливо, якщо порівняти його із потенційними негативними наслідками бездіяльности. Проблема, що лежала в основі кожного вищезгаданого руху, була видимою й мала за собою певну кількість прихильників, які стали ядром майбутнього руху.

Фінальне шосте питання: то в чому був правий Габермас — коли критикував інтернет, чи коли покладав надії?

Відповідь: коли покладав надії.

Це не означає, що критика не була доречною. Однак філософ критикував не саму технологію, а спосіб, у який ми нею користуватися. А способи використання — мінливіші за технологію. Від моменту, коли був винайдений друкарський станок, людство вигадало купу піджанрів книг — телефонні довідники, комікси, мангу, дитячі книжки, віммельбухи й так далі.

Так само й інтернет запропонував людству безліч можливостей висловити свою думку будь-де в будь-який спосіб. Однак проблем, що були б спільними для масової аудиторії — обмаль. Можливо, для філософа саме це було причиною розчарування, що інструмент є, а наміру до змін тут і зараз — немає.

Інтернет — це потужна технологія, що об’єднує людство. Втрата цієї технології відкине нас назад у наукових, соціальних, політичних та низці інших питань. А неможливість швидкого колективного протистояння державній монополії на владу може призвети до найстрашнішої втрати демократії, яку тільки можна уявити.

Іра Шарова, аспірантка кафедри нових медіа ЛНУ ім. Франка

Джерела:

• Berners-Lee, T., Cailliau, R., Luotonen, A., Nielsen, H. F., & Secret, A. (1994). The World-Wide Web. Communications of the ACM, 37(8), 76–82, p. 76. https://doi.org/10.1145/179606.179671
• Habermas, J. (1989). The structural transformation of the public sphere: an inquiry into a category of bourgeois society. Cambridge Mass.: MIT Press, p. 306
• Geiger R. S., Does Habermas Understand the Internet? The Algorithmic Construction of the Blogo/Public Sphere (2009). Gnovis. A Journal of Communication, Culture, and Technology, 10(1), 1–29, p. 2.
• Christakis, N. A. (2010). Edge.org. Edge. Retrieved January 20, 2022,https://www.edge.org/responses/how-is-the-internet-changing-the-way-you-think
• Crabtree, G. R. (2013a). Our fragile intellect. Part I. Trends in Genetics, 29(1), 1–3. https://doi.org/10.1016/j.tig.2012.10.002
• Crabtree, G. R. (2013). Our fragile intellect. Part II. Trends in Genetics, 29(1), 3–5. https://doi.org/10.1016/j.tig.2012.10.003
• Latour, C., de Sociologie De l’Innovation Bruno LaTour, C., & American Council of Learned Societies. (2005). Reassembling the Social. Oxford University Press, p. 181.
• Habermas, J. (2006). Political Communication in Media Society: Does Democracy Still Enjoy anEpistemic Dimension? The Impact of Normative Theory on Empirical Research. Communication Theory, 16(4), 411–426, p. 423. https://doi.org/10.1111/j.1468–2885.2006.00280.x
• Parmelee, J. H., & Bichard, S. L. (2013). Politics and the Twitter Revolution: How Tweets Influence the Relationship between Political Leaders and the Public (Lexington Studies in Political Communication). Lexington Books, p.15.

Comments are closed.