«Згодою розростаються малі держави,
незгодою – руйнуються навіть найбільші»
Марк Агріппа [1]

 Стою у центрі дивного міста. Ніяк не можу зрозуміти, де це я. Наче знайома площа: та ж бруківка, бароківська архітектура, пам’ятник комусь із відомих. Здалеку доноситься аромат кави. Чути, як хтось мелодійно виграє бахівські та шопенівські мотиви. Голуби, чисте небо, цвітучі клумби. Впевнена, що я – в Європі, адже лише їй притаманні такий стиль, така класична витриманість і саме така атмосфера. Однак зрозуміти, в якій саме частині Європи я зараз – важко. Ця площа схожа на Вацлавську в Празі, на Площу Ринок у Варшаві, на Площу Героїв у Будапешті. Зрештою, вона видається подібною до Львівської площі.

До цього переліку одночасно вписується ще багато різних міст, які окрім подібностей мають свої національні, притаманні лише їм, особливості. І попри те, що в цих містах, цими площами ходять такі різні люди, усі вони – європейці. Всіх об’єднує велика і велична Європа, яку кожен розуміє по-своєму. По-своєму пропускає через себе, по-своєму пишається, або навпаки, тим, що належить до європейців. Їх, таких різних, багато, і рівняти всіх під один гребінець теж неправильно, адже розуміння рамок Європи та європейськості, погодьтеся, зовсім неоднакове. І мається на увазі не тільки географічне питання, а й культурницькі та історичні межі, які групують європейців. І групують не лише довкола Європейського союзу, а перш за все за світоглядними переконаннями,  які чомусь відходять на задній план.

Справді, часто питання європейськості зводиться до іншого світоглядного мірила – економіки та стабільності життя. Якось довелося почути від студентки зі Львова відповідь на запитання, що таке Європа: «Це чисті вулиці і забезпечені люди». Шкода, що не вдалося спитати у того ж чеха, поляка чи угорця, котрі ідентифікують себе як європейці, що таке Україна. Гадаю, відповідь також була б із категорії «сформованих міфів», однак міф про Україну завжди не надто позитивний.

 Та й самі українці люблять створювати довкола себе стереотипи, вдало залучаючи до цього медіа. «У різні часи Україну інтегрували, залежно від обставин, то в Польщу, то в Росію, то в СНД, тепер Україна хоче інтегруватися в ЄС. Звичайно, це не є погано. Та лякає сам факт необхідності цієї держави у щось інтегруватися, з чимось злитися, знову відчути себе частинкою чогось чи когось, щоб вже вкотре в усіх своїх бідах та негараздах звинуватити когось, і застогнати, чи то від радості, чи від якогось хворобливого мазохістичного задоволення» [2].  Підтвердження цих слів добре прослідковується у багатьох публікація українських видань. І як не прикро, все це відкладається у головах українців та накладає свій відбиток на формування національної свідомості. Ми ж бачимо, чуємо, як із року в рік переказуються біди та негаразди українського народу, чия ідентичність ламалася віками – від російського царату до більшовицької пропаганди, від закликів українських (проросійських) медіа до суто однобічної інформації європейського характеру. І не дивно, що ми звикли повторювати, як важко стояти на колінах і як важко піднятися з них. І мільйони українців, пережовуючи усю цю кашу, вірять, що, прибившись до одного чи іншого берега, всі проблеми одразу зникнуть. Голослівним політикам та чиновникам такий варіант також імпонує: по-перше, за найменші негаразди буде кого звинуватити, по-друге, за сприятливих умов можна буде похвастатися правильно прийнятим рішенням.

Однак європейськість, чи навіть та ж російсько-азіатська ідентичність таким шляхом не вирішується. Перевернути з ніг на голову все і не відчути дисбалансу неможливо. Тієї ж європейськості треба вчитися, вирощувати, наче фрукт і лише потім споживати. Так, насіння ми давно вже посіяли – ще за часів Київської Русі, заклавши європейську культуру та національні традиції. Так, ми нещодавно додали добрив для прискорення росту цього продукту, показавши силу волі і думки під час Помаранчевої революції. Однак свобода слова, яка перейшла у вседозволеність, та демократія у формі охлократії не дають змогу зірвати свій ще недостиглий фрукт. Так, він потрібний Європі. Так, ним хоче скористатися Росія. Але перш за все українці повинні зрозуміти, як використати продукт власної суспільної свідомості.

«Україна, як центральноєвропейська держава, пов’язана численними інтеграційними зв’язками з Європою та відіграє особливу роль у довготривалому процесі формування нових стосунків між Європою та Росією. Вона зобов’язана підтримувати дружні стосунки з Росією та, як конструктивний партнер, може допомогти Росії поповнити мозаїку вільних європейських держав. З цього погляду важко переоцінити роль України у відбудові стабільної, великої Європи», – пише Збігнєв Бжезинський [3].

Українці певною мірою розуміють це, однак знову ж таки розглядають процеси інтеграції з позицій наслідування (імітації), адже власні думки висловити чи то не можуть, чи то бояться. Недаремно теоретики виокремлюють ще один внутрішньоукраїнський стереотип – «Створюється враження, що Україна не може нічого самостійно вирішити. Ця держава, яка так добивалася незалежності, врешті-решт, не може нею скористатися» [4].

Направду, цей стереотип, як і чимало інших, які побутують в українському суспільстві, не можуть забезпечити Україні високі бали на світовій арені. Зрештою, такі міфи та стереотипи ускладнюють процес самоідентифікації українців як самих себе, все глибше занурюючи в потік проблем та небажання розібрати в них. Нав’язаний «комплекс неповноцінності» таким чином відвертає увагу від певних кроків політиків, які повинні відповідати за це та скеровувати суспільну думку у напрямку зміцнення національної ідентичності та національної свідомості.

Та окрім нас, ярликами обвішані й інші країни, які ми відносимо до заможних та економічно розвинених, і це не заважає їм бути сильними та кращими за нас. Просто треба вдало сформувати національну інформаційну політику. Оскільки стереотип англійського джентльмена, італійського коханця, що є подібними в американській, французькій чи німецькій літературі не шкодять іміджу країн, українська культура та менталітет мають свої відмінності, яким варто надавати публічності і тим самим відсторонювати негативні неоднозначно сформовані міфи. Власне, існуючий стереотип щодо розділеності України між Сходом і Заходом, сприйняття української культури виключно в етно-фольклорному стилі не дає змоги європейцям оцінити нас по заслугах, а українцям піднятися на інший щабель.

Як же тоді зберегти своє національне начало та визначити, яким шляхом йти далі? Спираючись на моральний тип мислення, потрібно вловити «пульс часу», зрозуміти, перш за все, особисто для себе, хто я, і чого я хочу. Зрозуміти кожному… Тому, хто вважає себе українцем… Адже, як пише один із геополітиків Росії Олександр Дугін, «характер створеного залежить найперше від національності його творця» [5].
 Ми – українці, та водночас ми і європейці, які можуть увійти до того «європейського селища», якщо в цьому побачать для себе необхідність, зберігши при цьому релігійні, культурницькі, усвідомлені національно-ідентичні показники. Зламавши стереотипи, що національна ідентичність України вибудовується лише на основі історичної жертовності та сучасній політичній проблемності. Побудова справжнісінької Європи в Україні – це є шлях досягнення європейської ідентичності. «Якщо в України вистачить сил його з гідністю пройти, то вона реалізує свою перепустку в європейське співтовариство, стане повноправним членом європейської родини народів» [6].

А чи приймуть Україну до Євросоюзу, чи ні – це питання вже не принципово важливе, бо ми й без того ідентифікуватимемо себе з Європою. І на одній із площ, неподалік пам’ятника комусь із відомих, під звуки класики та аромати кави я сидітиму і читатиму незалежну українську європейську пресу і без сумніву зможу сказати: «Я в Україні. Отже, я в Європі».

Список використаної літератури
1. Анней Луцій Сенека. Моральні листи до Луцилія  [Електронний ресурс] . – Режим доступу: //http://maysterni.com/publication.php?id=20582//
2. Ігнатова О. Мас-медіа і сучасні стереотипи в контексті Україна – Європа [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.franko.lviv.ua/faculty/jur/Internet/PART-4_18.htm
3. З. Бжезинський. Україна і Польща в контексті європейської інтеграції [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.niurr.gov.ua/ukr/publishing/panorama3_4/Brzez_t.htm
4. Ігнатова О. Мас-медіа і сучасні стереотипи в контексті Україна – Європа [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.franko.lviv.ua/faculty/jur/Internet/PART-4_18.htm
5. Оськін О. Європейська ідентичність: синтетика в моді [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2009/12/22/4557335/
6. Толкачов О. Європейська ідентичність України [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://eu.prostir.ua/library/236196.html

Відгуки (1)

Анонім,