Від березня 1953 року Радянським Союзом зі швидкістю світла ширились чутки про отруєння вождя всіх країн і народів – генералісимуса Сталіна. І хоча офіційних доказів насильницької смерті одноосібного лідера країни, який міцно утримував важелі правління майже три десятиліття, не змогла знайти і вибити вся могутня репресивно-каральна мегасистема на чолі з Лаврентієм Берією, чутки ці, залежно від періоду і віддаленості від імперського центру, продовжували ширитися щонайменше ще два десятиріччя серед різних поколінь. Окремі особи похилого віку так повірили в безсмертність вождя, що навіть уявити не могли, як країною може правити не тиран. Ті, що ще не остаточно відівчилися мислити, за інерцією тремтіли від можливості бути заарештованими і на тривалий період ув’язненими в умовах, які реалістично описав спочатку Іван Багряний у „Саді Гетсиманському”, а згодом Олександр Солженіцин в „Архіпелазі ГУЛАГ”. Вони підсвідомо розуміли – у цій країні можливе все, і дивуватися нічому не можна і, головне, нема потреби. Тож отруєння вождя гіпотетично припускали. На відміну від старших своїх колег, на цю тему говорили із вмотивованих причин мало й неохоче.

Натомість діти шкільного віку сповна демонстрували власну обізнаність у таємницях кремлівського життя і пошепки кимось висловлену версію охоче видавали за істину і доконаний факт. Я, дитина сімдесятих, про отруєння вождя дізнався на перерві від старшокласників. Не повірив, але в пам’яті цю версію смерті Сталіна закарбував. Інтуїтивно відчув відоме правило Геннадія Малкіна: не вір чуткам, доки не повториш сам.

Зрештою і донині є категорія осіб, яка не визнає  природну смерть вождя, мотивуючи це помстою лікарів за звинувачення їх у змові, маршальським реваншем, підступністю вже згаданого Берії чи жорстокою хитрістю волюнтариста Хрущова, що сповна хотіли насититись владними повноваженнями.

Кожну непересічну постать після її відходу у вічність супроводжують легенди, у яких тісно переплетені реальні факти із її життя, а також вимисли і домисли сусідів, знайомих, співробітників і навіть родичів. У перші години і дні після смерті про людину можна дізнатися чимало нової і свіжої інформації, зрозуміло, не завжди правдивої і достовірної, подекуди навіть більшого обсягу, ніж усе те, що хтось міг знати за роки спільної праці чи підтримання дружніх стосунків.

Отже, висновок перший, проміжний. Що вагомішою для країни, суспільства, окремої спільноти є постать, то інтенсивніше про неї поширюються у часі і просторі версії, легенди, чутки, у яких реальні життєві фрагменти органічно поєднуються із міркуваннями, домислами, вимислами великої, як правило, частково зацікавленої категорії осіб, які згодом підживлюють, підтримують і інтерпретують розповсюджувачі цього симбіозного інформаційного продукту. У перші дні та тижні чутки досягають свого апогею, а згодом поступово затихають. Поширювана у них версія остаточно не зникає, допоки у пам’яті людей зберігається історична постать. З приходом нових поколінь інтерес до сильних світу цього в минулому остаточно втрачається, і версії, поширені чутками, сприймають як нефактичні, а відтак, як нереалістичні. Дещо перефразувавши польського сатирика Станіслава Єжи Леца, зазначимо: коли чутки старіють, вони стають міфами.

І другий. Чутки мають більш сприятливий ґрунт, коли люди, образно кажучи, не говорять, а шепочуться, коли вільний обмін думками, новою та свіжою інформацією у суспільстві не заохочують, а навпаки, переслідують, коли нема довіри або вона лише часткова до офіційних джерел інформації, коли засоби масової інформації є підневільні, підконтрольні та суворо цензуровані.

Чи може преса оперативно реагувати на чутки? Доводити або заперечувати їх? Очевидно, що, беручи до уваги основні функції засобів масової інформації у суспільстві, спростування чуток не є і за жодних політичних режимів не було прямим призначенням медій. Винятком може бути бульварна, жовта преса, яка, як відомо, задовольняє інформаційні потреби певних верств населення, особливої категорії реципієнтів, що отримують задоволення від прочитаного без переобтяження думками про достовірність фактів. Бульварна преса, якоюсь мірою, живиться чутками, вона їх подеколи ініціює і продукує, або спростовує і вже в такий спосіб знову поширює.

Радянська преса 50-х років минулого сторіччя не була бульварною за жодним із усталених критеріїв, а отже, не їй належала першість у поширенні чуток про утаємничену кончину вождя. Як класична преса тоталітарного режиму, свято дотримуючись принципу більшовицької партійності засобів масової інформації, ці чутки рядянська преса демонстративно ігнорувала, як у багатьох випадках ігнорує чутки якісна преса.

Радянська преса, тобто всі засоби масової інформації і пропаганди, як їх тоді офіційно називали, це особливий вид мас-медіа (тоталітарна преса), що не піддається поділові на дві основні категорії: якісну пресу і бульварну, оскільки не смаки аудиторії визначали її змістове наповнення, і не аудиторія впливала на популярність, імідж та рейтинговість видань, радійних та телевізійних інформаційних продуктів.

Отож радянська преса, передовсім через виразно партійну заангажованість, не спростовувала чуток, не поширювала їх. Водночас жорстка партійна приналежність і виступала стимулятором поширення чуток, оскільки радянська преса не подавала повної, об’єктивної і достовірної інформації. Суспільство гостро відчувало брак об’єктивного інформування. Формувалася ніша в інформаційному просторі держави, яку успішно заповнювали чутки, один, – на думку Івана Іванюка, – із найшвидших способів поширення інформації.
У демократичному суспільстві чутки стримує вільний обмін думок, свобода слова і висловлювань. У тоталітарному і частково в авторитарному власне повна або часткова відсутність цих визнаних демократичних надбань і норм є потужним стимулятором спілкування  пошепки, тобто чуток.

Повторимось, що вагоміша постать, то інтенсивнішими і тривалішими є чутки навколо неї. До прикладу, – про грандіозну і водночас суперечливу особу – найавторитетнішого міністра за всю історію незалежності Георгія Кірпу, чия більше ніж загадкова смерть викликала шоковий стан щонайменше у працівників транспортної галузі, і донині актуальними в усному мовленні є чутки про його двійника, про пластичні операції, про виїзд у сусідню Словаччину і створення там потужної комерційної транспортної структури, яка тісно співпрацює з транспортними організаціями України, укладаючи вигідні контракти. ЗМІ цю інформацію не коментують і вважають її такою, що не заслуговує на увагу.

Отже, це перша категорія чуток (назвімо їх ностальгічними, оскільки для певної аудиторії титулована постать мала вирішальну вагу) визначала стиль і зміст трудової діяльності або спосіб життя. Ця категорія чуток, як ми вже зазначали, залишається поза увагою ЗМІ, позаяк не має інформаційного навантаження.

Друга категорія чуток є цікавіша, бо через інститут засобів масової інформації їх цілеспрямовано, із маніпулятивною метою, вводять в інформаційний простір. Їхнім джерелом є або політтехнологічні структури, або інформаційно-аналітичні підрозділи державних структур чи силових відомств. Оприлюднена речниками інформація скеровує народний поголос у вигідне для згаданих структур русло. Оскільки ця інформація виходить від офіційної особи, містить новизну, прояснює ситуацію, то для журналістів це поштовх для руху в заданому напрямку, до збору фактологічного матеріалу на другому етапі. А на першому – ця оприлюднена інформація стає основою оперативних інформаційних повідомлень. Притому не як одна із версій, а як доконаний факт. Найсвіжіший приклад, трагедія з літаком польського президента під Смоленськом. Уже в перших телевізійних репортажах речник російського міністерства із надзвичайних ситуацій повідомив про чотири спроби екіпажу посадити пасажирський літак на коротку злітну смугу військового аеродрому в умовах густого туману. Цю нову, свіжу інформацію із компетентного, а, головне, офіційного джерела передали чи не всі зарубіжні й українські телевізійні канали, нею зарясніли Інтернет-видання, заповнився радіоефір і газетні шпальти. Наступний крок журналістів із цього приводу цілком логічний – вони запрошують фахівців прокоментувати оприлюднений “факт”, практиків, які літали на таких типах літаків, були пілотами політичних і державних лідерів. Фахівці в один голос запевняють, що ситуація на борту була неординарною, бо екіпаж такого рівня кваліфікації і досвіду не міг припуститися елементарних помилок і знехтувати базовими льотними правилами. А нормою є лише дві спроби посадки. Після невдалої другої екіпаж приймає рішення про приземлення на іншому аеродромі. Фахівець, як ймовірну версію, повідомляє, що до подібних дій командир повітряного лайнера міг вдатися не інакше, як під тиском певної впливової персони. Цю думку логічно розвивають і стає очевидним, що ніхто, крім пасажира-президента, на екіпаж вплинути не міг. Журналісти знову ж таки отримали нову, свіжу і, головне, правдоподібну версію розвитку подій у ці останні драматичні хвилини на борту авіалайнера. Оперативно оприлюднену інформацію раптово підхоплює аудиторія, і це вже як другий доконаний факт інтенсивно поширюють в усній формі. Під цю ж версію підводять політичне обґрунтування – президент Польщі не міг запізнитись на мітинг пам’яті жертв злочинів сталінського режиму, оскільки летів із неофіційним візитом, альтернативним де-факто тому, який на прохання російського прем’єра здійснив голова польського уряду. А тому ні Мінськ, ні тим паче Москва не могли із зазначених міркувань розглядати як ймовірні місця посадки. Під версію підведено мотив дії першої особи на борту.

Паралельно, з офіційних російських джерел, була оприлюднена ще й версія про незнання командиром корабля російської мови, а відтак – про неправильне сприйняття рекомендацій та команд диспетчерів. Ця версія не отримала проектованого розголосу, бо польська сторона її аргументовано й оперативно спростувала – пілот вільно володів російською мовою, а тому для професіонала його рівня діалог із диспетчерами, який відбувається відповідно до льотних міжнародних норм, не був складним.

Тобто від першої хвилини авіакатастрофи російська влада скерувала інформаційні потоки у найвигідніше для себе русло. Перше, авіадиспетчери спрацювали професійно, вони попереджали про несприятливі погодні умови, рекомендували екіпажу летіти на запасний аеродром. І друге, не менш важливе для російської сторони, всі вузли й системи авіалайнера ТУ-154, літака російського виробництва, працювали до моменту зіткнення із землею справно й жодних збоїв у їх роботі не було. Підтекст такого акценту й наголосу – літак понад двадцятирічного віку, але пройшов торік у грудні на російських підприємствах капітальний ремонт – техніка дещо застаріла, проте досить надійна.

Віддамо належне нашим північно-східним сусідам. Вони задавали ракурс і тон інформаційних повідомлень. Виграли в часі. А невдовзі, ще до моменту розшифрування у Москві самописців із літака, бурхливо розпочав виверження ісландський вулкан, що не лише паралізував повітряний простір над Старим Світом, але й привернув увагу світової спільноти. Медійні інформаційні стрічки почали наповнюватися репортажами із залів очікувань міжнародних аеропортів, а сусідня Польща перейнялася дискусією про доцільність поховання президентського подружжя у резиденції польських королів Вавелі, у центрі Кракова.

Авіакатастрофа під Смоленськом втратила актуальність як топ-новина. І тоді з’ясувалось із інформації з розшифрованих самописців, що:

– захід на посадку літака був лише один, і він виявився фатальним;
– ніхто із пасажирів, зокрема й президент, не давав жодних рекомендацій, а тим паче вказівок командирові повітряного корабля.

З’ясувалось також, що технічне оснащення аеродрому було неприйнятним для приземлення пасажирських повітряних суден. А попередню посадку російського та польського прем’єрів забезпечували мобільні радари, установлені на шасі вантажних автомобілів. Під час посадки літака Леха Качинського цих радарів чомусь уже не було.

Ця інформація є достовірною з вершин сьогодення, але вона вже не є затребуваною ні медійною спільнотою, ні широкою громадськістю. А відтак у масовій свідомості громадян різних європейських країн ще  довго зберігатиметься інформація про чотири спроби екіпажу зайти на посадку, про вказівки президента командирові екіпажу. А також про незнання командиром іноземної мови…

Історія цієї жахливої для польського народу авіакатастрофи нескоро обросте міфами.

Comments are closed.