Нагода вперше (!) ближче побачити “стару добру” Європу, зокрема її найсхіднішу країну – Польщу – випала доволі неочікувано. Запрошення моєї колеги взяти участь у журналістських майстернях, які проводить фундація “Партнерство задля демократії” було приємною несподіванкою, і змусило радикально змінити/відмінити план дій на найближчі п’ять днів. Переміг не тільки олімпійський принцип “взяти участь”, перемогло прагнення “відкрити для себе світ!”. А тут дорога пролягала на Захід! Наперед скажу: і вражень і відкриттів було чимало: як приємних, так і подекуди – не дуже.

ВІДКРИТТЯ 1. МАРАФОН У ШЕГИНЯХ

Того ранку група журналістів зустрілися на залізничному вокзалі у Львові, звідки переповненою маршруткою добиралися до прикордонного пункту Шегині, оскільки відповідно до програми організаторів із фундації перетнути кордон доводилося пішки.
Кав’ярня “Піша хода” у Шегинях – останній пункт зустрічі учасників журналістських майстерень на рідній землі, переважна частина яких була з східної і південної України, зокрема з Полтави, Сімферополя, Алушти, Миколаєва, Севастополя, Запоріжжя, Дніпропетровська… Хтось запізнювався. Довелося трохи чекати.

Була восьма година ранку. У пластмасовій склянці парувала ранкова кава. Ковток гарячого напою перервало видовище, яке постало перед нашими очима за кільканадцять метрів. Групками по двоє-троє почали бігти (не йти, а справді бігти, ніби за ними хтось женеться!) люди: чоловіки, жінки, молоді дівчата, хлопці… Біг тривав кілька хвилин і перед нами виріс натовп закоханих людей. Справжнісінький марафон, тільки марафонцями виявилися не спортсмени, а звичайні люди (!). Дехто почав здивовано роздивлятися, дехто й надалі мовчки пив спокійно каву. На моє природне здивування: “ХТО це? ЧОМУ і КУДИ вони біжать?” отримала таку ж природну відповідь від колеги збоку: “Місцеві мешканці, які поспішають зайняти чергу (а це кількагодинне стояння!), перетнути кордон, збути товар (система досконало відпрацьована), повернутися на рідний бік і знову… Кажуть, деяким спритникам за сприятливих обставин вдається повторити цей марш тур ще три-чотири рази на день”.

Така незворушна відповідь і переконлива обізнаність колеги вразили мене. Втім, як кажуть, краще раз побачити, ніж десять разів почути. Далі було ще більш вражаюче. Ані “Метаморфози” Апулея, ані “Процес” Кафки не справили на мене стільки враження, як побачені згодом живі “мініатюри” на власні очі.

Мініатюра перша. Минаючи групою довжелезну чергу людей, які продовжували свій марафон, правда уже не біжучи, а годинними очікуваннями (на щастя, нам не потрібно було теж чекати, оскільки були відповідні супровідні документи з боку сторони-організатора) ми стали випадковими свідками щоденно-буденного дійства. Не претендуючи на оригінальність, назвемо його “Перетворення по-нашому”. А основними засобами для цих метаморфоз були – цигарки (точніше, блоки (!) цигарок) і горілка. Третім стратегічним товаром/засобом, за словами очевидців, є бензин. Як і у кожній справі, тут також були свої дилетанти-аматори і свої професіонали. Дилетанти, окрім дозволених блоку цигарок і 2 пляшок горілки, намагалися пронести хоча б ще одну “норму”. А от із профі… направду відбувалися метаморфози. Звісно ж з допомогою уже відомих засобів.

Мініатюра друга. Українські прикордонники, уважно “сфотографувавши” обличчя кожного з нас, перевірили відповідне фото у відповідному документі, і, нарешті, “розпечатали” мій закордонний паспорт. Спинилась мить. Виходжу вперше в житті поза територіальні межі своєї держави. Які відчуття? Знайоме незнайоме!

Мініатюра третя. На території нейтрального коридору вели “міждержавні ділові перемовини” давно знайомі між собою мешканці українсько-польського прикордоння. Спільних тем та інтересів у них чимало. Цікаво, якби Київ і Варшаву перемістити ближче до кордону, може б і порозуміння побільшало?!

Мініатюра четверта. Польща зустрічала ще однією чергою (довгою, як і попередня), яку ми знову благополучно оминули. Перед тим, як здати паспорти уже польському прикордонникові, кожного з нас зустрічала працівниця митної служби, яка дуже ревно виконувала свої службові обов’язки. Перевіряючи (радше перевертаючи) мою дорожну сумку (на щастя, речі були в окремих торбинках), “цельнікарку” цікавило тільки одне запитання, яке ставила аж тричі. “Рapеrosy je?, рapеrosy je?, рapеrosy je?, – наполегливо зиркали на мене її очі, а вправні руки у рукавичках шукали “контрабанду”. Нічого не знайшовши, пані-митник мене нарешті відпустила. А ось речі з сумки моєї колеги (включно з білизною), після такого ж огляду опинилися на брудній підлозі. Тут, як кажуть: no coments.

Мініатюра п’ята. Отримавши паспорти, група вирушила до автобуса. І о, яке диво, назустріч нам йшли дві польські пані, очевидно, перекупки, з відомим нам уже запитанням, “Рapеrosy je?”. Почувши недбале “немає”, вони здивовано розвели руками і впевнено пішли назустріч тим, хто йшов позаду нас. У цих вже, певно, є.

Мініатюра шоста. Перемишль знову зустрів українськими заробітчанами. Шеренги стареньких розхитаних українських автобусів із Чернівців, Стрия, Тернополя, Болехова стояли навколо промислового ринку у польському містечку. Дежавю!

І все ж не можу осуджувати цих людей. Бо цей марафон для них довжиною у ЖИТТЯ. Прикордоння (по обидва боки: як з українського, так і польського) і його мешканці поставлені в такі умови, умови виживання, а їх подібні дії є абсолютно вимушеними. Це зовсім не бізнес, це просто заробітки. На прожиття. Ось таким видався справжній соціокультурний міні-портрет українсько-польського прикордоння.

Оксана Пахльовська якось зазначила: “Цей кордон проліг тому, що Польща зробила свій вибір. А Україна – ні. Цей кордон проліг тому, що Польща поважає себе і вміє змусити інших поважати себе. А Україна – ні. Цей кордон проліг тому, що Польща більше ніколи не дозволить Росії нищити свій народ, свою культуру, свою державність. А Україна – так. Кордон між Україною і Польщею – це кордон між європейською перспективою та євразійською безперспективністю”. Тут важко не погодитися зі Сергієм Кримським, який стверджує, що проблемою для нас на шляху до Європи є незрілість демократії, що виникає з незрілості нашого способу мислення. А незріла демократія – це річ часом не менш небезпечна, ніж тоталітаризм.

Який же вихід? На думку О. Пахльовської, Україні потрібна шокова терапія. Реальне, жорстке, катарсисне усвідомлення себе і свого становища у світі. (с. 532)

Отож це ВІДКРИТТЯ мало назвати неприємним. Насправді для мене це був шок. Шок від сорому. За себе, своїх земляків і свою соціально невідповідальну державу. Вперше для мене смак холодної недопитої ранішньої кави виявився гірким і з неприємним, думаю надовго, осадом. Від побаченого.

ВІДКРИТТЯ 2. ЯК ПОДОЛАТИ СТРЕС?
ДОСВІД ПОЛЬСЬКИХ ТЕЛЕЖУРНАЛІСТІВ

Журналістські майстерні розпочалися у місті Жешуві, у приміщенні редакції третього каналу польського телебачення – TVP 3, перейменованого від жовтня 2007 – на TVP Info.

Під час ознайомлювальної спільної зустрічі українських і польських журналістів на тему: “Громадські медіа у Польщі – структура, управління, фінанси, нагляд” директор TVP у Жешуві Єжи Олешковіч зазначив: “За адміністративним поділом, після укрупнення Польща складається з 16 воєводств, відповідно телевізійний польський простір – 16 телеканалів, з них на сьогодні 99 відсотків – громадське телебачення, зокрема TVP 1, TVP 2, TVP Info та інші, і лише 1 відсоток – комерційне. Про такий рудимент тоталітарної системи, як державне телебачення у Польщі забули ще 17 років тому. Саме 1993 року польське телебачення вийшло з-під контролю держави (до того часу директора ТБ призначав прем’єр-міністр), відтак з’явилися такі нові контрольні органи, як державна (голову якої призначає польський сейм) і спостережні ради.

На початку діяльності – 1993-1998 року – TVP 3 заповнював 18-20 годин ефірного мовлення продукцією власного виробництва, з 1998 року, коли більшість ефіру забрала Варшава, залишилося лише 4-5 годин мовлення. Нині TVP Info має щогодинні інформаційні випуски новин і тематичні передачі – “Спорт”, “Культура”, “Історія”. Телеканал має 16 осередків, зокрема у Сяноку, Перемишлі, Сяновій Волі, кожен з яких має щоденний ефір. Канал активно співпрацює з TVP 1 і TVP 2, а також із Львівським телебаченням.

Отже, TVP у Жешуві – це громадський телеканал, редакційну політику якого визначає спостережна та державні ради. Саме ці органи оцінюють продукцію каналу і виконують дорадчу функцію. Спостережна рада, до якої входять представники політики, науки, різних соціальних прошарків окрім того, що затверджує директорів правління каналу і завідує сферою фінансів, є відповідальною за контроль за ефірним часом і, щонайголовніше – рівним доступом до медіа. Наприклад, для польських телеканалів еротичні сцени до 23.00 години на екрані можуть обійтися штрафом до 1 млн злотих.

Що ж до кадрової політики, то фінансові витрати телеканалу і конкуренція з комерційним ТБ призвели до скорочення штату, зі 100 працівників нині на TVP Info залишилось 70. До речі, журналістський штат на телеканалі не є постійним. Все залежить від наявності певних телевізійних проектів, для праці над якими залучають так звані продукційні групи журналістів, які їх реалізують. Вони задіяні від 2-3 днів до 2-3 тижнів і далі змушені самі шукати працю у Варшаві чи Кракові.

Телеканал самостійно заробляє на власне утримання. Основний дохід – це реклама і абонемент (глядачі телеканалу щомісячно сплачують 17 польських злотих), а також продаж публіцистичних програм іншим телеканалам. Зазначимо, що абонплата є обов’язковою, вартість якої визначає правління телеканалу. Додатковим джерелом доходу є створення власних концертів, які потім продають іншим загальнонаціональним каналам. До речі, перший такий концерт відбувся ще 2007 року, в якому брали участь польські та українські співаки для промоції Євро-2012.

Ще одна дохідна складова телеканалу – це, звісно, реклама – вона має чітко визначений час – 12 хвилин на годину. Кожні 30 секунд комерційної реклами коштують 50-60 тисяч злотих. До речі, політична реклама приблизно коштує стільки, як і комерційна.

Власне під час виборчої кампанії до польського Сейму 2007 року телеканал транслював наживо прес-конференції, і звичайно, всюдисущу політичну рекламу. Новинкою для українських медіа є те, що впродовж 2 тижнів виборчої кампанії, скажімо TVP Info щоденно від 18.57 до 19.57 безкоштовно надавав час для рекламної та агітаційної продукції польських політиків-кандидатів.

Найважливіший висновок цієї зустрічі, на якому потрібно закцентувати стосується професійних стандартів польської журналістики:

1. Трудова угода, яку підписує кожен журналіст при прийнятті на роботу декларує заборону медіапрацівникові працювати на політичну партію й отримувати офіційно грошову винагороду. І що основне, дотримання цього пункту це, по-перше, справа честі (!) кожного журналіста, а по-друге, це чи не вирішальний критерій поваги до колег всередині професійного журналістського середовища.

2. Якщо польський журналіст іде на вибори як кандидат від політичної партії, то він зобов’язаний взяти відпустку за свій рахунок. Поєднувати водночас професійну і політичну діяльність є неприпустимо для наших колег. Очевидно, що власне таке чітке розмежування першого від другого і є гарантією відсутності проблеми замовних матеріалів, так званої “джинси” у польській журналістиці, зокрема під час виборів, яка сьогодні є однією з найбільш болючих проблем українських медіа.

Зрозуміло, ці твердження викликали жваву дискусію. На зауваження українського журналіста, що основною перешкодою для переходу на громадське телебачення в Україні є фінансування, а тому для виживання на телеринку продукція має мати комерційний характер, Єжи Олешкевич відповів так: “У Польщі цей момент регулює державна рада, яка розподіляє абонентські кошти на місійні програми: інформаційні, освітні, культурні. Окрім того, шукаємо гроші в урядових програмах, зокрема у Міністерствах освіти і культури та закордонних справ. Наприклад, нещодавно Міносвіти виділило фінансування на телепроект “Замки”.

Гжегож Боратин, керівник відділу новин TVP Info зазначив, що “з перейменуванням каналу, змінилася і специфіка підготовки випуску новин. До жовтня 2007 року, журналісти відділу новин працювали 8-10 годин і готували підсумковий випуск о 21.00. Тепер уже о 5-ій ранку виходить свіжий випуск місцевих новин. Тому нині журналіст має подолати стрес, щоб за 5 хвилин вийти в ефір”. До речі, щодо фінансів, то зарплата у наших польських колег – 3–6 тисяч злотих на місяць, при тому ставка – 1.200 злотих, решта – система гонорарів.

Насамкінець учасники журналістських майстерень мали нагоду подивитися презентацію сюжету TV – Жешув та оглянути телестудію жешувського каналу.

ВІДКРИТТЯ 3. МУЗИЧНА “РОДЗИНКА”
РАДІО ЖЕШУВ

Обговорення проблем функціонування польських громадських медіа продовжили у концертній студії Польського радіо Жешув за участю голови правління радіо Володимира Рудольфа та редактора Адама Галчинського.

Досвідом, як знайти слухача та здобути довіру аудиторії, першим поділився Володимир Рудольф. За його словами, радіо Жешув – це регіональне некомерційне радіо, у структурі якого працюють інформаційна, публіцистична, музична та спортивні редакції. У пошуках свого слухача радіо намагається задовольнити різноманітні смаки своєї аудиторії, насамперед музичні. Польське радіо Жешув від інших радіостанцій у регіоні відрізняє та особливість, що щопонеділка ввечері в ефірі лунає рок, щовівторка – джаз, у середу – класична музика і т. д. Знайшла свого слухача і є популярною польська етнічна музика, яка стала своєрідною родзинкою і для радіо та його меломанів. Утім, найбільше музики радіослухачі мають можливість послухати вихідними.

До речі, у Польщі, як і у всьому цивілізованому світі, радіостанція платить виконавцю, коли його пісенна продукція звучить в ефірі. Натомість в Україні, щоби пісня прозвучала у радіо- чи телеефірі, оплачують або самі виконавці, або їх продюсери.

Бюджет радіо – 90 відсотків абонплати (щомісячна вартість 14 злотих 60 грошів) та 10 відсотків реклами. Відповідно до польського законодавства про радіо і телебачення, редакція не може вільно діяти на ринку реклами. Відтак із метою розширення аудиторії активно впроваджують і авторекламу (саморекламу), тобто анонси у газетах, на телебаченні різних заходів, прес-конференції, які відбуватимуться на радіо.

Редакційну політику радіо визначає спостережна рада та правління. Місією радіо є регіоналізм. Інформаційні блоки новин готують із 6.00 до 21.00 год. але максимально слухають радіо – зранку від 6.00 – до обіду 13.00. Після 16.00 аудиторія віддає перевагу ТБ.

Мета радіо “Жешув” – “Все для всіх”, на відміну від комерційних структур, які працюють для певного адресата. На думку Адама Галчинського, їх “радіо не для політиків, а для слухачів. Політика – не найголовніша на радіо, є багато цікавіших тем, скажімо, соціальні проекти. Не так давно за годину радіоефіру журналістам вдалося зібрали 16 тисяч євро на лікування важкохворої дитини”.

Редактор Адам Галчинський відзначив соціально-психологічні особливості редакційної політики радіо Жешув: 1) особливо важливим є груповий фактор, тобто колективна (!) відповідальність журналістів редакції, оскільки зазвичай радіослухач каже: “Ваше радіо сказало, а не Ваш журналіст це сказав!”; 2) відкритість до змін – журналіст повинен бути готовим шукати нові цікаві теми, людей. Радіо має реагувати на навколишню реальність і бути готовим до перетворень.

Думаю, ці та інші особливості польського радіо є складниками доволі успішної його діяльності. Це засвідчує хоча б той факт, що з 2 млн слухачів Підкарпатського воєводства – 900 тис. слухають саме радіо Жешув. До речі, вечірні новини на радіо о 22 годині можна почути українською мовою.

ВІДКРИТТЯ 4. ХТО ТАКА ГІЄНА У ПОЛЬСЬКІЙ ЖУРНАЛІСТИЦІ?

Насичена програма першого дня журналістських майстерень завершилася відвідинами Клубу журналіста, де відбулася зустріч із головою жешувського відділення Товариства польських журналістів, журналістом газети Rzeczpospolita Йозефом Матушем. Журналістська кав’ярня – це незмінне місце зустрічі жешувських медійників, яка розміщена у центральній частині міста – на площі Ринок.

Діяльність цього закладу координує Рада Клубу у складі представників TVP Info, Радіо Жешув, газет Nowiny, Super Novosti, Gazety Wyborczej, Dnia Rzeszowa. До речі, вхід у клуб з 17 години вечора передбачає наявність у відвідувача клубної картки, тобто картку члена клубу. Власниками останніх є не тільки журналісти, а й місцеві політики, бізнесмени, науковці, освітяни, митці.

Зі слів журналіста Rzeczpospolita Йозефа Матуша, свобода слова для польських журналістів – це насамперед відповідальність за написане і сказане. Тому Національна спілка журналістів у Польщі, зокрема Жешувська організація має номінацію для антижурналістики – “Гієна року”. Наприклад, 2006 року номінантом став журналіст журналу WPROST за недостовірну публікацію, у якій звинуватив польського поета у співпраці з КДБ.

Справді, а чому в Україні для журналістів є тільки “Золоте перо?”. Чому хочемо бачити і нагороджувати тільки найкращих, хіба від того стане менше бруду у професії? Як показує досвід швидше навпаки – всеохопна вседозволеність. Толерантність – тут не вихід. Радше – ведмежа послуга. І ображатися тоді треба на себе. Може, нарешті, потрібно менше прикрас і більше правди? Від себе. І своїх колег. Задля професії. І професіоналізму.

Тут ще раз доречними є слова Оксани Пахльовської, “нині поляки і політично, і економічно, і культурно довели самі собі, своїм сусідам, усьому людству що “Єще Польска не згінела!” Відомо, що тільки коли ми поважаємо самих себе, нас будуть поважати інші. Тому нам потрібні не безстрашні журналісти, які б нічого не боялися. Нам потрібні просто журналісти, які б не ганялися за успіхом і за грішми, а відчували свою свободу у своїй державі. Бо Європа і європейська демократія – це насамперед простір закону і простір можливостей”.

Отож такими доволі різними, часом протилежними є основоположні принципи українських і польських медійних реалій. Після таких зустрічей, доводиться констатувати, що нашій журналістиці потрібні докорінні (насамперед у правовому і етичній площинах!) зміни, щоб стати справді європейською.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ

Про які зміни йдеться? Серед найголовніших проблем сучасних українських медіа: 1)“комерціалізація; 2) “пожовтіння”; 3) монополізація; 4) “джинса”, яка стала візитівкою деяких телеканалів та інших медіа, особливо під час виборчих кампаній. На відміну від соціально відповідальних польських медіа, українські – продовжують заробляти (насправді втрачати професійні орієнтири і довіру аудиторії!) на чергових виборах. Замовні матеріали у новинах і повністю замовні телепрограми часом витісняють реальну інформацію, а український медійний простір перетворюється на “криве дзеркало”, яке спотворює уявлення суспільства про те, що відбувається насправді.

Сьогодні потрібно чітко дотримуватися встановлених медіастандартів:

1) право вибору тем і гостей має належати виключно ведучим, редакторам та журналістам; 2) на кожному телеканалі повинна діяти авторитетна редакційна рада; 3) не створювати матеріали, які мають замовний характер та порушують професійні медійні стандарти.

P.S. До речі, за результатами моніторингу ІМІ, у грудні 2009 року у друкованих ЗМІ зафіксовано найбільше матеріалів з ознаками прихованої реклами. Серед київських газет найбільше “джинси” опублікувала газета “Факти”. Замовні матеріали стосувалися лідерів виборчих перегонів – Ю. Тимошенко, В. Ющенка та В. Януковича.
А вже у лютому 2010 р. експерти простежили різке зменшення кількості “джинси” у львівських ЗМІ. Це пояснюють насамперед завершенням президентської передвиборчої кампанії в Україні. Цікаво те, що кількість відверто заангажованих політичних “джинсових” матеріалів у всіх львівських друкованих ЗМІ (окрім газети “Експрес”) практично однакова. Під час моніторингу розглядали: газети “Високий замок”, “Експрес”, “Львівська пошта”, “Новий погляд” і “Ратуша”.

Соломія Онуфрів, м. Львів-Шегині-Перемишль-Жешув-Львів

Comments are closed.