2005 року російське інтернет-видання Lenta.ru опублікувало результати опитування, з чим у росіян асоціюються різні національності, що проживають на території РФ. Сало (його назвали 22% опитаних), хохли (18%) і горілка (5%) — саме так росіяни бачили українців, а подекуди ми й самі приміряли на себе цей шароварний образ.

З початком повномасштабного вторгнення все більше українців почало замислюватися щодо відмежування від російської культури та заперечення російських наративів, які нам тривалий час нав’язували.

В українському медіапросторі про російський імперіалізм та потребу деколонізації (очищення від російських мітів, від влади Росії в різних сферах) говорить культурологиня Маріам Найєм. Вона переконана, що деколонізація розпочинається з любові.

Джерело: Instagram-сторінка Маріам Найєм

У матеріалі «Як я покохала мову» на сторінці інтернет-журналу PLATFOR.MA вона розповідає три історії, завдяки яким перейшла на українську. Зокрема, першою людиною, яка закохала Маріам у мову, була вчителька малювання, яка говорила: «Кольори теж любляться, от, наприклад, помаранчевий любить фіолетовий, а блакитний кохається з жовтим». У тексті прослідковується меседж, що співзвучний зі словами із вірша Сергія Жадана: «Мова зникає, коли нею не говорять про любов». Це деконструює російський міт про те, що українська мова для чогось не підходить: занадто смішна для науки, занадто священна для розмов про секс чи для лайки (про це писав Остап Українець у публікації «Матюки не роблять з тебе москаля. Чи роблять?») Такі стереотипи про українську мову були потрібні Росії для того, аби максимально звузити сфери її вжитку.

Такі наліпки розповсюджувала партія ВО «Свобода» у 2007 році. Джерело: Історична Правда

Так само російські пропагандисти завжди намагалися примітивізувати всю українську культуру, спростити її до шароварів і сала. Тому їхні медіа навіть після початку повномасштабної війни насичені матеріалами на кшталт «Певица Надежда Бабкина рассказала, как мгновенно толстела во время гастролей по Украине», де транслюють стереотипи про українців, цитуючи російську естрадну співачку.

Джерело: Daily Storm

Навіть українські медіа транслювали шароварний образ українця та українки. Часто ми бачили не автентичну сорочку з льону, а штучну, яка аж блищить. Тоді це мало вигляд сценічного костюма, а не національного одягу. Ці блискучість і «пластмасовість» лише підкріплювали російський міт про штучність українського народу.

Джерело: Факти Life

Російський історик Фєдотов у праці «О Мазепе» описує ставлення росіян до українців таким чином: «Мы всегда любили Украину несколько романтической любовью, как свое, русское, и притом самое живописное, красочное и сказочное в русском. У нас с украинцами общая любовь. И если национальные традиции строятся, в конечном счете, на общей любви, а не на общей ненависти, у нас есть надежда на забвение политических обид».

Пропагандистське ілюстративне фото. Джерело: РИА Новости

Тут прослідковується наратив про нібито природну єдність братських народів, яку, чомусь так завжди стається, руйнує політика: усі ми неодноразово чули, що «дружних» українців і росіян «політікі поссорілі», однак особливо цікаво, коли провину покладають саме і винятково на політиків українських. Зокрема, це ж читаємо у публікації «Кто поссорил русских и украинцев?», де автор повторює російську пропаганду про один народ, який розсварила влада.

Джерело: Репортёр

Ще один стереотип, який прикочував до нас з Росії — це повістка як спосіб покарання. У публікації «Армія громадян та армія рабів» Маріам Найєм пояснює відмінність між ними крізь призму історії. Актуальність статті у тому, що ми проводимо паралель із сучасністю і бачимо, що «армія Росії — це армія рабів. Вони — гарматне м’ясо. У них немає мотивації». Тому повістка в Росії — це вирок, а не вибір. Тому нас мають обурювати історії, коли в Україні повістку видають як метод покарання. Про це говорить також український військовий у матеріалі Суспільного. Вручення повістки як покарання знецінює вибір тих, хто вже воює, та вибір тих, хто планує піти. Бо ми не армія рабів. Бо захищати Україну — це вибір вільних людей.

У випуску подкасту MINCULTPRYVIT з Маріам Найєм Наріман Алієв, апелюючи до слів Арестовича про маленьку українську культуру, каже, що для нього культура не має розмірів, зате може бути здоровою або хворою. «Росія — це приклад хворої культури, яка виховує ґвалтівників, вбивць, людей, які не мають жодної емпатії і готові пристосовуватися до будь-яких обставин». Цим самим він заперечує наратив про велику і гуманну російську культуру.

Міт про російський гуманізм також руйнує Маріам Найєм промовистою публікацією «Алла Горська та “Дерево життя”». 1970 року кадебісти вбили Аллу Горську. 2022-го росіяни знищили її мозаїку «Дерево життя» в Маріуполі. Росія вбивала та вбиває наших людей. Росія віками нищила та нищить нашу культуру. От і вся велич російської культури: вона виховує рабів, які спроможні лише нищити.

Мозаїка «Дерево життя». Джерело: Український Інститут

 Журналістка Олена Солодовнікова у матеріалі під заголовком «Чехов би був проти війни? Як навчити балканців кенселити російську культуру?» пише, що байдуже, за чи проти був би Чехов, адже ми бачимо дії росіян — людей, які зростали на його текстах, отже російська література цілком заслуговує на «скасування», але не всі у світі (чи навіть в Україні) до цього готові.

Важливими також є слова військового і поета Павла Вишебаби в інтерв’ю 24 Каналу: «Чому ми маємо читати Чехова в оригіналі, а Адама Міцкевича — ні? А тому, що ми жили в імперії, колоніальний статус якої передбачав, що ми маємо знати мову центру — як колонія мову своєї імперії. А ми — не колонія».

Джерело: 24 Канал

Значний пласт серед публікацій українських журналістів так чи інакше має стосунок до проблеми деколонізації й відмови від російської культури. Однак часто спостерігаємо дві діаметрально різні реакції на одне й те ж явище. Як приклад наведемо матеріал видання Кременчуцький ТелеграфЪ.

Джерело: Кременчуцький ТелеграфЪ

У тексті не бачимо нічого про українофобію Булгакова. Натомість автор вихваляє виставу за «фантастичним романом уродженця Києва», і лише побіжно називає його «найнеоднозначнішим для сучасної України літератором», але чому він такий неоднозначний ми так і не дізнаємося зі змісту матеріалу. На перший погляд, викликає суперечливі думки фраза: «Подяка ЗСУ та Силам оборони за те, що жителі й гості міста мають можливість, хоч ненадовго відволіктися від жахів війни, яку розв’язала РФ». Російська пропаганда настільки вправно працює над незаперечною величчю своєї культури, що навіть не має викликати подиву такий сюрреалізм, що українці абстрагуються від війни саме споживаючи російський культурний продукт.

На противагу цьому існує публікація під назвою «Новий театральний скандал: Булгаков посеред війни повертається до Києва», в якому автор акцентує на тому, що Булгаков — контроверсійна персона для України, адже його тексти переповнені російським імперіалізмом, шовінізмом та українофобією.

Джерело: Главком

Маріам Найєм посилається на книгу польсько-американської славістки Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм», в якій авторка пише про те, наскільки ідеї імперіалізму включені в російську культуру, наскільки це все взаємопов’язано. «Читаючи умовного Булгакова чи Толстого — ви не можете просто читати Булгакова чи Толстого. Ви насправді їсте з ложечки всі імперські наративи, які вони туди підсвідомо чи свідомо заклали».

Джерело: Penguin Books

У матеріалі британського видавництва Penguin Books «100 must-read classics, as chosen by our readers», що опублікований 26 травня 2022 року, Достоєвський і його «Злочин і кара» на 10-му місці. А Толстой на 58-му та 73-му з «Анною Кареніною» та «Війною і миром» відповідно. Це говорить про те, що для західного читача флер таємничості російської душі переважає над шкідливими наративами, які закладені в ці тексти.

У першому випуску подкасту «Де ми?» Маріам Найєм говорить про те, що росіянин може не любити Путіна, але любити «Толстоєвського» і aбсолютно ігнорувати, що Толстой виправдовував жорстокі колоніальні війни Росії, бо, мовляв, це просто культура, я культуру дуже люблю. Коли Єлєна Костючєнко (російська журналістка, яка брехала про Херсон) випускає книгу «I love Russia», де вкотре відбілює російський імперіалізм, а Тімоті Снайдер (пристрасний поборник України) усміхається на світлині з презентації цієї книги, приобіймаючи російську авторку — це вкотре демонструє нам те, що у світі не навчилися бачити причиново-наслідкові зв’язки між російською культурою та російською політикою.

Джерело: Marci Shore у Х.

В етері про деколонізацію на ютуб-каналі Телебачення Торонто Маріам Найєм зазначає: ми зазвичай не говорили, що Україна — постколонія. Ми маємо це артикулювати. Важливо мати чіткі тези, аргументи, щоб донести світові. Щоб усвідомити проблему і боротися з нею. Влучним є висновок від Макса Щербини: ми пояснюємо Заходу про Україну, потім розуміємо, що ще багатьом українцям треба пояснювати про Україну, а у фіналі усвідомлюємо, що навіть конкретно собі ще стільки всього треба пояснити. Сьогодні досі зустрічаємо чимало російських мітів і стереотипів в медіапросторі. Але все активнішим стає український дискурс, який їх заперечує.

Марина Кравчук, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.