Важко заперечувати активні культуротворчі процеси від початку повномасштабного вторгнення. Українці – і українські медіа зокрема – швидко зрозуміли, що культура є може і не зброєю, але щитом від російської агресії. Незважаючи на це, в українському інфопросторі відчувається значна нестача спеціалізованих медіа, що відслідковують і висвітлюють події в культурному просторі.

В цьому матеріалі спробуємо розібратися, хто говорить про мистецтво в Україні і чому колонки “культура” в онлайн-виданнях недостатньо.

Наприкінці дев’ятнадцятого-двадцятого сторіччя в Україні друкувалися безліч спеціалізованих журналів присвячених літературі, живопису та культурним заходам в Україні. Деякі з них друкувалися роками, інші  – припиняли друк після кількох номерів, але літературно-мистецькі вісники минулого сторіччя точно користувалися популярністю. Бібліотека українського мистецтва в 2020 році оцифрувала і опублікувала в відкритому доступі найвідоміші з них. На сторінках публікувалися есеї, поезії, новини з творчого життя українців в Україні та за кордоном, піднімався мистецький дискурс.

Здавалося б, в епоху цифрового контенту та соцмереж функцію популяризації мистецтва перейняли на себе самі творці. Це їхнє завдання – просувати свій бренд, інформувати своїх прихильників про прийдешні виставки і заходи, натомість, користувачі самі диктують сучасні тренди, підтримуючи або ігноруючи ті чи інші проєкти. Але в цьому інформаційному потоці, коли кожен митець – від фотографа до  художника, від майстрині з бісероплетіння до артиста балету – коли всі вони існують в одному просторі, в стрічці, що оновлюється кожні кілька секунд і приховує пости з низьким рівнем заохочення, легко втратити розуміння процесів, що відбуваються в нашому мистецькому просторі.

Та хто бере на себе відповідальність – вести хроніку сучасного мистецького життя українців?

Значне охоплення кульурного простору України (адже темами були не тільки література, але й живопис та фотографія) здійснював журнал Шо, або Шоиздат. Є тільки одна проблема. А точніше, їх аж три. Журнал виходив російською мовою і його редактори та автори були людьми старшого віку, відповідно, журнал зовсім не був розрахований на молоду авдиторію і не встигав за сучасними трендами, а отже – не відповідав дійсності культурних процесів. А ще, він припинив своє існування від початку повномасштабного вторгення.

Атлантом культурного простору України можна назвати журнал “Читомо”, але і він не може понести на своїх плечах все – журнал охоплює лише теми літератури та книговидання.

Звісно, все ще існують локальні університетські журнали мистецьких інституцій України – від ЛНАМу, КНУ видає журнал літературно-мистецького напрямку “Дніпро”, існує безліч наукових журналів наприклад, як Art&Design від КНУТД, але жоден з них не позиціонує себе як попкультурий – а отже, розрахований на якомога більш широку авдиторію журнал.

Нестача таких медіа відчувається тоді, коли серед громадськості існує – до цього дня – викривлене  та застаріле розуміння українського мистецтва, української літератури, танцю, театру тощо. Коли про всі культурні та мистецькі події дізнаються лише ті люди, що і є учасниками цих культуротворчих процесів, що створює вакуум, коли для великої частини населення українці не створювали нічого з часів Шевченка, а українським танцем є гопак в атласних штанях. Коли спроба дізнатися хоч щось про ті самі події та заходи закінчується власне дефіцитом джерел, які б систематизували культурне життя України.

На початок 2024 року, незважаючи на активну фазу війни, відкриваються і відроджуються безліч проєктів, влаштовуються виставки, українці беруть участь в міжнародних проєктах та здобувають гранти на реалізацію власних, їздять мистецькими фестивалями та презентують себе в соцмережах, але все це лишається в межах їхніх сторінок в Instagram та Facebook.

Вчорашні новини неактуальні, події що сплинули минулої години – теж, тож якщо в цей період апогею культурної та мистецької активності українського народу не з’явиться таких вісників, які б не просто висвітлювали, а й робили ґрунтовний аналіз сучасних культуротворчих процесів, час (та алгоритм) зітре багато перспективних проєктів та постатей. Українському інфопростору необхідні як загальні медіа про культуру та мистецтво, так і спеціалізовані онлайн видання для кожної галузі мистецтва, аналогічні до діяльності Читомо. Нам необхідні як видання від митців для митців, так і від митців для широкого загалу, від професіоналів та науковців та від амбітних аматорів-шанувальників, адже культура та мистецтво мають бути на язиках людей, в головах людей, частиною повсякденного життя, такою ж звичною, як їжа та сон.

Поліна Грицик, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.