0
Світоглядна та розслідувальна публіцистика нашого часу: концептуальний погляд на невиконання ними своїх функцій
Життя і творчість загадково влаштовані: час од часу доводиться повертатися до, здавалося б, давно освоєних і засвоєних тем. Тож не дивно, що вкотре мене накриває потужна хвиля захоплення… фантастикою. Світоглядною фантастикою, — сказати б точніше, оскільки нові часові та позачасові обставини несподівано дають нове прочитання старим текстам.
Отож, нова стара постать, що надихнула мене на не менш величні своєю суперечливістю роздуми, — Френк Герберт і його “Дюна”. Надзвичайно публіцистичний роман (причому, чим далі вглиб циклу, тим густіші хащі публіцистичності). За два роки до смерті про це скромно сказав сам автор у короткому вступному слові до останньої частини епопеї: “Оповідь покликана дослідити міф про месію… Мені хотілося… збагнути тісний взаємозв’язок політики та економіки. Дослідити пастки, які приховують у собі абсолютні передбачення. Книга повинна допомогти збагнути, що може статися внаслідок взаємодії цих факторів” [1]. Оцінюючи концептуально, ми легко вичленимо тут ключові моменти — теми, наріжні ідеї, інструментарій, меха¬ніку реалізації та завдання-максимум із наслідками-мінімум — притаманні будь-якому публіцистичному творові в сучасному його розумінні.Отже, немає жодних перепон назвати автора “Дюни” великим публіцистом. Ще докази? Замінивши лиш одне слово в першому-ліпшому із сотень широких і глибоких мислительних трансів письменника, я можу, не впадаючи у відчайдушні сумніви, підписатися під такими словами:
“Передусім ПУБЛІЦИСТ (замінене слово. — І. П.) не повинен бути вузьким фа¬хівцем, він зобов’язаний мислити широко […] Публіцист широкого мислення … не повинен відгороджуватися від масштабних процесів, що відбуваються у його світі. Він повинен змогти сказати: “У всьому тому, що зараз відбувається, немає нічого таємничого. Ми всі цього прагнемо. Можливо, згодом виявиться, що ми не мали рації, але коли до цього дійде, ми зможемо зробити прості й зрозумілі виправлення”. Публіцист повинен розуміти: те, що ми вважаємо світом, є лише невеликою частиною значно більшого феномена… Експерт, навпаки, дивиться назад, приглядаю¬чись до вузьких стандартів своєї спеціальності. Публіцист зобов’язаний дивитися назовні, вперед, шукаючи у феномені живі принципи, цілковито розуміючи, що ці принципи можуть змінюватися… Публіцист повинен знаходити за конкретними подіями характеристики саме таких змін […] Дивитися на них треба з якомога меншою упередженістю, постійно задаючись питанням: “Як працює ця річ?” [2].
Ось це ключове питання — ЯК? Не “як?” у сенсі технологічної послідовності — що за чим відбувалося — це мали б досліджувати вузькі спеціалісти. А в сенсі ЯК влаштований цей світ, ЯК нам жити у ньому, ЯК — яке не передбачає початку і кінця. У питанні: “ЯК?” струмує Вічність.
А тепер перейдімо до звиклої термінології. Зрозуміло, що під Публіцистом із цитати я розумію так звану світоглядну публіцистику. А Спеціаліст асоціюватиметься у мене із розслідувальною публіцистикою. Поясню другий вибір. Декілька останніх років саме розслідувальна публіцистика була епіцентром моїх наукових зацікавлень. Зізнатися чесно, був момент після читання Герберта, коли мені здавалося, що ці роки витрачені намарно. Ще б пак! Виявляється весь цей час ти займався озиранням назад, свідомим завужуванням горизонтів (бо як іще можна потрактувати журналістське розслідування з його розкопуванням фактів, відсепаровуванням доказів, вишліфовуванням обвинувачень і т. ін.?). Але іноді навіть напівцинічні виверти на кшталт — “Дар слова — це дар обману та ілюзій” — мо¬жуть допомогти від¬шу¬кати точку опори. Отож, я подякував Гербертові за ілюзорний поштовх і вирушив приблизно ось у такому напрямі:
1. Світоглядна публіцистика покликана обслуговувати Вічність. Справжня світоглядна публіцистика не повинна робити більше нічого. Тому, коли вона цього не робить, вона шкідлива. Мені імпонує частина блискучої дефініції поняття “світоглядна публіцистика”, даної професором Львівського національного університету Йосипом Лосем: “… словесна сфера моделювання свідомості, вияв незгасної активності, динамізму людського духу, політичне і морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина вияву інтересів та вартостей людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності” [3]. Хоча у ній я бачу певне змішування понять зі сфер вічного й тлінного, що у випадку безоглядного слідування її моделям веде до народження текстів, які не виконують жодної із прикликаних життям функцій. Тобто вони не навіюють Вічність, не зачаровують, не надихають, неповно розкривають перспективи через згубну прагматичну спробу визначити їхні межі, себто не стають повноцінними текстами світоглядної публіцистики. І в той же час вони не відновлюють Справедливість, що є ключовою, генеральною метою публіцистики розслідувальної — певного антипода світоглядній, якщо оцінювати їх за напрямком звернення поглядів. Такі “недо-тексти” просто відволікають, просто розчаровують, просто шкодять.
2. Розслідувальна публіцистика покликана обслуговувати Справедливість. Про справедливість я нещодавно надибав у Солженіцина. Більше того, виявилося, що його слова дуже пасують до розслідувальної публіцистики, задаючи їй феноменально тривожні орієнтири: “Ми зобов’язані публічно засудити саму ідею розправи одних людей над іншими! Замовчуючи пороки, заганяючи їх углиб, щоб вони не виперли назовні, — ми розсіваємо їх, і вони щедро зійдуть у майбутньому. Не засуджуючи, навіть не називаючи імен злочинців, ми не просто оберігаємо їхню ницу старість — ми з-під нових поколінь вириваємо будь-які основи справедливості… Молодь засвоює, що підлість ніколи не буває покарана на землі, а завше приносить вигоду. І незатишно ж, і страшно жити в такій країні!” [4]. Прості й очевидні перспективи. Саме робота для журналістів-слідчих. Натомість у нас (принаймні у практиці багатьох університетських професорів, чия пристрасть до писання межує з потребою дихати) покаранням зла й установленням справедливості чомусь приписали займатися саме світоглядній публіцистиці. Це смішно і безглуздо — як шкаралупою по броні. Я не розумію світоглядної публіцистики, яку можна прикласти до конкретики сучасності. Прозрівання Вічності, формулювання нових парадигм — ось сфера світоглядної публіцистики! Не можна змушувати одне обличчя дивитися водночас у протилежні боки.
3. Звертаючись знову до метафоричного викладу, мусимо визнати, що світоглядна і розслідувальна публіцистика постають певними антиподами. Але антиподами згармонізованими — як обличчя дволикого Януса. Одне із них зазирає в майбутнє і додає наснаги іншому “підчищати” бруд у минулому. А інше, відновлюючи, — хай учорашнім числом, хай без справді реального впливу на сучасність, але все ж відновлюючи — справедливість, додає загальній системі сили, яка матеріалізується в усвідомленні нею своєї позитивності. Бо тільки позитивно мисляча голова здатна і варта прозирати майбутнє, і тільки позитивно заряджена система це майбутнє має.
Таким чином, ми наче заперечуємо існування для Януса (вужче — для публіцистики загалом) теперішнього. Справді, теперішнє — в самому Янусі, в його мозкові, куди сходяться імпульси-мрії про минуле і спогади за майбутнім. Своїм накладанням вони й творять досвід сучасного. Це нагадує політ на розвідувальному літаку з реактивним двигуном, який освітлює часопростір в обидва боки. Двигун — жаром своїх викидів; цим залишковим світлом сучасності він і штовхає нас уперед, і знищує наші сліди у минулому. Розвідувальний радар освітлює горизонт відчайдушністю очікування, ненаситним прагненням змін. Це — м’яке світло сучасності, несміливе і наївне, але саме воно, вихоплюючи з часопростору примарні контури майбутнього, підтримує в сучасному тремку надію на немарність очікування, а двигунам дає наснагу штовхати нас уперед. Невпинність руху — істинна для пасажирів літака, сучасність завдяки рухові — щоразу нова, і тільки місце об’яви Істини завжди відносне.
Рене Генон казав: “Якщо ідея істинна, то вона належить усім, хто здатний її осягнути. Істинна ідея не може бути “новою”, оскільки істина не є продуктом людського розуму”. Оскільки підсвідомо я визнаю першопричинність майбутнього (а отже — незмірно більшу вагу для сучасності світоглядного напряму публіцистики), то красномовство Рене Генона можна по¬трак¬тувати, як заперечення підстав для існування світоглядної публіцистики у нашому житті. Насправді нова парадигма поведінки людини, формуванням і формулюванням якої покликана займатися світоглядна публіцистика, в жодному випадку не виходить за межі Істини. Інше питання, чи сьогодні нам справді потрібна справді нова парадигма? Ми (сучасні українці) маємо сформульовану дві тисячі років тому живу парадигму життя за принципом християнської моралі. (Щоправда, приймаючи тезу про семитисячолітню не¬перервність нашої екзистенції з християнством, як визначальним складни¬ком української душі та запорукою її незнищенності, виникають певні труднощі, але це — тема окремої розмови.) Вона, очевидно, працюватиме ще не одне тисячоліття. Відтак постає каверзне питання: якщо хтось сьогодні нама¬гається формулювати нову парадигму життя, то хто він? Новітній пророк, який несвідомо володіє часточкою багатогранної, але єдиної Істини, і бачить у відблиску однієї її грані майбутній новий устрій людства, чи старосвітній виродок, що самовтішається вічною претензією на абсолютну рацію і володіє добре поставленим Голосом?
Ким би він не був, він програє. Сказано ж: “Роблячи добро — уникайте розголосу, роблячи зло — уникайте самоусвідомлення”. Відтак перший — тиражується, другий — взагалі самознищується як субстанціонально, так і історично, неспроможний опиратися напорові міні¬маль¬них, але незчислен¬них фактів, за якими він намагається розгледіти характеристики змін ряду незмінних (от горе!) принципів і роблячи, врешті, неправильні висновки з точних вихідних даних. Обох ми звикло називаємо представниками світо¬глядної публіцистики, тим самим не даючи їй шансів на повноцінне існування. Та й чи можливе воно взагалі? Адже на нинішньому етапі всі її функції зведені до нагадування Істини, стимулювання людських душ, підживлення людського сумління, але аж ніяк не до ТВОРЕННЯ. Більше того! Навіть неглибокий аналіз текстів сучасної так званої світоглядної журналістики залишає недвозначне враження, що ці твори прагнуть вивершити світ, описати собою, вмістити в собі всі центральні ідеї доби, подати життя у ЗАВЕРШЕНОМУ вигляді. А завершеність тотожна смерті. Тому максимум, на що мала б зважитися світоглядна публіцистика сьогодні, — це закидання пробних каменів якихось абсолютно фантастичних ідей, якими випробовується невідоме і невизначене. Закидати їх, зрозуміло, треба у свідомість людей, які здатні зрозуміти, зреагувати, зрезонувати. І, зважаючи на тра¬диційну інертність колективного мислення людства, суспільних катаклізмів від цього “закидання” очікувати не варто.
Повертаючись до сакраментального для багатьох питання “А кого ж на¬зивати сьогодні Публіцистом світоглядного покрою?”, залишається невеликий вибір: це — відсторонені фантасти (не обов’язково чисті письменники), які повністю відкрили свідомість для чогось містичного за формою і вовіки незбагненного за змістом. Їхня роль величезна як для цивілізаційного прогресу, так і для самого життя. Вони можуть змінювати світ, тоді як їхні розслідувальні антиподи — ні. “Ті люди, які зазвичай працюють у царині виявлення і зображення недоліків, не годяться для проведення реформ, ― писав Едмунд Берк. ― Річ тут не тільки в тому, що розум їхній не засвоїв взірців справедливості й добра, а ще й у тому, що вони звикають не знаходити втіхи у розгляданні подібних предметів. Занадто сильно ненавидячи вади, вони, зрештою, почи¬нають занадто мало любити людей. Тож зовсім не дивно, що ось такі викривачі не схильні служити іншим та й не здатні на це” [5].
Зважаючи на все вищезазначене, найяскравішим (хоч і вельми специ¬фічним, про що також окрема розмова) зразком справжньої світоглядної журналістики в Україні може бути часопис “Перехід IV” (головний редактор — Ігор Каганець). Певно, не усвідомлюючи цього до кінця, його творці з номера в номер намагаються виправдовуватися: “Ми не фантазуємо — ми розраховуємо!”. Але завжди знаходиться хтось чесний, кому вистачає духу додати: “Але для того щоб розраховувати, ми спочатку фантазували”. Так отож!..
Якщо для публіциста світоглядного покрою принциповою є вимога внутрішньої свободи, яка проростає у чесність із собою (себто у спроможність визнати, що “можливо, ми не мали рації”), то для публіциста-слідчого таким видотворчим фактором є ще й обов’язкова наявність свободи зовнішньої. Вона дозволяє йому бути чесним із суспільством. Свобода зовнішня, як своєрідний вид вакууму попереду руху, що засмоктує і, таким чином, штовхає вперед усю систему журналістики, забезпечує розслідувальній публіцис¬тиці водночас і простір для маневру, і відносно стерильне та стерилізуюче середовище — як для сфери інтелектуальної діяльності не зовсім приємної та безпечної для суспільності в гігієнічному плані. Відтак, підходячи з концептуальними мірками до речей цілком намацальних, можна назвати лише одне видання в нашій державі, публіцистика якого “тягне” на розслідувальну. Це газета “Свобода” (головний редактор — Олег Ляшко).
Та оскільки відновлення справедливості так чи інакше передбачає покарання зла й винагороду доброчесності, стає зрозумілим той скепсис, яким у цій статті приправлені рядки про розслідувальну публіцистику в українському контексті. Про що можна говорити предметніше, то це про публіцистику дослідницьку — витвір загадкової слов’янської душі, який намагається на фактах достовірності (Справедливості) синтезувати подобу Вічності. Як це вдається і чи вдається взагалі? — тема, яка ще чекає на свого дослідника.
1. Герберт Ф. Мессия Дюны. Дети Дюны. — М., 1999. — С. 5.
2. Герберт Ф. Еретики Дюны. — М., 2000. — С. 497—498.
3. Лось Й. Бачити великі істини//Вісник Львівського університету. — 2001. —Вип. 21. — С. 38. —(Серія журналістика).
4. Цит. за: Федько В. Нацизм і більшовизм//Перехід IV. — 2001. — Ч. 3. — С. 89.
5. Берк Е. Збереження та зміни // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 1998. — С. 479—480.
