Останніми роками серед медіа існує тенденція не проінформувати, а викликати емоцію не лише у аудиторії, а й у тих, хто цю інформацію надає. Заради сенсаційного матеріалу, клікбейтного заголовку та широкої зацікавленості читачів, журналісти нехтують правилами та нормами поведінки, порушують кордони чужого особистого життя та намагаються спровокувати потрібні їм емоції.

Особливо гострою ця проблема є під час війни росії проти України, коли медіа повинні взаємодіяти із військовими, їхніми рідними, потерпілими, переселенцями, чий психологічний стан потребує особливого ставлення та вимагає поваги до особистих кордонів. Ігнорування правил етики при створенні журналістських матеріалів стає поширеною проблемою, яка потребує вирішення. Розглянемо кілька прикладів.

Перший кейс, який вартий уваги, став ефір Телеканалу “Прямий” за 29 листопада 2018 року у якому було показано інтерв`ю журналістки із мамою полоненого моряка Андрія Оприска. Під час розмови кореспондентка новин опитує матір Андрія, задаючи некоректні запитання, як наприклад, що відчувала Ольга, коли дізналась, що її син потрапив у полон. Жінка помітно нервує під час інтерв`ю, що дає легко зрозуміти про її тривожний стан і небажання згадувати ті емоції, що відчула раніше. Уникнути травматизації опитуваної можна було, якщо б журналістка утрималась від особистих питань. Потяг до драматизації та детального опису своїх почуттів повинен бути відсутній, коли журналіст взаємодіє із людьми.

14 липня 2022 року росія здійснила ракетний удар по Вінниці. Тоді було вбито 27 людей, але історія маленької дівчинки Лізи та її мами, що вижила, стала найбільш описуваною у медіа. Зокрема журналіст Антон Кудінов, який працює фіксером на італійських журналістів, опублікував на своїй сторінці у Фейсбук відео, де мама лежить на лікарняному ліжку, плаче та дивиться відео своєї ще живої доньки. Про розгортання скандалу навколо цієї історії повідомили у програмі “Сніданок з 1+1”.

Таким відвертим недотриманням елементарних етичних стандартів Антон обурив не тільки читачів, але й відомих журналістів.  Не змовчав і Юрій Бутусов.

«Зйомка таких сюжетів, коли людина поранена, шокована, і загроза життю існує, і показ загиблої дитини — це не журналістика, це знущання за межами добра. Сподіваюся, що автор усвідомлює, що він накоїв, можливо, через сильне хвилювання», — пише видання NV, посилаючись пост у Фейсбуці журналіста.

Поза сумнівами журналістська необережність, чи то журналістська навмисність, не інформує, не допомагає суспільству, не служить інтересам народу, а лише шкодить, завдає додаткових психологічних травм, болю та руйнує психіку. Чи думав Антон Кудінов, які наслідки матиме його приголомшливе відео про згорьовану матір, яка щойно опритомніла і дивиться відео усміхненої дитини, що загинула? Тотальна відсутність дотримання етичних норм, пошук сенсації, втручання в особисте життя людини, травматизація психіки непрофесійними діями – зовсім не про журналістику та етичні норми.

4 вересня 2024 року через ракетний обстріл Львова загинула майже вся сім`я Базилевичів. Живим залишився тільки чоловік, його дружина та троє дітей були вбиті. Важко засуджувати медіа за те, що на час війни вони висвітлюють горе й біль, що несе росія в будинки українців. Українське суспільство потребує бачити  реальність й жорстокість російського терору. Проте чимало ЗМІ зосередило увагу у цій страшній трагедії саме на реакцію Ярослава Базилевича. Його фото, де він плаче, дивлячись на зруйнований дім, опублікували безліч медіа України. “Суспільне Львів” та “Новини LIVE” опублікували відео на своїх Ютуб – каналах із драматичними заголовками, де великим планом оператор знімає обличчя чоловіка, фільмуючи його спустошеність й згорьований погляд.

Мета у такого відеоряду одна – показ емоцій для сенсаційності та клікбейтність. Адже  новинної цікавості чи суспільного інтересу у тому, що людина горює за рідними, немає.

Не змовчала й українська журналістка Тетяна Трощинська, яка на своїй Фейсбук-сторінці опублікувала пост щодо журналістського неетичного ставлення до чужого горя.

Ми багато розповідаємо про наших загиблих і померлих, і про тих, хто свої-свої, рідні і найближчі, і про тих, чия історія – навіть з медіа нас вразила.

Навіщо тоді ми тут, на цьому світі, якщо ми про них не розповідатимемо?

Але йдеться про ту тонку межу,  коли ця розповідь стає бездумною експлуатацією чужого горя, навіть чужого інтимного простору для полегшення свого стану.

Тетяна закликала ретельно “підбирати способи реагування на катастрофічне, бути конструктивнішими і емпатичнішими”.

Її думку поділяє Марія Кравченко – публіцистка аудіовізуального щоденника “Пісні землі, що повільно горить”. Вона закликає проявити емпатію й зберегти повагу до чоловіка, що втратив найдорожче.

Натомість український медіакритик Отар Довженко закликає віднайти баланс у інформуванні травматичного контенту, не замовчувати, але й не перетинати межу етичних та моральних норм. На своїй Фейсбук-сторінці у нещодавно опублікованому пості журналіст порівнює роботу журналістів  із перебіганням світлофора на червоне світло. Він закликає медійників не перебігати на “червоне”, коли такої необхідності немає, коли порушення правил здійснене без вагомого приводу і може надалі завдати шкоди людям, що терплять важкий особистий біль.

Важливу думку висловила й психологиня Роксолана Ортинська-Гривул щодо цієї ситуації. Вона у своєму дописі концентрує увагу саме на реакції аудиторії, яка поширює болісні фото та відео трагедії після ракетного обстрілу росії.

“Коли емоції дуже сильні, то вони несуть, як повноводна ріка, зносячи все на своєму шляху. Але, як і повноводна ріка, вони можуть добряче зашкодити. Бо ми не задаємо собі питання – яке поширення інформації є доречним, яке ні, що принесе користь, а що шкоду.

Знову ж таки, коли соцмережами ширяться фотографії з місця подій, особливо поранених людей, то це травмує і глядачів, і учасників подій, якщо останні матимуть сили та необережність зайти в соцмережі. Чи має сенс поширення інформації звичайними користувачами? Має. Але воно теж має проходити фільтри критичності”.

Етичний кодекс журналіста зазначає, що журналіст має право без перешкод і заборон отримувати інформацію, проте зберігаючи повагу до приватного життя людей, окрім випадку, коли суспільна значущість інформації є вищою, ніж приватні інтереси особи.

Важливо не перенасичувати свій матеріал горем і стражданнями, зберігати інформаційне повідомлення, а не лише гнатися за емоціями потерпілих чи постраждалих. Шоковий контент чи надмірна драматизація може зашкодити й самі аудиторії, спровокувати негативні зміни психологічного стану. Рекомендації та поради щодо правильного висвітлення травматичного контенту зокрема можна знайти на сайті Інституту Масової Комунікації, де чітко описано як коректно висвітлювати травматичні події, не завдаючи шкоди суспільству.

Катерина Кушнірик, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.