Щороку українські факультети журналістики випускають сотні дипломованих фахівців — але скільки з них справді готові до реалій сучасних медіа? У світі, де новини створює не лише журналіст, а й алгоритми, де формат TikTok-конспекту витісняє аналітику, освіта має не просто встигати, а забігати наперед. Чи встигає? І чи здатна підготувати молодь до викликів цифрової ери, де головною зброєю стає критичне мислення?

Ми проаналізували кількадесят публікацій, присвячених проблемам журналістської освіти в Україні, зокрема тексти, опубліковані впродовж останніх десяти років. Попри те, що частина з них була створена значно раніше, порушені в них питання залишаються актуальними й сьогодні. Це свідчить про системність і глибину проблем, які роками залишаються без належного вирішення — від застарілих підходів у викладанні до нестачі практико-орієнтованого навчання.

Перепони та виклики у підготовці професійного журналіста

Журналістська освіта в Україні перебуває в стані трансформації, однак залишається низка викликів, які заважають підготовці конкурентоспроможних фахівців. Сучасний медіаринок вимагає не лише глибоких теоретичних знань, а й практичних навичок, проте університетська освіта часто не встигає адаптуватися до нових реалій.

Однією з головних проблем є те, що журналістику у вузах викладають більше як науку, а не як практичну професію. Як зазначає головна редакторка українського бюро «Радіо Свобода» Інна Кузнєцова, студенти отримують багато теоретичних знань, але недостатньо практичного досвіду. Окрім цього, система освіти є негнучкою й не адаптується до швидких змін у медіасередовищі. Викладачі часто не є мотивовані змінювати підходи, що призводить до застарілості програм.

Основними перепонами та викликами у підготовці професійного журналіста можна виділити наступні:

1. Відрив освіти від реального ринку праці. Багато студентів випускаються з дипломами, але без розуміння реальної журналістики.
2. Застарілі методики викладання. Лекційний формат без практичних навичок не готує журналістів до роботи в мультимедійному середовищі.
3. Недостатня інтеграція сучасних технологій. Брак курсів із цифрової журналістики, роботи з даними, фактчекінгу та аналітики.
4. Відсутність партнерства з редакціями. Журналістика — це про досвід, але українські виші рідко забезпечують студентам реальні практичні можливості.
5. Низька якість мовної підготовки. Журналісти повинні вільно володіти англійською, щоб користуватися міжнародними ресурсами та працювати з іноземними джерелами.
6. Відсутність навичок перевірки джерел та опору маніпуляціям;
7. Слабкі навички ведення інтерв’ю та дикторської майстерності
8. Відсутність вмінь працювати із сучасними цифровими форматами подачі інформації
9. Нестача знань про державне управління та законодавчі аспекти медіа.

Членкиня Комісії журналістської етики Діана Дуцик каже : “Питань, які потребують перегляду і реформування в системі журналістської освіти, досить багато. Треба змінювати філософію самої журналістської освіти”.

Галина Шумицька, декан філологічного факультету УжНУ, вважає, що зараз потрібно говорити глобально, освітянам та ринку бракує реального діалогу й готовності брати на себе відповідальність: «Доки представники медіаіндустрії будуть вказувати на відсутність практики серед освітян, а освітяни будуть вказувати пальцем на міністерство, то проблема не вирішиться».

«Ми як освітяни знаходимося десь між молотом і ковадлом. Молот — це медійний ринок, тому що після нас він ще доковує наші кадри, і тому що він постійно нас кує по тім’ячку, мовляв, ви те не так зробили, те не так зробили. З іншого боку — ковадло, яке, на жаль, звідси пішло, — це Міністерство освіти, участь якого тут не менш цікава і важлива, тому що якщо медіаринок потребує універсального журналіста, тематичну спеціалізацію, і ми, можливо, хотіли би це все дати, то, по-перше, міністерство накладає свої обмеження різними ступенями, і, по-друге, є ще холодна вода, яка в цьому ковальському процесі теж присутня, — це наші рідні університети. Вони нас постійно охолоджують…» — розповідає завідувачка кафедри нових медіа факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Наталя Габор.

Зрештою викладачі вишу намагаються вирішити проблему через майстер-класи, проводити які запрошують випускників. Попри це, за словами пані Габор, медіаринок, замість сприяти процесу та розвивати партнерство, лиш постійно нарікає.

Вона додає: «Розумієте, для танго потрібні двоє, а в нас виходить, що наша співпраця виглядає так: ми готуємо, вони споживають, мають до нас претензії. Це, знаєте, як у сім’ї, коли батько завжди правий і завжди має претензію до мами, яка, бідолашна, виховує сама і завжди не так виховала. Тому хотілося би співпраці».

Головна редакторка інтернет-видання «Освіторія.Медіа» Олена Павлова відзначила, що українській журналістській освіті бракує гарного викладання англійської мови.

«Через це картина світу студентів будується з російськомовних джерел, а отже, є неповною. Якщо замість непотрібних теоретичних занять додати години англійської мови, молоді журналісти зможуть дивитися лекції найкращих викладачів і журналістів-практиків на онлайн-платформах. А викладачі – проконтролювати, що вони їх переглянули й виконали завдання», – каже редакторка.

Якою має бути якісна журналістська освіта?

Для того щоб досягти якісної журналістської освіти необхідно запровадити такі реформаційні заходи, як:

1. Баланс теорії та практики. Ідеальне співвідношення — 30% теорії, 70% практики. Теорія дає фундамент, але без практики вона залишається відірваною від реальності.
2. Гнучка програма. Журналістика змінюється швидко, тож програми мають оновлюватися щороку.
3. Міждисциплінарність. Журналісти повинні знати історію, політологію, соціологію, філософію, психологію — це розширює їхнє розуміння суспільства та допомагає аналізувати події.
4. Розвиток критичного мислення. Важливо навчати студентів розпізнавати маніпуляції, перевіряти факти та розуміти медіавпливи.
5. Інтеграція сучасних технологій. Курси з візуального сторітелінгу, подкастингу, мобільної журналістики, розслідувань за відкритими даними мають стати нормою.

Ігор Паславський, доцент кафедри Української преси ЛНУ ім. І.Франка, у статті ”Осучаснення журналістської освіти в Україні та її адаптація до потреб редакційних колективів” зазначає: “Журналістська освіта, в ідеалі, це самоосвіта, безперервна системна освіта впродовж усього періоду продуктивного життя. Публіцист, який перестав вчитись, вичерпується, повторюється і скочується до пафосного формування прописних істин. Він втрачає здатність привертати й утримувати увагу читача, перестає бути цікавим для аудиторії. Журналіст, який більше пише, нiж читає, щодня впевнено крокує у професiйне небуття, віддаляється від епіцентру уваги реципієнта і колись вдячноï своєї аудиторії…”.

Вимоги до сучасного журналіста

Серед основних вимог до сучасного українського журналіста можна виділити декілька:

• Уміння працювати в різних жанрах та форматах.
• Досконале володіння українською мовою та знання англійської.
• Вміння працювати з відкритими даними.
• Критичне мислення та фактчекінг.
• Навички цифрової безпеки та вміння працювати з аудиторією в соцмережах.

І.Паславський дає таке визначення: « Сучасний журналіст – це не лише автор тексту чи ефірної передачі, він ще й організатор медійних матеріалів, літературний та змістовий редактор текстів дописувачів і особа, яка здійснює фактчекінг. Сучасний журналіст є широкопрофільним, універсальним фахівцем, який спроможний запропонувати фото-, теле-, радіо- та газетний матеріал, а в малочисельних колективах здійснити первинну верстку друкованого видання, вичитати текст як коректор та ревізійний коректор. Цей широкий спектр його професійних компетентностей, навиків та вмінь творчий працівник редакцій не втілює в практику щодня, але в медійних колективах районного та міського рівнів, у яких кадрова чисельність є мінімальною, журналіст змушений виконувати безліч редакційних завдань, ази яких від опанував на факультеті журналістики».

«Як практик із великим досвідом співпраці зі студентами, претензій до них я маю багато, — зазначає шеф-редакторка групи видань «Детектор медіа» Наталія Лигачова, – Але водночас я вважаю, що якщо в людини є хист до журналістики, вона себе проявить незалежно від того, чи здобуває профільну освіту, чи ні. Тож я як роботодавець скоріше була би рада бачити серед молодих співробітників людей, які мають фундаментальні знання з якоїсь галузі – політології, соціології, економіки тощо… А навчитися журналістиці такі молоді люди могли би на курсах, в короткотермінових медіашколах, як це працює в багатьох країнах. Але якщо таки обирати студенту журналістський бакалаврат, тоді треба насамперед вивчати мови, літературу, психологію, філософію, логіку… І проходити практику, робити студентські медіа, але постійно не працювати, як це зараз у нас практикує багато хто вже мало не з першого курсу. Під час навчання все ж таки треба, перш за все, отримати глибокі знання».

«Університет готує теоретика, який здатен навчатись. А редакції треба людина, яка розуміє інформаційну картину дня чи хоча б тижня, технологію виробництва, що таке тайм код, як вмикається диктофон і що робити, якщо сіла батарейка, володіти сучасною мовою. Але добре, що випускники готові експериментувати й що їм це цікаво. Вони мобільні, добре знають соцмережі, вміють шукати інформацію. І англійською володіють уже краще, хоча часом мають проблеми з українською…», – говорить інформаційна продюсерка регіональних каналів холдингу «Медіа Групи Україна» Олена Цинтил.

«Весь світ живе в епоху інформаційних воєн, тому підготовка журналістів має бути такою ж серйозною, як вишкіл армії, – уважає Олена Павлова. — Потрібно формувати навички 21 століття, так звані 4 “К”: креативність, командна робота, критичне мислення та комунікація. Треба прищеплювати цінності, а не просто вчити історії журналістики, й готувати студентів до викликів часу». Редакторка «Освіторії« додає, що під час війни студентів треба вчити також надавати медичну допомогу й тому, як діяти при затриманні.

«Важливо розуміти, що ми вже відійшли від чистого репортерства і стали журналістикою особистостей. Якщо людина хоче бути конкурентоспроможною і заявити про себе в журналістиці, вона мусить бути особистістю», – розповідає в інтерв’ю для агенції інформації та аналітики «Гал-інфо» завідувачка кафедри радіомовлення і телебачення ЛНУ ім. Івана Франка Парасковія Дворянин.

Парасковія Ярославівна зазначає, що багато студентів приходять на навчання з ентузіазмом, але з часом втрачають інтерес через рутину та відсутність практичної реалізації знань. Вона вважає, що університети повинні не лише передавати знання, але й надихати студентів, підтримувати їхній інтерес та мотивацію.

То ж яка модель навчання найефективніша?

У світі сьогодні існує дві основні моделі підготовки журналістів.

• Класична бакалаврська освіта, де журналістика є основною спеціальністю. Такий підхід домінує в університетах США — наприклад, Walter Cronkite School of Journalism, яка готує студентів до роботи в новинах ще з перших курсів.
• Міждисциплінарна модель — спочатку бакалаврат з іншої сфери (наприклад, політологія, філологія, економіка та ін.), а вже потім — магістратура з журналістики. Саме так навчають у багатьох країнах ЄС. В Україні цю модель підтримують, зокрема, Український католицький університет (УКУ) та НаУКМА.

Порівняння моделей навчання

Стан української журналістської освіти: що змінилося

Модель журналістської освіти в Україні поступово трансформується. Попри традиційну структуру лекційно-семінарського формату, нові проєкти та ініціативи наближають навчальні програми до міжнародних стандартів. Що ж змінюється – і які моделі працюють у світі.

За останні роки відбулися деякі позитивні зміни:

• Університети почали активно співпрацювати з редакціями.
• Впроваджуються курси з цифрових технологій.
• Дедалі більше уваги приділяють практичним навичкам.

Незважаючи на війну, українські університети продовжують працювати й навчати журналістів — попри втрату аудиторій, часткове руйнування освітньої інфраструктури та виїзд студентів за кордон.

Виживання системи — без перебільшення диво. Попри безліч труднощів, деякі зрушення таки відбуваються:

• З’являються партнерства з редакціями та платформами (наприклад, курси у співпраці з Deutsche Welle Akademie; Школа журналістики і комунікацій УКУ).
• Активно впроваджуються курси з цифрових медіа, інтенсивні тренінги з фактчекінгу та верифікації даних (за участі Internews Ukraine чи Lviv Media Forum та ін.).
• Магістерські програми, як-от «Журналістика» у ЛНУ ім. Івана Франка, відкривають більше можливостей для практики й міждисциплінарності.

Але залишаються й проблеми. Наприклад:

• Методики викладання часто залишаються застарілими: лекція-конспект досі є основою у багатьох аудиторіях.
• Фінансова підтримка для технічного забезпечення недостатня: бракує сучасної техніки, камер, монтажних комп’ютерів.
• Міжнародна інтеграція — слабка. Програм обміну мало, а англомовних курсів майже немає.

Журналістська освіта в Україні потребує кардинальних змін. Вона має відповідати реальним викликам професії, забезпечувати студентів необхідними знаннями та практичними навичками, інтегрувати сучасні технології та працювати в тісному зв’язку з медіа індустрією. Лише тоді вона зможе готувати журналістів, які не лише отримують дипломи, а й дійсно впливають на суспільство.

Діана Бізюк, магістрантка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.