Волинська трагедія – чутлива тема в українсько-польських відносинах. Незважаючи на те, що Польща й Україна переважно завжди можуть знайти спільну мову, події, що сталися 82 роки тому, мають різні трактування в історіях обох країн та часто стають механізмом політичного тиску.

Сейм Республіки Польща ухвалив закон, за яким 11 липня стане «Національним днем ​​пам’яті поляків – жертв геноциду, скоєного ОУН та УПА на східних територіях Другої Польської Республіки». Як йдеться в повідомленні: «Мучеництво через приналежність до польської нації заслуговує на те, щоб його згадували у вигляді дня, який щорічно відзначає польська держава, і в цей день буде віддано шану жертвам».

Під цією заявою на офіційній сторінці Сейму у фейсбук розпочалася дискусія в коментарях між поляками й українцями та поляками й поляками, що підтримували різні сторони. Одні нагадують про окупацію західноукраїнських земель Польщею, інші говорять, що сьогоднішній захід України сотні років був польськими територіями. Також хтось наводить порівняння з Катинню (село, де сталося масове вбивство польських військовополонених навесні 1940 року), начебто цей злочин добре задокоментований, натомість про деталі Волинської трагедії та кількість жертв й досі невідомо. Водночас інші сумніваються, чи дійсно українці, що переїхали до Польщі через війну, заслуговують на місце в  суспільстві, особливо після реакції українських соцмереж. Загалом під дописом Сейму назбиралося понад 800 коментарів.

У відповідь Міністерство закордонних справ України підготувало заяву щодо рішення Сейму: «Міністерство закордонних справ України розцінює рішення Сейму Республіки Польща щодо встановлення 11 липня Дня пам’яті жертв так званого “геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних територіях Другої Польської Республіки” як таке, що йде врозріз із духом добросусідських відносин між Україною і Польщею». У заяві МЗС наголошує на науковому, неупередженому вивченні складних сторінок спільної історії. «Ми переконані, що шлях до справжнього примирення лежить через діалог, взаємну повагу і спільну роботу істориків, а не через політичні односторонні оцінки».

Уже через пару днів соціальними мережами серед польського населення поширили фейк про  зупинення ексгумаційних робіт та припинення пошуку жертв Волинської трагедії за рішенням нібито Міністерства культури та стратегічних комунікацій України. Мова йшла про польові роботи в Пужникаж Тернопільської області, які насправді завершилися ще 10 травня 2025 року. Проведення цих робіт Польща назвала тоді «історичним та дипломатичним проривом».

«Ця інформація, яка викладена нібито в листі за моїм підписом, є фейком, спрямованим на підрив історичного конструктивного діалогу між Україною та Польщею. – Повідомив очільник Міністерства культури Микола Точицький. – Ми є і залишаємся відданими демократичним і християнським цінностям, і ми будемо надалі гідно вшановувати пам’ять українців та поляків», – написав він на своїй сторінці у фейсбук.

Після цього неправдиву інформацію спростували на сайті Міністерства культури та національної спадщини Польщі.

А 17 червня львів’янам через телеграм стали надсилати запрошення на фейковий мітинг, присвячений Волинській трагедії. Всім охочим прийти обіцяли заплатити 2 тисячі доларів. Як повідомив ZAXID.NET, днями Польща призначила 11 липня Днем пам’яті «жертв геноциду, вчиненого Організацією українських націоналістів та Українською повстанською армією на східних землях Другої Польської Республіки». Саме таке формулювання використане на афіші із запрошенням взяти участь у мітингу, який нібито відбудеться на пл. Кропивницького у Львові. На афіші зображений маленький хлопчик із квіткою в руках та вказаний напис польською – Wołyn Pamiętamy 1943 (Пам’ятаємо Волинь 1943).

«Волинський геноцид» у польській історії

«Волинська різанина», «Волинський злочин» та «Волинсько-Галицький геноцид» — зазвичай такого трактування у Польщі набувають події 1943 року, що відбувалися в основному на Волині, але також на Галичині та Закерзонні.

Як пише Інститут національної пам’яті Польщі, Волинсько-Галицький геноцид охоплював терени південно-східних воєводств Другої Польської Республіки. «Напади на польську громаду, що проживала в цьому районі, відбувалися з різною інтенсивністю протягом всієї Другої світової війни, але особливо інтенсивними були в 1943 році. За це відповідало середовище, зібране в Організацію Українських Націоналістів (фракція Степана Бандери) і підпорядковану їй Українську Повстанську Армію».

В Інституті переконані, що піком «антипольської акції» ОУН і УПА було 11 липня 1943 року. «Тоді було здійснено скоординований напад на польських жителів близько 150 міст у повітах Горохув, Ковель, Луцьк і Володимир»,— писав Інститут національної пам’яті Польщі до річниці Волинської трагедії минулого року. Також у публікації «Волинсько-галицький геноцид в архівних матеріалах відділення Інституту національної пам’яті у Гданську» йдеться про те, що для того, аби збільшити кількість жертв, українські націоналісти скористалися участю поляків у недільній месі, вбиваючи людей в храмах, «не шкодуючи жінок, старих і дітей». Натомість роль поляків у Волинській трагедії була спричинена нібито діями українців: «Відповіддю на злочини, вчинені націоналістами під прапором ОУН і УПА та частиною українського населення, що співпрацювала з ними, стали дії у відповідь, вчинені поляками».

У польській Вікіпедії Волинська різанина пояснюється як «геноцид 1943-1944 років, скоєний українськими націоналістами за активної, частої підтримки місцевого українського населення проти польської меншини колишнього Волинського воєводства Другої Польської Республіки», що під час окупації Третім Рейхом адміністративно входило до Райхскомісаріату Україна.

У розділі «Мотиви винищення» зазначається, що «Антипольські настрої серед українських націоналістів формувалися щонайменше з 1917 року, коли, натхненні більшовиками, козаки та українські селяни вбивали польських мирних жителів, перетворюючи цілі ферми, палаци та маєтки на попіл. Злочини тривали кілька тижнів і забрали до 2000 жертв».

Взявши до уваги «важкий досвід 1917-1918 років», влада Другої Польської Республіки вжила заходів щодо полонізації східних кордонів. Процес включав реорганізацію офісів, з яких усували людей, які відмовлялися скласти присягу на вірність Польщі, скасовували україномовні кафедри у Львівському університеті, а з 1920-го року Сейм дозволив знатним солдатам та ветеранам війни з центральної Польщі на пільгових умовах купувати господарства на Волині. Через це кількість поляків на Волині зросла на сто тисяч.

Українці, сподіваючись на сприятливе рішення Ліги Націй щодо «Східної Малопольщі», чинили опір проти польської влади. Офіцери Української Галицької Армії на чолі з полковником Євгеном Коновальцем заснували Українську Військову Організацію (УВО), яка здійснила низку «терористичних та диверсійних акцій»: підпали ферм, знищення майна та напади на поліцейські дільниці та інфраструктуру.

За польською версією історії, саме ці події спонукали Раду послів (міжнародний виконавчий орган після Першої світової, чиїм завданням було територіальний розподіл і передача земель) надати спірні українські землі Польщі з умовою, що вона забезпечить автономію місцевим органам влади, гарантує захист прав національних меншин у сфері освіти, мови, судової системи. Проте отримавши землі Польща так і не виконала всіх умов.

Як пише Інститут національної пам’яті Польщі: «У відповідь на диверсійну акцію ОУН польська влада наказала пацифікувати Східну Галичину. Її проявами були арешти, побиття, примусове розміщення армії в українських селах та так звані дратівливі (у поєднанні зі знищенням майна та посівів) обшуки».

У період, коли західноукраїнські землі, що належали Польщі, окупувала Німеччина в 1939 році, СРСР та Третій Рейх уклали між собою  Пакт про кордон та дружбу, за яким Волинське воєводство відійшло до СРСР. У польській історіографії ці події описують як окупацію чи анексію польських земель: «Після окупації всієї території Другої Польської Республіки Вермахтом та Червоною Армією та встановлення німецько-радянського кордону на окупованій території Польщі, за Пактом про кордон та дружбу між Третім Рейхом та СРСР 28 вересня 1939 року, території Волинського воєводства були окуповані СРСР. Щоб виправдати анексію окупованих територій Польщі, радянська влада в атмосфері терору провела 22 жовтня 1939 року фіктивні вибори до місцевих Народних зборів».

Також, за версією польської історії, злочини Другої світової, зокрема Голокост, створили атмосферу соціальної байдужості до насильства. Як йдеться в розділі «Передісторія подій» Волинської різанини, натхненниками польського геноциду для українських націоналістів були німецькі окупанти: «Винищення євреїв стало прикладом для українських націоналістів того, як поляків можна було виселити». Тімоті Снайдер, американський історик, фахівець історії Східної Європи, у книзі «Відбудова націй: Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999» пише, що «Українці навчилися цієї тактики масового вбивства від німців. Ось чому етнічні чистки УПА дивували своєю ефективністю, і чому волинські поляки в 1943 році були майже такими ж безпорадними, як євреї на Волині в 1942 році».

Такі думки є й в публікації «Волинська злочинність з точки зору 80-ти років» від Інституту національної пам’яті Польщі: «Дії німецьких і радянських окупантів у східних воєводствах Республіки Польща створили сприятливі умови для пробудження національної та релігійної ворожнечі, а спроби представників Польської підпільної держави домовитися з українськими колами не принесли результатів». За версією Інституту, українська акція винищення використовувала концепцію імітаційної народної війни, розроблену діячем ОУН Михайлом Колодзінським до 1939 року. «Українських селян мобілізували для розправи зі своїми польськими сусідами», — йдеться в матеріалі.

Як зазначає Інститут національної пам’яті Польщі у публікації «Наслідки волинського злочину»: «Деякі польські дії у відповідь були військовими злочинами. Однак, на думку польських істориків, між ними та організованою антипольською акцією ОУН-УПА не можна ставити жодних ознак рівності».

 Тема Волині у польських медіа

У 2023 році на одному з найпопулярніших інтернет-порталах Польщі «Gazeta.pl» вийшло велике інтерв’ю з Вітольдом Шабловським – польським журналістом і репортером, автором книги «Оповідання з Волині» (2023), яка є перевиданням «Праведних зрадників. Сусіди з Волині» (2016), що отримала премію Терези Торанської на Newsweek Award.

Вітольд Шабловський вважає, що зараз найкращий момент вирішити Волинське питання, поки панує «хороша атмосфера». Він говорить про «дивовижний спалах польсько-української дружби» під час війни в Україні. «Ця польська допомога, як ми відкривали свої серця і домівки, дивувала навіть самих поляків. Це, безумовно, здивувало українців. Тож ми маємо дивовижний момент справжньої дружби між народами», – говорить він. Водночас Шабловський не впевнений, скільки триватиме таке порозуміння між нашими країнами: «Ми дві дуже емоційні нації, і немає жодної гарантії, що щось не станеться, що все зіпсує. У нас є шанс розібратися з темою, яка розділяла нас багато років і яку Росія завжди дуже вміло використовувала».

На його думку, тепер українці впевнені, що Польща не скористається нагодою і не забере частину українських територій, тож зацікавлення поляків у Волинському питанні – це не інакше, як турбота про поховання померлих, молитва за них і символічне закриття травми. «Досі українці, можливо, боялися, що якщо буде якийсь історичний переворот чи якась війна, можливо, Польща скористається нагодою і захоче переглянути кордони і, наприклад, повернути собі Волинь або Галичину. Але українці вже не можуть реально підозрювати поляків у якихось злих намірах», – зазначив репортер.

Особливо детально в інтерв’ю розглядають тему ексгумацій польських жертв Волинської трагедії та нібито заборону на них від української сторони. Як каже Вітольд Шабловський, ніхто не очікує ексгумації одразу всіх жертв, але сам дозвіл на них від України свідчитиме про початок співпраці. «Це більше про зміну атмосфери. Для простої згоди на ці ексгумації, зелене світло. Для початку перших ексгумацій. Тому що зараз ми все ще шукаємо більш абсурдних виправдань, щоб їх не було», – каже Шабловський про інтерв’ю з колишнім головою Українського інституту національної пам’яті Антоном Дробовичем, який буцімто виправдовував бездіяльність України в питанні ексгумації жертв.

Інтерв’юер від «Gazeta.pl» Гжегож Висоцький нагадує: «Є зруйнований пам’ятник УПА на горі Монастир, що на Підкарпатті. Український інститут національної пам’яті вимагає реконструкції пам’ятника і звинувачує Польщу в його покинутості».

Раніше Україна й Польща погодили про встановлення меморіальних пам’яток на місцях Волинської трагедії та про їхній захист законом і державою. Також, за цією угодою,  мають вказуватися імена жертв, якщо вони відомі, а в разі пошкодження, історична пам’ятка має бути відновлена.

Однак Вітольд Шабловський вважає, що це «безглуздий аргумент», через який Україна начебто відмовляє Польщі в проведенні ексгумацій. «Ви це розумієте? Ексгумації залежать від догляду за пам’ятниками УПА в Польщі? Такі заяви жахливо грають на руку Росії. Ексгумації 55 тисяч жертв блокуються вже шість років через пам’ятник». Водночас Шабловський розуміє, чому пам’ятник захотіли знищити: «Гаразд, Польща не могла знести пам’ятник, але я чомусь розумію, що місцевій владі та мешканцям пам’ятник УПА міг не сподобатися, оскільки ми знаємо, що УПА зробила з поляками. Тож зараз ми на етапі пошуку приводів. А якщо так, то українська влада завжди знайде якийсь підрозділ УПА, що лежить у Польщі, який, на їхню думку, не буде достатньо вшанований, і вони завжди зможуть до чогось причепитися».

Журналіст також говорить про важливість підтримувати Україну під час війни. «Я весь час туди ходжу, у мене багато друзів і я роблю все можливе, щоб допомогти їм виграти цю війну. І я просто не розумію, чому ми не можемо домовитися в питанні ексгумації». Як каже Шабловський, ми можемо сперечатися про історію, якщо це буде необхідно, але поховання мертвих має бути найосновнішою справою у світі.

Окремим тригером для Польщі є українські націоналісти і борці за незалежність України. Коли для нас вони є героями, то, в розумінні поляків, українці прославляють вбивць.

Вітольд Шабловський каже, що за красивими словами України немає ніяких дій. «Наприклад, Петро Порошенко став на коліна перед пам’ятником жертвам Волинської різанини у Варшаві, що не завадило йому вихваляти Степана Бандеру до небес. Тож важко повністю відчути, наскільки щирими є ці різноманітні приємні слова та вибачення від України».

Натомість він наводить власний приклад того, як пропонує вирішити питання Волинської різанини. «Я скажу, що я роблю сам. Я їду туди і пояснюю українцям, що я, як поляк, відчуваю, коли, наприклад, в Рівному їду вулицею Клима Савура».

Вітольд Шабловський пояснює, що Клим Савур – один з організаторів Волинської різанини, що особисто вбивав поляків, та є «психопатичним вбивцею». «Я їм кажу, що щось подібне не станеться з ними ніде в Польщі. Що вони не підуть або поїдуть вулицею того, хто вбивав українців і хто відповідальний за такі злочини проти українців».

Він також каже, що українці не припускають, що їхні вулиці названі на честь вбивць, тому що їхні знання про УПА «дуже вибіркові». Шабловський говорить, що для нас УПА є героями, які воювали проти радянської армії. «Дуже романтична легенда, як вони сидять там у тих підземних схованках, а радянська влада їх розшукує та підриває гранатами. І вони пов’язують Клима Савура з такою легендою, хоча й гадки не мають, що він був психопатичним убивцею поляків».

Загалом думки Шабловського збігаються з поглядами Інституту національної пам’яті Польщі: Волинська трагедія, як вона називається в Україні, не може бути трагедією, адже дії українських націоналістів були занадто жорстокими, щоб називати події на Волині 1943 року якось інакше, як геноцид.

«Нічого, навіть найбільші гріхи поляків, – а ці гріхи поляків щодо українців були й багато – не виправдовують такого страхітливого злочину. А в свою чергу поляки відплатили діями, які також були жорстокими і жахливими, але все ж були відповіддю на те, що українці почали робити з поляками», – підкреслює Вітольд Шабловський в інтерв’ю.

Він говорить, що не можна назвати трагедією різанину, якщо вона була запланована на кілька років наперед, адже такий термін применшує злочин убивць. «ОУН винайшла цю різанину вже в 1930-х роках. І вже тоді вона винайшла це як забій настільки жорстокий, що це було неможливо уявити. Це мало прийняти форму такого народного повстання проти польських панів і таким чином прикрити той факт, що це була спланована різанина. І якби не праця таких людей, як Гжегож Мотика, які знайшли листи та документи, ми могли б справді повірити, що саме українські селяни повстали проти польських панів», – вважає Шабловський.

З січня 2025 року в інформаційній стрічці поляків та українців періодично з’являються новини про початок ексгумації, щодо якої, як подають польські журналісти, Україна була нібито проти. Навіть після дозволу на пошукові роботи вояків Війська Польського у Львові, радіо ZET подає це як «Ще один проривний крок у складному історичному діалозі між Польщею та Україною».

Раніше ексгумації проводили в Пужниках на Тернопільщині. Про це писало польське медіа TVN24: «Це перші подібні роботи з тих пір, як українська сторона зняла заборону на пошук і ексгумацію останків польських жертв воєн і конфліктів в Україні в листопаді 2024 року». У матеріалі про початок ексгумації жертв волинського злочину йдеться, що  з 2017 року точиться суперечка щодо заборони на ексгумацію після того, як демонтували пам’ятник УПА у Грушовичах, Польщі.

Пам’ятник був присвячений борцям за незалежність України, воякам УПА, які захищали місцеве українське населення від повоєнних депортацій з рідних місць. Це останній пам’ятник воякам УПА в Польщі. Схожі акти вандалізму ставалися ще в Гута-Пеняцька, Верхрати тощо.

«Рішення про скасування мораторію на розшук та ексгумацію останків польських жертв волинського злочину, що діє з 2017 року, було оголошено наприкінці листопада 2024 року, — повідомляє TVN24, — Україна тоді підтвердила, що “немає жодних перешкод для польських державних установ та приватних організацій для проведення розвідувальних та ексгумаційних робіт на території України у співпраці з відповідними українськими установами, відповідно до українського законодавства” та заявила про “готовність позитивно розглядати заявки в цих питаннях”».

Як повідомляє польське радіо ZET, тепер Україна очікує на рішення Польщі щодо ексгумації воїнів УПА. «Влада Києва сподівається, що наступним кроком буде згода польської сторони на ексгумацію воїнів УПА. Йдеться про роботи, заплановані в місті Юречкова на Підкарпатті в Польщі. Україна вже подала відповідну заявку та очікує на рішення польської сторони».

Волинь. Українська версія

Український інститут національної пам’яті (УІНП) описує Волинську трагедію як соціально-етнічне протистояння між українцями та поляками під час Другої світової війни та перших повоєнних років. Воно було підігріте нацистським та комуністичним тоталітарними режимами з метою послаблення польського й українського підпілля. Зростанню ворожнечі також сприяла тривала дискримінаційна політика у міжвоєнній Польській Республіці, до якої входили західноукраїнські землі, щодо українців, які прагнули побудувати власну незалежну державу.

«Антипольські акції українців 1943–1945 років дійсно супроводжувалися масовими вбивствами цивільних поляків, які були етнічною меншиною на Волині. До озброєних націоналістів приєднувалося місцеве українське населення, яке довгий час відчувало утиски з боку польської влади, — повідомляють в УІНП, — водночас польські підрозділи Армії Крайової та селянські батальйони теж вдавалися до масових убивств українського цивільного населення не тільки на території Волині, але й на території Польщі». Загалом на 2023 рік вдалося встановити імена близько 30 тисяч польських жертв та близько 10 тисяч українських жертв цих масових убивств.

В Інституті наголошують, що основними жертвами Волинської трагедії стали цивільні мешканці обох сторін. Також УІНП нагадує, що не існує народів, в історії яких були б виключно герої і жертви.

«Україна відкрита до конструктивного та фахового вивчення історії Волинської трагедії і неодноразово демонструвала готовність до проведення відповідних досліджень та пошукових робіт відповідно до національного законодавства обох держав. Результати таких робіт не тільки мають бути відомі обом сторонами, але й ставати публічними та загальнодоступними», — запевняють в Українському інституті національної пам’яті.

В українській Вікіпедії, на відміну від польської версії, події на Волині 1943 року – це «обопільні етнічні чистки конфліктуючого польського та українського населення», які з української сторони здійснила УПА, підпорядкована ОУН (б) й ОУН (м), та з польської сторони – Армія Крайова, Батальйон Хлопських за участю польських батальйонів шуцманшафту, а також партизани цивільного населення обох сторін.

На сторінці зазначається, що «метою дій українських націоналістів на Волині було насамперед бажання перешкодити майбутнім претензіям польського уряду на ці землі». Окрім того, в українській історіографії, Волинська трагедія – це дія у відповідь на звірства поляків щодо українських цивільних, а в історії Польщі – навпаки.

Також йдеться про те, що для праць польських істориків характерна тенденція перебільшувати польські жертви шляхом зарахування до числа жертв поляків, які сховалися чи втекли від різанини, та применшувати кількість українських жертв, зараховуючи загиблих українців від рук поляків – як поляків, що загинули від рук українців; включати до числа польських жертв інших людей частково навіть не польської національності, які загинули за геть інших обставин і які не мали стосунку до Волинської трагедії.

Як пише український журналіст та дослідник Другої світової на Волині Іван Ольховський: «Досліджуючи українсько-польське протистояння на Волині, я зустрів на сторінці першого тому книги «Геноцид, вчинений українськими націоналістами над польським населенням Волині у 1939-1945 роках» польських дослідників Владислава і Єви Семашків надто підозрілу розповідь про колонію Їльники (нині це територія Рівненської області)».

У книзі автори писали, що в березні 1943 року українські боївки під час нападу повністю знищили Їльники: частину населення нібито замордували на теренах самої колонії, а інші або втопилися у багнах, куди тікали, або були впіймані й тоді замордовані. Загалом, як пишуть Семашки, загинули всі 200  мешканців Їльників.

Ця інформація ґрунтувалася на п’ятьох джерелах. «Але мене насторожило, що така кількість свідків не змогла назвати за іменем жодного мешканця колонії. Відтак я почав шукати джерела, які би повідомляли хоч про когось із жителів Їльників», – написав Іван Ольховський. Він знайшов сайт, де колишні жителі колонії залишили свої свідчення щодо подій 1943 року. З’ясувалося, що зі списку 184 мешканців польської національності колонії Їльники, 181 особа пережила конфлікт і лише троє мешканців стали жертвами конфлікту у сусідніх селах Липники та Антолін.

А в матеріалі «Зігнули Мотику. Продовження “волинської” полеміки» від «Історичної правди» Іван Ольховський пише, що низка польських істориків, кого ще донедавна вважали незаангажованими, не завжди достовірно описують події на Волині.  Дослідник пише, що, наприклад, історик Ґжеґож Мотика, якого в Польщі називали найбільш “пробандерівським”, у своїх останніх працях, описуючи події на Волині 1942-1944 років, дуже часто безкритично посилається на не завжди достовірні дані з двотомника тих же Владислава та Єви Семашків.

«Звідси й відповідна концепція розвитку волинських подій, яка, по-перше, вириває їх з історичного контексту, а по-друге, повністю перекладає відповідальність за те, що там сталося, на ОУН і УПА, ігноруючи або ж значно применшуючи відповідальність гітлерівців, радянських партизанів і самих поляків», – пише Іван Ольховський.

Великою дискусією між Україною й Польщею є питання заборони ексгумації жертв волинських подій 1943 року. Як повідомляє «Громадське радіо», заборони на ексгумацію жертв Волинської трагедії не було.

Як розповів у інтерв’ю Громадському радіо історик Олександр Зінченко: «Заборони як такої не було. Це, радше, словесний виверт польських журналістів і польських політиків. Йдеться про те, що коли Польща не виконує свою частину угоди, яка була підписана в 1994 році, то чому ми маємо в інших частинах все одно виконувати цю угоду. Це був мораторій не на ексгумацію. Це був мораторій на виконання угоди 1994 року».

В історичній довідці медіа пояснює: у 1994 році уряди України та Польщі підписали двохсторонню угоду про збереження місць пам’яті і поховання жертв війни та політичних репресій, за якою Україна мала відновити польські поховання у Львові, натомість Польща повинна була відновити таблицю на горі Монастир у Підкарпатському воєводстві. Українська сторона виконала свою частину угоди, коли польська відновила таблицю, проте зробила це в іншому вигляді – без зазначень на ній імен полеглих.

Коли ж країни таки погодили пошукові роботи в січні 2025 року, про процес та результати ексгумації жертв Волинської трагедії, крім польських медіа, також інформували й українські. Як писало РБК-Україна в травні 2025 року: «Волинська трагедія залишається чутливою темою у польсько-українських відносинах. Історики обох країн намагаються налагодити діалог, є спільні комісії. На тлі нинішньої підтримки України Польщею під час війни тема менше політизується, але залишається в історичній пам’яті обох народів».

Волинська трагедія як механізм політичного тиску

У політичних відносинах між Україною й Польщею часто виринає тема подій на Волині 1943 року, а питання ексгумацій волинських жертв з історичної сфери цілком пересунулося до міжнародної.

Як писала «Європейська правда» в січні 2025 року, кандидат в президенти Польщі Кароль Навроцький, якого підтримує опозиційна «Право і справедливість», заявив, що станом на сьогодні не бачить Україну ні в ЄС, ні в НАТО. Про це він сказав в ефірі Polsat News.

Нещодавно Навроцький став новообраним Президентом Польщі, чия діяльність має початися із серпня цього року. Раніше він очолював Інститут національної пам’яті Польщі, який збирає відомості про злочини, скоєні проти поляків.

«Сьогодні я не бачу Україну в жодній структурі – ні в Європейському Союзі, ні в НАТО – поки не будуть вирішені такі важливі для поляків цивілізаційні питання. Країна, яка не може відповісти за дуже жорстокий злочин проти 120 тисяч своїх сусідів, не може бути частиною міжнародних альянсів», — заявив він в ефірі.

Минулого року польські чиновники заявляли, що Україна не стане членом ЄС, допоки не буде розвʼязане «волинське питання». Крім того, тоді ж Польща попередила, що порушить цю тему в Раді Євросоюзу, де головуватиме з січня 2025 року.

Як повідомляє «Бабель», про готовність до діалогу щодо «чутливих тем минулого» оголосив міністр закордонних справ України Андрій Сибіга 1 жовтня 2024 року під час візиту до Польщі: «Обговорили конкретні технічні, а не політичні кроки, щоб нарешті вирішити питання ексгумацій, яке вже довгий час отруює наш політичний діалог».

Також за інформацією «Бабеля», в Українському інституті національної пам’яті нагадували, що щонайменше тричі з 2019 року польська сторона отримувала дозволи на проведення робіт та досліджень на польських місцях памʼяті в Україні.

«У 2022-му це питання закріпили у меморандумі на рівні міністерств культури двох держав. Він мав набути чинності після припинення воєнного стану на території України. Утім, у 2023-му Україна пішла назустріч і провела спільні українсько-польські дослідження поховань на Тернопільщині».

Натомість Польща так і не виконала обіцянку і не відновила в первинному вигляді меморіальну таблицю на братській могилі воїнів УПА на горі Монастир, яку розбили вандали ще у 2015 році. Польська сторона наполовину виправила надгробну плиту в 2020 році, проте з іншим написом (раніше було «Полягли за вільну Україну») та без прізвищ загиблих.

Однак тепер, коли Україна й Польща провели спільні роботи з ексгумації жертв Волинської трагедії, принаймні одне питання по цій історичній темі можна вважати вирішеним. Та лишається ймовірність, що для Польщі вирішення питання Волині 1943 року може означати визнання Україною Волинської трагедії геноцидом, який скоїли українські націоналісти проти поляків, що суперечить українській історіографії, принаймні в такому однобічному формулюванні. А також, що Польща вимагатиме отримання вибачень за це. Проте, як зазначає «Дзеркало тижня», не зважаючи на суперечливе питання Волині, Варшава залишиться союзником України в боротьбі проти Росії.

Лілія Кичма, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.