Фото: Макс Левін

Коли ракета влучає в телецентр — це не просто вибух. Це удар по можливості бачити, чути й розуміти, що відбувається довкола. У повномасштабній війні проти України російська армія цілить не лише по складах і лініях фронту, а й по редакціях, вежах зв’язку, друкарнях і навіть ноутбуках у рюкзаках журналістів. Усе це — не перебільшення, а реальні втрати, які зафіксувала дослідницька команда Львівського медіафоруму.

Разом із UNESCO, підтримкою японського народу, Нацрадою з питань телебачення і радіомовлення та компанією YouControl команда проаналізувала, якою ціною українські медіа виконують свою роботу. Дослідження, частину якого включено до звіту Світового банку, вперше в історії розглядає втрати у медіасекторі як частину загальних економічних втрат країни. Це серйозний поворот: медіа визнані не просто «культурною надбудовою», а елементом критичної інфраструктури.

Що ми втрачаємо?

Здається, війна вже давно стала новою нормальністю. Але за цією звичкою ховається виснаження, обстріли, евакуації, втрата ресурсів і людського потенціалу. Уперше всі ці втрати були зведені до єдиної картини — через опитування понад 200 редакцій, більше 400 журналістів, фінансові звіти 2000 медіакомпаній, а також інтерв’ю та фокус-групи з експертами і медійниками.

• За оцінкою Світового банку, прямі втрати українського медіасектору сягнули $100 мільйонів — ідеться про фізичне знищення майна, редакцій, техніки. Але це тільки верхівка айсберга: непрямі втрати, пов’язані з падінням доходів, зупинкою рекламного ринку та релокацією команд, сягають ще понад $300 мільйонів.

Фізичні втрати — це розбомблені офіси, знищена техніка, втрачені архіви. Але не менш болючі — фінансові. Ринок реклами просів, глядацька/читачка аудиторія змістилася у бік новин і волонтерських ініціатив, а грошей на існування залишилося мізер. Редакції змушені економити на всьому — включно із зарплатами, іноді — ціною психологічного й етичного вигорання.

Людський вимір

Цифри — це лише поверхня. За кожним відсотком втрат стоїть реальна людина, яка втратила колегу на фронті, працює з окопу чи рятує родину в евакуації. У фокус-групах журналісти говорили не лише про знищену апаратуру, а про ціну правди — власні нерви, страх, втому, і, часом, питання: «А чи варто далі це робити?».

Але варто. І більшість із них продовжує. Не тому, що мають готові бізнес-моделі. А тому, що хтось повинен пояснювати, що насправді сталося в Костянтинівці, хто грабує гуманітарку, а хто захищає Маріуполь до останнього.

Інфорграфіка зі звіту LMF

Хто вижив?

Найвитриваліші — це гіперлокальні медіа. У багатьох випадках — це двоє людей, один з яких пише, інший — знімає відео й веде соцмережі. Вони виживають не завдяки ринку, а завдяки громаді. Бо часто єдине джерело достовірної інформації про локальні проблеми — це саме такі редакції. Їх не цитує CNN, але їх читають сусіди, яким треба знати, де найближча аптека чи бомбосховище.

• Згідно з даними, включеними у звіт Світового банку, понад 20% українських медіа припинили діяльність повністю або частково з початку повномасштабного вторгнення. Водночас, саме малі локальні редакції демонструють найвищу стійкість, зокрема завдяки волонтерській допомозі, міжнародним грантам і підтримці місцевих спільнот.

Чому це важливо для світу?

Дані, зібрані Львівським медіафорумом, увійшли до розділу «Телекомунікації та медіа» звіту Світового банку — документу, що визначає, куди підуть гроші на відбудову України. І вперше в цьому звіті є не тільки дороги й школи, а й медіа. Це означає, що міжнародна допомога може піти на відновлення інформаційної інфраструктури — не менш важливої, ніж мости чи електростанції.

• Світовий банк визнає: стійкість медіасистеми напряму впливає на функціонування демократії, прозорість відбудови та соціальну згуртованість. А отже — підтримка українських медіа є стратегічним завданням у контексті післявоєнної реконструкції.

Фото: Сайт LMF

Попереду — ще більше питань

Це дослідження — лише частина великої роботи. Львівський медіафорум обіцяє оприлюднити повний комплексний звіт. Там буде не тільки кількісна оцінка, а й глибше розуміння: як журналісти адаптуються, що змінюють у роботі, як будують нові партнерства. І головне — що їм потрібно, аби не просто виживати, а розвиватися.

Бо війна — це лакмусовий папірець для медіа. Виживають не ті, в кого кращі офіси, а ті, хто мають внутрішню стійкість, довіру аудиторії і здатність трансформуватися.

Цей звіт — це не про жалі. Це про гідність. Про медіа, які, попри все, залишаються голосом країни. І якщо ми хочемо мати країну після перемоги — цей голос має звучати чітко, вільно і впевнено. Не тільки в столиці, а й у кожному селі, де ще залишився хтось із диктофоном, камерою й вірою, що правда таки важлива.

Ольга Рура, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.