Передвиборча кампанія фактично в Україні стартувала. Офіційно, звичайно, ще ні, але оприлюднення диктофонних записів, що отримані шляхом «депутатського шпіонажу», феєричні об’єднання, одіозні заяви політиків різного штибу і партійної приналежності, вперто на це натякають. Як і часті прояви політичної джинси, що має закономірність збільшуватися у ЗМІ, прямо пропорційно з наближенням виборів. От тільки несмак і стандартизація підходів, до ведення агітаційної кампанії, наштовхує на думку, що наші політики, як і їхні дорогі консультанти, з року в рік мають заготовлені стандарти агітації. Питання їхньої дієвості у 21 столітті залишається відкритим, зате неотесаність просто впадає в очі.

Часто доводиться слухати роздуми істориків про те, як сталося те, що нацизм так вкорінився в свідомості багатьох німців, що вони щиро увірували в первинність своєї раси. Інші дослідники не втомлюються балакати про «сталінський комунізм» і те, як він за небагато років завоював свідомість 1/6 населення планети. Останнім часом багато навіть дійшли висновку, що режими: нацизм і комунізм мають в собі більше схожого ніж відмінного. Мовляв, хоча різні ідеї, засновки і мета, проте фабула схожа. У формулі “Держава (влада) – Народ (раса) – Громадянин”  кожен чітко розумів своє місце. Такий порядок речей повинен на чомусь базуватися. Для «нормального» функціонування тогочасного нацистського або радянського суспільних організмів більшості його членів «корисно» було мати спільне розуміння добра і зла. Чорне повинні називати чорним, а біле білим. Можна звичайно навпаки, це другорядне, головне щоб думки були спільними – колір визначить партія.

Ось тут в нагоді стають засоби інформування громадян. Інформація стає великою цінністю. Державна політика формує окреме поле, що пронизує абсолютно все – пропаганду. Саме вона покликана забезпечувати правильне розуміння дійсності. У 1937 році в Бостоні відкрили Інститут аналізу пропаганди, що видав книгу під назвою «Мистецтво пропаганди». У цій праці дослідники виділили 7 основних пропагандистських прийомів (цит.  за: Потятиник Б.В. Медіа: ключі до розуміння. – Львів: ПАІС, 2004):

1.Обзивання (формування образу ворога)

2.Словесна позолота (пафосна характеристика себе)

3.Пересмикування уваги (відведення від нагальних проблем)

4.Свідчення авторитетних людей (підкріплення власної позиції устами визнаних авторитетів)

5. Шулерство, підтасовування фактів (підміна понять, брехня)

6.Усі розумні людии так думають ( узагальнення )

10 липня 2010 року три національні телеканала України показали фільм з промовистою назвою: «Президент. Початок шляху». Згодом обласні телекомпанії приєдналися до трансляції цього «шедевру» кінематографії — дивно, що його не номінували на “Оскар”  за кращу головну роль. Але з огляду на прийоми і мету цього фільму, режисери за онагородою скаром не гналися, та й за цікавістю, швидше за все, теж. Найбільшою винагородою для них (відштовхуючись від змісту цього фільму) могло б бути визнання двох людей. Перший – замовник, що широкій громадськості не відомий, адже фільм титрів не має. Другий – вже на тім світі, проте фільм воістину може називатися його творінням, принаймні таким, що вміщує основні рекомендації – це Пауль Йозеф Геббельс.

Фільм знято у кращих традиціях пропаганди. Якщо проаналізувати вже перші десять хвилин опираючись на прийоми, що досліджувалися вищезгаданим Інститутом пропаганди, то всі вони там зустрічаюся. Початок стрічки ілюструє інавгурацію президента, згодом зустріч з військовими. За кадром звучить приємний голос диктора який зазначає, що «сім днів президента – це велика праця щодня і хвилини короткого відпочинку». Багато кадрів з «новою» командою. «Словесна позолота» присутня найбільше, проте й інших прийомів пропаганди чимало. Так коментує роботу Віктора Федоровича, окрім інших,  і Таїсія Повалій, чия персону, мабуть, розцінюють як авторитет. Співачка зазначає, що «в країні стало спокійніше», тепер для неї стало зрозуміло що буде завтра, «як будуть жити її діти, онуки і батьки». Все це супроводжує мила музика. Віктора Федоровича часто показують у присутності дітей і священиків, що теж несе неабияку смислову вагу. Кожен коментатор, починаючи від його першої вчительки і закінчуючи маленьким хлопчиком на футбольному полі зазначає, що наш президент слів на вітер не кидає, він справжній господар і наведе в країні лад. Якщо критично підійти до аналізу фільму, з позиції оцінки його ефективності, то можна констатувати, що він не виконав своєї цілі. Не виконав, тому що знятий був занадто непрофесійно. Про це можуть свідчити як рейтинги, так і кадри в яких двометровий президент абсолютно дисонує у хороводі маленьких дітей.

Пафосні заяви членів команди Януковича і разюча, дилетантська «гра» інших прихильників, на кшталт його однокласників. Здавалося б, що таку, чистої води, пропаганду перестали знімати ще під час життя Брежнєва. Та де там. І, як виявилося, команда президента тут не єдина.

Восени 2011 року в Інтернеті з’явився продукт, знятий до 20 тої річниці створення ВО Свобода «20 років вірності.20 років боротьби». Після перегляду якого можна дійти наступних висновків: соціальний націоналізм, що сповідує ВО Свобода – неминуча норма розвитку України; вся історія боротьби за незалежність нашої країни, починаючи, мабуть, від Богдана Хмельницького – історія формування і розвитку ВО Свобода, а борці за цю незалежність характеризуються як члени чи щонайменше прибічники Свободи – партії, що розвалили СРСР. Як і радять дослідники, автори фільму звертаються до авторитетів. Андрій Середа, Ірина Калинець, Юрій Іллєнко, цитати Тараса Шевченка – все направлено на те, щоб у свідомості глядача усталилась думка – Свобода – «єдиний вихід» зі скрути, що панує. Опис регіонів, де є депутати-свободівці, супроводжується картою України. Мапа стає майже свободівською, тобто депутати є в більшості областях нашої держави. Це разюча ілюстрація шостого прийому пропаганди, мовляв «нас багато», «більшість за «Свободу».

У фільмі, що триває майже півтори години, питанню соціальної сфери і економіки приділено небагато, в сумі не більше 15 хвилин. Проблемні питання заговорюються ідеологічними. Ще з перших хвилин розігрується принцип «свій-чужий» – і призначаються «зрадники» і «перевертні», тобто ті, хто має іншу думку, ніж представники ВО Свобода. Про якість і ефективність таких медіапродуктів можна говорити багато. Прийоми, що досліджувалися в 1937 році, взяли на озброєння наші сучасники, для того, щоб «доступно» розказувати про свої політичні сили.

Невже з команди авторів цих фільмів не знайшлося хоча б хтось, хто зауважив б разючу грубість і неотесаність матеріалу. Пропаганда завжди відзначалася тотальністю і відсутністю альтернатив. В епоху інтернету це практично неможливо, адже є така альтернатива, як Інтернет. На що чи на кого тоді спрямовують такі фільми? Адже на них виділяють кошти. Можливо, цільова аудиторія таких продуктів  — затяті прихильники політсили, фільм про яку вони дивляться. Такий фільм покликаний просто періодично зміцнювати вже сформовані переконання.

Дивує інше. І провладний, і опозиційний фільми зняті за єдиною матрицею вісімдесятирічної давнини. Невже з того часу в практиках тих ідеологій, що представляють фільми, нічого не змінилося. Невже вони лише  намагаються маніпулювати власними прихильниками, формувати їхній світогляд. Якщо це так, то маргінальність їм забезпечена, адже двадцяте століття було уроком, який закарбувався в людській пам’яті на довго.І як би хтось цього не хотів, але стерти цей урок вже не вийде, тим паче пропаганді.

Згадані відео можна переглянути за наступними посиланнями: http://www.ex.ua/view/9956542 – 20 років вірності.20 років боротьби http://video.i.ua/channel/769/200377/ – Президент. Початок шляху

Опока Юрій, Український Католицький Університет Магістерська програма з журналістики

Відгуки 3 коментарі

Анонім,

Анонім,

Анонім,