Наші автори висловлюють діаметрально протилежні погляди на цей мережний продукт

ТАРАС НАЗАРУК. М’ясо зі спеціями  (Спроба відповісти на нез’ясовані питання)

Закони існують, щоб їх порушувати, а стандарти – щоб їх змінювати.

Усьому з часом варто робити переоцінку цінностей. Правила аналогового телебачення вже не можуть бути еталоном, коли існує не лише інтернет, а й саме телебачення швидко стає цифровим, отримує приставку Smart TV, а дивляться його з iPhone.

Телебачення вже не може бути таким, як 20 років тому. Адже тепер в коментарях під відеосюжетами можуть розгортатися дискусії, а найгучніші кадри миттю розлітаються соціальними мережами. Телебачення змушене думати про зміни.

Програма “Телятина” виходить подкастом (від англ. “podcast”) в інтернеті. Мабуть, там вона і залишиться. На телебаченні її навряд чи покажуть. Але питання в сакральних рейтингах сакральних панелей Gfk, а не в порушеннях стандартів.

Говорити з легкістю про серйозне не забороняв жоден підручник чи сивочолий професор. Зрештою, про які стандарти думав Євгеній Кисельов, коли поставив піаніно в своїй студії?

Немає заповіді, яка забороняє змінювати щоефіру місце для студії. Наважусь припустити, що “Телятина” це робить тому, що власне хоче розбавити серйозне несерйозним. Або просто не має коштів на постійну хорошу студію. От і перебиваються там, де доведеться. Такі мої припущення.

Але є річ, в якій я цілком упевнений: усі провокації, до яких вдаються автори програми, вони роблять з єдиною метою – щоб повернути в ефір щиру розмову, без кліше та “стандартів”. Щоб підняти хвилі на застояній воді. Щоб повернути в розмову власне Розмову і при цьому не втратити видовищності шоу. У цьому я переконаний, бо “нез’ясовані” питання вдалось легко з’ясувати у одного з авторів програми Сергія Неретіна: “Таких гострих розмов і такої “від’вязної” журналістики, коли журналіст стає дуже суб’єктивним, немає, якщо мені не зраджує пам’ять, на жодному українському каналі. Вихід в ефір встановив би хіба що проблему вживання матюків, і це правильно. Решта, як мені здається, залишилось би тим самим”.

Ставати на нейтральний бік є сенс, коли розповідаєш широкій непідготовленій аудиторії новини у прайм-тайм. Коли ці новини закінчились, ти маєш право робити авторську програму зі своєю авторською думкою про конкретну проблему. А запрошений гість має чи не найкращий шанс цю думку заперечити.

Зрештою, інтернет-проекти на кшталт «Телятини» й існують тільки тому, що виникає потреба щось змінити в цих стандартах. Якби на YouTube можна було завантажувати відео тільки з дотриманням телевізійних стандартів, то ми б ніколи не дізналися про YouTube. Сама суть інтернету в тому, що він не встановлює меж, не регламентує стандартами.

Нехай програма Неретіна та Мінка ще не викристалізувалась у якийсь чіткий жанр. Та саме тому вона й має право на існування, бо якщо пройде апробацію відеоподкастом, то буде варта і ширшого телеефіру. Сьогодні Мережа – це дике поле, куди кожен виходить в пошуках нового, а дії регламентує своїми моральними нормами.

“Телятина” та схожі проекти виникли якраз тому, що людям є що сказати за межами телевізійних стандартів. Це аж ніяк не хуліганство заради хуліганства. В таких ідей є конкретна мета. Цим займалися ще флагмани української журналістики на початку 90-их. Легендарний “Post-Поступ” і номера не міг прожити без провокацій. Це було важливим елементом суспільного дискурсу. “Марґінальна моя Україна” Олександра Кривенка вибухнула так, що чути ще й досі. Такі провокації на здоровому інтелектуальному ґрунті дають хороші плоди.

Одного з авторів “Телятини”, Сергія Неретіна турбує те, що на телебаченні вимерла щира розмова. У “Телятині” він намагається її повернути. З такого погляду вихід за межі стандартів має достатньо виправдань.

І на завершення, початкова мета проекту не була освітньою. “Телятину” створили, щоб говорити про внутрішню кухню, журналістський цех, якщо хочете. Автори програми не збиралися навчати студентів стандартам телебачення. Молоді журналісти з неї хіба що можуть дізнатися про закулісся, про те, що залишається за камерою, про темну сторону Місяця, куди не так вже й легко дістатися.

ЛЕСЯ ГОЛЯК. М’ясо з «душком»

Стандарт  – це певна норма, яка немає відхилень від чітко встановлених вимог. Здебільшого ми стандартно поводимо себе у певному колі спілкування, ми стандартно виконуємо усталені соціумом правила. Стандарт настільки призвичаївся у нашому житті, що він стосується усього, навіть творчо-авторського організування телепрограм. Для нас є звичними традиційні побудови сценаріїв програм та ведучі, які не відхиляються від жанрових норм. Якщо програма політична, то її характер не повинен бути жартівливого настрою, якщо ж програма з розважальним наповненням, то тут допустимі різноманітні виходи за «рамки» дозволеного. Такі стандарти, усе інше «нестандарт».

«Нестандартом» стала програма «Телятина», на сайті  «Телекритика». Журналісти цього проекту сплутали усі дозволені норми та виробили свою стратегію роботи зі знаменитими гостями студії, яка чомусь постійно мандрує –  з конференц-залів у пивні паби то ще куди.  Ця програма має таке собі інфотейнментове жанрове забарвлення, але дуже «запанібратський варіант». Подекуди протослів’я ведучих навіть дратує, інколи вони дозволяють собі занадто багато образливих речей стосовно персон з якими спілкуються. Звичайно, цей проект є цікавим і приваблює глядачів своїм ново-мисленням, адже вони дискутують просто і зрозуміло, «прямі» запитання «в лоб» є візитівкою програми, бо зазвичай реакція людини на запитання говорить більше, аніж мовний апарат.

Завдання програми є розповідати нестандартно про стандартне, адже стандартів нам достатньо, а як відомо «публіка потребує хліба та видовищ». Звісно, кожна ідея має право на життя, цей проект має теж свою цільову аудиторію. Але все ж багато запитань залишаються досі не з’ясованими, наприклад, чому програму назвали «Телятина»? Чи бува це не підтекст, що мовляв гості програми так зване «м’ясо», і здебільшого це м’ясо з «душком»? Якщо так, то це образа гідності людини, що карається законом.  Чому студія постійно переїжджає  і на серйозні теми ведучі часто розмовляють в недоречних місцях? Як можна навчати молодих журналістів (а саме таке завдання рубрики, де розміщують цю програму),  вживаючи стільки професійних помилок у своїй діяльності? Легковажна поведінка, зрідка лайка, провокації, підступи – хіба цього повинен навчитись молодий журналіст?

«Телятина» – цікава, нестандартна, але це ІБД (Імітатор Бурхливих Дій), її важко назвати медіа-освітньою програмою, хоча першопочаткова її мета була  саме освітньою.

Насправді у мене виникло двояке враження стосовно проекту «Телятина». Чудовий тандем журналістів, які справді знаються на своїй справі, але ж інколи їхня поведінка цілком неприпустима. Зазвичай Сергій Неретін та Дмитро Федоров стоять на позиції «ми проти», але чому не стати на нейтральний бік? Де ж об’єктивність, що є головною засадою журналістської роботи?

У випуску програми під магічним числом «13», до студії завітав Мустафа Найєм – відомий політичний журналіст. Ведучі програми одразу показали свої пріоритети, для них найважливішим стало запитання «Що робитиме Мустафа Найєм, якщо Савік Шустер поїде з України?». У глядачів може скластись враження ніби Мустафа нічого не вартий без Шустера, а його робота в «Українській правді» мало важлива і нікому не потрібна. Чи правильно це?

Часто у ефірі телепрограми відбувається хаос. У цьому теж є свій «нестандарт». Ніхто не заперечує існування таких проектів, але все ж повинні бути якісь рамки дозволеного. Якщо це програма в жанрі інфотейнменту, то не треба її перетворювати у відверту мішанину на кшталт сценок у «КВН», завдання інфотейнменту – інформувати розважаючи, а не порушувати усі можливі етичні на моральні норми. Для вдалого продовження життя «Телятини», журналістам потрібно відкинути пафос та озброїтись «чесними правилами гри», аби стати справді взірцем для початківців у журналістській справі.

Відгуки 2 коментарі

Анонім,

Анонім,