Якщо би нам запропонували назвати лише одну найважливішу особливість цифрової журналістики, то це не було би аж таким простим завданням. Чому віддати перевагу: мультимедійності чи інтерактивності? Надзвичайній оперативності чи здатності адаптуватися до персональних зацікавлень конкретного індивіда? А, може, варто зосередитися на гіпертекстових зв’язках, які миттєво переносять до файлу, який нас зацікавив?

Втім, є поняття, яке об’єднує перелічені якості і не тільки іх: інтеграція. Цифрова журналістика має дивовижну властивість поєднувати глибину аналітичного підходу чи розслідування з легкістю, швидкістю і навіть грайливістю телебачення. Сучасний сторітелінг часто базується на мультимедійному поєднанні тексту і графіки, аудіо та відео, фото і флеш-анімації. Стандарти і професійні журналістські напрацювання минулих сторіч нікуди не діваються. Вони органічно вписуються в розвиток журналістики цифрової з її безпрецедентною інтерактивністю й динамічністю. Свідченням цього може бути явище трансмедійності, коли різноманітні платформи використовують для творення багатовимірних історій, для вивчення і залучення аудиторії зі спробою її цілковитого занурення  в матеріал.   Врешті саме інтеграція приносить синергетичний ефект, коли кінцевий результат –  більший ніж проста сума доданків.

Але про все за порядком. Йдеться про частину тексту до майбутнього підручника з журналістики. У попережній подачі мова йшла про чотири етапи становлення нових медіа.  Цього ж разу наше завдання –  виокремити їхні найсуттєвіші риси й особливості. Почати варто з швидкості і легкості –  властивостей, які  характеризують передусім процес користування медіа.

Ці поняття випливають вже із самої ідеї гіпертексту, організованого як сукупність документів, пов’язаних одні з одними.  Документів, які миттєво можна отримати, задавши пошук у віконечку браузера чи натиснувши на гіперпокликання.

Звісно, швидкість і легкість –  відносні поняття. Вони стають зрозумілими у порівнянні з попередніми етапами медіа. Сучасній молодій людині, яка народилася і виросла в епоху інтернет-комунікацій, непросто збагнути, що попередня історія медіа здебільшого асоціюється з протилежними поняттями: підготовка і розповсюдження тексту вимагало величезних зусиль і часу.

Як приклад, варто згадати один з епізодів у розвитку бездротового телеграфу, коли «батько радіо», знаменитий італійський винахідник Ґуль’єльмо  Марконі, намагаючись привернути увагу до свого винаходу, взявся передавати інформацію про Кубок Америки з перегонів яхт в Атлантиці 1899 р. Журналісти звично чекали на березі, розглядаючи обрій через біноклі, щоб, випереджаючи конкурентів, першому подати новину про судно, яке йде до берега першим. Втім того разу журналістську гонку виграла газета, яка отримувала інформацію  від бездротового передавача на одній з яхт – за 150 кілометрів від узбережжя, коли ще жодний бінокль не міг допомогти журналістам розгледіти обриси переможця. Цей маленький епізод демонструє, яке значення має оперативність для журналістики.

Є й безліч інших прикладів. Досить порівняти багатомісячну працю в архівах та бібліотеках з приголомшливою швидкістю майже негайного інтернет-пошуку.

Упродовж тисячоліть людської історії легкість у комунікації асоціювалася передусім з думкою. Найлегше, як могло здатися, творилася ідея, нематеріальна думка. Опісля йшли, як уже згадувалось, доволі трудомісткі операції заради донесення думки до аудиторії: писання, глиняні табички, набір шрифтів, друк. Не кажучи вже про цензурний контроль. Натомість у Мережі спостерігаємо цілком протилежну ситуацію: головне – сформулювати думку, а оприлюднити її – це вже справа проста.

Мережа справді культивує легкість, поквапливість і негайність реалізації бажань. Та, попри те, варто застерегти молоду людину від надмірних ілюзій, зокрема в журналістиці.

Ось вона вирішила здивувати світ і завела відеоблог, який потенційно доступний для безлічі нетерів, але… нічого не трапилося. Здавалося, що лише варто це опублікувати, аби світ завмер у захваті. А у відповідь – мовчанка. Отже, висловитися в Мережі дуже легко. Настільки легко, наскільки важко бути почутим.

Ритм сучасного життя підштовхує читача до швидкісних версій досягнення поставленої мети. Медіа пропонують безліч інструкцій, на кшталт «Три простих кроки в досягненні…», «Три іноземні мови за три тижні» тощо. Подібно до цього стрімкий розвиток різноманітних веб-сервісів дедалі більше бере на себе програмно-технологічний бік справи. Отож сьогодні початківцеві веб-журналістові не обов’язково володіти мовою HTML, не кажучи вже про серйозніші програмістські чи дизайнерські знання. Мало того, технологія ще з часу поширення на початку ХХІ ст практики застосування RSS-потоків та веб-агрегації, частково бере на себе змістове наповнення інтернет-ресурсу. Інша справа, що сьогодні нікого не здивуєш, скажімо, автоматичною стрічкою запозичених в когось новин на своєму сайті чи іншими технологічними досягненнями. Здобути прихильність потенційних відвідувачів вашого інтернет-ресурсу можна тільки в один спосіб: через подачу унікального контенту, якого ніде більше не знайти. Широка університетська освіта є дуже однією з важливих умов, коли йдеться про спроможність у створенні такого контенту, втіленого у текстових, аудіо- чи відеоматеріалах.

Повертаючись до питання швидкості новинного потоку, розглянемо його у двох аспектах: 1) отримання і 2) продукування інформації. Виглядає, що саме отримання інформації є пріоритетним.

Магічні корені нових медіа

Це навіть закріпилося в міфології і казках, де персонажі використовують кришталеву кулю чи чарівне люстерко для отримання бажаних відомостей. Водночас ми ніде не зустрічаємо якихось казкових предметів для продукування і передавання інформації. До речі, типовий смартфон на початку ХХІ ст. більшість з нас сприймає як дивовижне втілення в життя чарівного люстерка, яке асоціюється із смартфоном і своїм зовнішнім виглядом, і «всезнайством» останнього, і навіть можливістю давати йому голосові команди і запитання на кшталт «як замовити доставку піци» чи «які праці написав Іммануїл Кант»? Іншим чарівним предметам, як от літай-килим чи скатертина-самобранка, пощастило менше. Принаймні поки що.

Скажуть, що казки тут недоречні, оскільки нові меді –  це передусім технологія і тільки технологія. Втім, як виглядає, якісь міфічні чи казкові мотиви могли задавати певні когнітивні рамки, стелю очікувань, так би мовити.

Чарівне дзеркало Злої Королеви з казки братів Грім “Білосніжка і семеро гномів” не тільки повідомляло про її неперевершену красу чи про можливу конкуренцію у світі “селебриті”, воно також допомагало віднайти конкурентку Білосніжку глибоко в лісі – як тут не припустити, що дзеркало королеви мало функцію GPS чи навіть додаток Google Maps.

Втім, ми би помилилися, якби вважали, що цей ґаджет в сенсі походження обмежується лише однією казкою. Якщо йдеться про давньогрецьку міфологію, то можемо пригадати дзеркало, яки виготовив для Діоніса (Вакха) Гефест. Подібне дзеркало мала японська богиня сонця Аматерасу, споглядаючи в ньому все, що діялося у світі: як теперішнє так і майбутнє.

Мало того, у Середньовіччі були спроби реалізувати цю ідею в матеріалі. Принаймні відомий алхімік та окультист Агріппа Нетесгеймський (Agrippa) на повному серйозі стверджував, що може виготовити таке дзеркало за тільки йому відомим рецептом із семи металів.

Два аспекти

Як уже згадувалось, максимуму швидкості в отриманні будь-якої, розміщеної в мережі Інтернет інформації, вдалося досягти з впровадженням у наше життя всесвітньої павутини World Wide Web, концепція якої передбачала миттєвий інформаційний доступ. Розширення цього доступу було пов‘язане з оцифруванням якомога більшої кількості аналогової інформації, скажімо, сканування книг і ґазет на паперових носіях. Паралельно йшов процес здешевлення та мініатюризації комп‘ютерної техніки і повсюдного  доступу до Мережі, який у другому десятилітті ХХ ст. набув форми масової «смартфонізації».

У цьому місці  переходимо до диференціації окреслених понять швидкості і легкості. Розглянемо їх в двох аспектах:

1. Отримання інформації;
2. Продукування інформації.

Вище вже було чимало сказано про безпрецедентне в історії людства полегшенн доступу до інформації наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. Паралельно йшов процес полегшення продукування інформації. Тут недоречно порівнювати затрати часу й зусиль на висікання тексту на камені чи писання на пергаменті з комп‘ютерним текстотворенням, де власне можна просто диктувати текст у мікрофон чи набирати клавіатурою. Прототипом і попередницею комп‘ютерної клавіатури була клавіатура друкарської машинки, яка набула поширення у 80-х рр ХІХ ст і панувала в офісах, редакціях і кабінетах креативного класу понад сто років. Але й  між цими пристроями пролягає невидима прірва. Це підтвердить кожний, хто мав у своєму житті досвід друкування і – головне – редагування тексту на друкарській машинці з нескінченними правками, закресленнями і, врешті, друкуванням сторінки спочатку, нерідко кілька разів.

Втім цей машинописний текст традиційно вважався рукописом. А підготовка його до публікації ‒ тиражування – передбачала докладання ще більших зусиль, зокрема виготовлення спеціальних друкарських форм, з яких власне друкували (відтискали) потрібну кількість екземплярів.

Повертаючись вглиб історії, варто згадати 42-рядкову Біблію  німецького видавця і зачинетеля друкування виливними металевими літерами Йоганна Ґутенберґа, яку вважають першою великою книгою, виготовленою  в Майнці близько 1450 р. революційним на той час методом. Книга має 1272 сторінки. Нескладний підрахунок показує, що друкар мав скласти докупи понад три мільйони спеціально виготовлених металевих літер!

І все ж це було неймовірним прогресом порівняно з переписуванням книг вручну.

Навіть такий короткий екскурс в історію зайвий раз засвідчує вражаюче полегшення в доступі та продукуванні інформації.

Врешті  швидкість ‒ одне з центральних понять сучасної культури. Дивлячись на справу ширше, не можна не згадати спортивних змагань на швидкість, як от Олімпійські ігри й марафонські забіги ще в античні часи або ж подібні змагання в інших стародавніх культурах. Щодо західної цивілізації останніх 500 років, то швидкість взагалі стала одним з центральних понять і набула значення свого роду культу.  Бути швидшим за інших – самодостатня цінність.  Швидкі новини саме тому й швидкі, тому що відбувається напружена конкуренція між стрічками новин різних ресурсів, які водночас потенційно доступні для нетера. Тому немає нічого дивного в нашому русі до максимально швидкої, навіть миттєвої подачі новин.

Втім поняття миттєвості пасує радше до стріму, прямого етеру, до трансляції події, яка відбувається власне зараз. У системі традиційних медіа – це прямі етери  радіо чи телебачення. Нові медіа з численними стрімінговими сервісами і платформами на кшталт YouTube, Instagram чи Tiktok додали користувачам багато новх форматів включно з коротким мобільним відео чи трансляцією того, що відбувається поруч або із самими нами. Новим феноменом починаючи з кінця ХХ ст. є веб-камери у різних куточках планети – від центральних майданів мегаполісів до джунглів Амазонки чи полярних станцій, – які фільмують в режимі нон-стоп і трансляції яких можна переглядати в Інтернеті.

Але нові медіа не називали би парадоксальними, якби у своєму розвитку, окрім швидкості, миттєвості і негайності, вони не включали чогось зовсім протилежного. Парадоксальність нових медіа, окрім іншого, натякає також на одночасному розвитку двох протилежних процесів. З одного боку, це насичена стрічка новин, які назвемо максимально швидкими. А з іншого – дедалі більша популярність лонгрідів та інших форм глибокої аналітичної журналістики, яку прийнято називати журналістикою довгих форм (long form journalism). Рух на підтримку повільності (Slow Movement) виник ще у 80-х рр. ХХ ст. як протест італійських рестораторів проти наступу закладів фастфуду на кшталт McDonalds. Проте наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. цей рух розширився на інші сфери, зокрема і на медіа – як антитеза культу швидкості. Так власне й народився рух повільної журналістики (Slow Journalism).

ГІПЕРТЕКСТ. У нашій уяві він передусім асоціюється з “лінками” ‒ гіперпосиланнями чи, як рекомендують писати мовознавці, гіперпокликаннями, клацнувши на які у тексті чи у пошукових результатах бравзера, користувач миттєво переходить до шуканих даних (файлів). Фактично у такий спосіб здійснюється навігація (серфінг) просторами гіпертексту ‒ до іншого сайту чи вебсторінки, до іншої частини поточної сторінки. Лінк ‒ це не обов’язково текст. Це може бути імідж чи будь-який інший HTML-елемент. Серед гіперпокликань розрізняють спеціально виділені слова у тексті, іконки (кнопки), інфографіку у зменшеному вигляді (потрібно збільшити, щоб роздивитися) та подібне.

Гіперетекст як певний феномен  ‒ нерозривно пов’язаний з людською культурою і цивілізацією. Мисленнєвий зв’язок (або зафіксований у звичайних покликаннях) між різними текстами чи різними частинами тексту є неодмінною особливістю писемної культури. Проте лише прихід усесвітньої комп’ютерної Мережі через простий клік курсора уможливив негайний виклик асоційованого фрагмента тексту.  Власне будь-яке прочитане речення викликає в нас певні асоціації. Зокрема і ті, що пов’язані з прочитаним раніше. Це вже справді невидимі зв’язки. Чи можна зробити їх видимими? Т. Бернерс-Лі у своїй книзі про заснування «всесвітньої павутини» згадує: «Професійний провидець Тед Нельсон 1965 р. писав про «вчені машини» – комп’ютери, які дають людям можливість писати й оприлюднювати свої тексти в новому нелінійному форматі, який він назвав гіпертекстом. Його гіпертекст – це нелінійний текст, у якому читач не обмежений у порядку читання, а може йти за покликаннями і переходити до початкового документа за короткою цитатою. Тед розповідав про свій фантастичний проєкт Занаду (Xanadu), у якому вся інформація світу могла б оформлятися як гіпертекст» [Бернерс-Лі Т. Заснування павутини,  2007, 13].

Серед найважливіших  функцій  гіперпокликань  у журналістському тексті:

• створити фон чи контекст повідомлення;
• уникнути необхідності переповідати опубліковані матеріали на цю тему.

Тут також варто зазначити, що внутрішні покликання, як правило супроводжують кожний матеріал, створюючи ефект «аранжування», супроводу основного матеріалу. Вони можуть вести до:

• аудіо- чи відеоматеріалу на ту саму тему;
• супровідної графіки;
• раніше опублікованих матеріалів цієї ж рубрики чи на цю ж тему;
• довідкових джерел.

Поруч з матеріалом  чи в окремому місці часто розміщують стандартний пакет послуг:

• перелік заголовків найпопулярніших публікацій;
• список публікацій, які рекомендує редакція («Найголовніше»);
• друковану версію;
• пропозицію переслати матеріал приятелеві («френдам» тієї чи іншої соціальної мережі тощо).

Усі ці сервіси теж працюють за принципом гіперпокликань. Загалом гіперпокликання у журналістиці  розширюють і збагачують розуміння поданого матеріалу.

Для редакцій важливе розрізнення внутрішніх і зовнішніх гіперпокликань.  Багато редакцій мають політику уникання зовнішніх лінків (на інші ресурси), оскільки остерігаються “втечі” користувача із свого вебсайту. Натомість внутрішні гіперпокликання (на інші тематично пов’язані матеріали цього ж ресурсу, на інші матеріали цього ж автора тощо) заохочують відвідувача залишатися на обраному ресурсі довше.

ІНТЕРАКТИВНІСТЬ. «Автор пише тільки половину книги: другу половину пише читач». В епоху Інтернету ця метафорична думка Джозефа Конрада стала набувати цілком реалістичних обрисів. Контент, який дедалі більше генерує користувач (User Generated Content) поставив питання про стирання чітких меж поміж автором і читачем (глядачем, слухачем), між суб’єктом та об’єктом інформаційного впливу. Традиційним ЗМІ з обмеженими можливостями інтерактивності або взагалі її відсутністю властива статична модель стосунків «автор – читач» з характерним однобічним впливом першого на другого. Відбулася зміна комунікаційної моделі: від  “один –  до всіх” до “всі до всіх”. Децентралізована структура Інтернету з самого початку передбачала рівність всіх учасників у формуванні вільного ринку інформації, на якому кожен міг бути однаковою мірою і споживачем, і джерелом інформації. Сама технологія Інтернету в зародку несла дух рівноправності і свободи, який став передумовою для інтенсивного інтерактивного спілкування.

Анi преса, анi радiо чи ТБ не давали пересічній людині таких можливостей вибору, такого безпосереднього вiдгуку i виходу у свiт (було б тiльки з чим вийти), як це маємо у випадку з Інтернетом. Читачі стають СПІВАВТОРАМИ публікацій у коментарях і на форумах. Вони навіть мають змогу вказувати  на фактичні чи мовні помилки (часто редакція пропонує для цього лише виділити фрагмент тексту з помилкою і натиснути комбінацію клавіш [Ctrl]+[Enter]), доповнювати, заперечувати, схвалювати чи оцінювати публікацію. Деякі коментарі можуть привернути увагу до суттєвих огріхів публікації, примусити редакцію переробити матеріал чи написати нову версію. Іноді коментар виглядає цікавішим, аніж первісна стаття, наче міняючи у такій спосіб місцями автора і читача Тобто, як писав Мануель Кастельс (Manuel Castells) у своїй знаменитій праці «Інформаційна ера» (The Information Age, 1996), бачимо стирання чіткої відмінності між адресантом та адресатом інформації, між об’єктом та суб’єктом інформаційного впливу. Психологічно це пов’язано із посиленим індивідуалізмом й потребою самореалізації дедалі більшої кількості людей. У Мережі індивід може виходити зі своїми міркуваннями на величезну аудиторію, оминаючи традиційного ґейткіпера (редактора газети, видавця, працівника теле- чи радіостудії).

Сайт – не просто інструмент, який дозволяє авторові спілкуватися з читачами. Це також можливість читачів спілкуватися з автором і між собою, шанс через дискусію і відгуки поліпшити якість публікацій. Це ж, зрозуміло, стосується сторінок сайту в соціальних мережах.

Серед важливих переваг інтерактивного спілкування – можливість роздобути додаткову інформацію. Така можливість, звісно, була і раніше. Проте в онлайні вона – незрівнянно ширша і виявляється на всіх етапах роботи над матеріалом. Вже на етапі збору інформації стають в нагоді форуми і соціальні мережі, де можна перевірити деякі факти чи звернутися з питанням або проханням допомогти (crowdsourcing). Важливою є реакція перших читачів на вже опублікований матеріал. Вони можуть внести важливі доповнення чи вказати на помилки. Завдяки цьому наступні читачі отримають удосконалену версію. При цьому авторові чи редакції варто висловлювати подяку і всіляко заохочувати читачів до інтерактивного спілкування. Це допоможе їм зміцнити почуття власної значущості та причетності до новинного онлайнового ресурсу і врешті сформувати групу симпатиків, які постійно ставатимуть редакції у пригоді.

Активне коментування також є ефективним інструментом балансування навіть тих матеріалів, які, з погляду друкованої періодики, виглядають занадто гострими чи однобокими.  Тобто йдеться про нову динамічну єдність, протилежних поглядів, якої не було в редакціях традиційних ЗМІ. Причому автор основного матеріалу навіть не завжди може передбачити, у який спосіб балансуватимуть чи поправлятимуть його текст.

Інтерактивність в Мережі нагадує своєю безпосередністю живу розмову, яку так цінував Сократ. Цінував настільки, що виступав проти запровадження письма, яке вважав чимось на кшталт омертвілої розмови.

Звісно, коментування має свої вади, як зумисні провокаційні висловлювання, як от спам. Боротьба зі спамом має кілька основних різновидів:

• модерування, усування спаму вручну;
• маркування/позначання його саме як спаму;
• автоматичне блокування спеціальними програмними засобами;
• реєстрація відвідувачів.

Масове репортерство. Доволі ефективним в сенсі інтерактивності є пропозиція редакції писати (фотографувати, робити відео) й завантажувати свої матеріали на сайт. BBC-академія у формі навчальних подкастів пропонує журналістське навчання, де, окрім порад для репортерів-початківців, можуть подавати редакційні завдання,  викладати окремі теми, як от “Смартфонна  журналістика”, “Редакційні стандарти” та ін. «Репортерський центр» (Reporters’ Center), є і на YouTube, де можна переглянути десятки вартісних відео,  зокрема і про те, як вибудовувати свою аудиторію на YouTube.

Ще задовго до популяризації соціальних мереж, в Інтернеті діяли різноманітні дискусійні групи, чати і форуми. Ці інструменти інтерактивності не втратили свого значення і сьогодні.

Прооте справжній розквіт інтерактивності прийшов з появою Web 2.0, який власне заснований на ідеї рівноправної участі багатьох еористувачів, ідеї wiki, коли контент генерується самими нетерами. Яскравим виявом філософії Web 2.0 стали соціальні мережі, які набули популярності на початку ХХІ ст. (2002-го стартувала соціальна мережа Friendster, 2003-го – MySpace, 2004-го – Facebook, 2006-го Twitter). Журналісти доволі швидко збагнули значення соціальних мереж для розбудовування аудиторії та промоції своїх публікацій. Деякі редакції відмовилися з часом від коментування на сайті, залишаючи таку можливість тільки на своїх сторінках у  соціальних мережах.

Скорочення коментування  безпосередньо на сайтах може бути пов’язане з психологічними особливостями коментаторів, стосовно яких, як стверджують психологи, спрацьовує правило 90-9-1, (90% читачів не беруть участі в коментуванні, 9% – пишуть коментарі дуже зрідка, а 1% відвідувачів пише їх безнастанно). Окрім того, лише невелика частина коментарів стосується безпосередньо порушеної в публікації проблеми. Інші ж  радше виражають емоційний стан автора. Серед дискутантів є особлива категорія людей, які схильні висловлювати cвою думку буквально про все, що написав той чи інший автор. Причому роблять це, здебільшого, в образливій формі. Для такої категорії читачів вживається позначення trolls, яке давно перейшло з англійської в інші мови. Саме тому важливою є праця модератора, попри те, що у багато-кого він асоціюється з цензором.  Існує, власне, два головних різновиди модерування:

• після публікації, коли модератор стежить за потоком опублікованих повідомлень й усуває (пост-фактум) ті коментарі, які, з його погляду, суперечать ухваленим редакційним правилам, або до яких привернули увагу читачі;
• до публікації, коли спочатку коментар доступний лише для модератора/адміністратора, який, власне, і дає дозвіл на оприлюднення.

Окрім модератора, якого призначає редакція (установа), може бути модератор, обраний невеликою інтернет-спільнотою. Такий «народний» модератор уособлює саморегуляцію в Мережі. Його обирають для якогось одного заходу, наприклад, для чату на оголошену тему. Модерування буває надзвичайно важливим фактором стримування під час «пікових» ситуацій, коли розгоряються надто гострі дискусії, які можуть легко переходити на особисті образи.

Деякі закордонні медіа намагаються культивувати своїх коментаторів за допомогою системи їхнього взаємного оцінювання.  Той, хто отримує більше балів, має вищий статус, який, своєю чергою,  може давати право на довші за обсягом коментарі. Тобто для користувачів, які викликають більше довір’я, встановлюють відповідні пільги. Редакція може також давати певні рекомендації модераторам. Скажімо, дотримуватися тону, який свідчить про повагу до читача і який не сприйматимуть як панібратський, уникати надмірної емоційності, малозрозумілих скорочень та абревіатур, професійного жаргону.

З іншого боку ще й сьогодні подибуємо безліч ресурсів, які не те що нехтують у спілкуванні нетикетом, але  й не вважають за потрібне подати найелементарнішу інформацію про себе, як от прізвище й ім’я, інституційна належність, контакти, веб-адреса.

КРОСМЕДІЙНІСТЬ, ТРАНСМЕДІЙНІСТЬ, МУЛЬТИМЕДІЙНІСТЬ. Ці поняття не є тотожними. Проте у безнастанному словотворчому тренді відбито також націленість на все нові феномени в царині нових медіа, навіть якщо їхня оригінальність чи значення дещо перебільшені.  Проте, з нашого погляду, поняття “мультимедійність” ще рано відправляти у відставку, оскільки воно залишається одним із опор цифрової журналістики. Адже йдеться про взаємодію і взаємодоповнюваність різнорідних медіумів (тексту, аудіо, відео, анімації, нерухомих образів, тобто малюнків, фото, діаграм тощо та ін.) залежно від вибору користувача. У новинно-аналітичних ресурсах зазвичай базовим є текст, який ілюструють, та поглиблюють за допомогою перелічених інструментів.

Незвичність ситуації для багатьох журналістів, які прийшли в Мережу на зламі ХХ–ХХІ ст. з традиційних галузей медіа, полягала в тому, що їм доводилось ламати звичку мислити параметрами якогось одного формату, себто друкованих видань, ТБ чи радіо. Натомість виникла чудова нагода і потреба комбінувати різні формати і працювати в режимі мультимедійності.

У перекладі з латинської «мульти» (multum) – багато. Отож термін multimedia, (multimediality) буквально означає «багатомедійність». Причому сьогодні мультимедійність тісно пов’язана з інтерактивністю. Йдеться не тільки про коментарі і чати. У Мережі дедалі частіше бачимо кліпи, які передбачають кілька альтернативних сценаріїв розвитку подій залежно від глядацького вибору. Інтерактивність закладають в ілюстрації або мапи. Скажімо, читаючи матеріал на сайті газети The New York Times про воєнні дії у якійсь гарячій точці світу, ми можемо викликати мапи бойових операцій. Клікання на підрозділах збройних сил, своєю чергою, викликає описи і характеристики того чи іншого підрозділу. Якщо порівняти з тим самим матеріалом у друкованій версії газети, то зауважимо додаткове використання фотогалерей чи слайд-шоу, фрагменти аудіо чи відео, анімовану графіку, що робить подачу більш багатою та інформативною.

Мультимедійний пакет. Цей термін часто вживають в редакціях, коли мова йде про багатовимірне висвітлення обраної події у різних медійних форматах.

Ієрархія мультимедійних форматів.  Початок ХХІ ст. позначений експансією відео в Мережі. Цьому посприяли:

1. масове розповсюдження недорогих відеокамер та мобільних телефонів із функцією запису відео;
2. поява можливості масового і безкоштовного розміщення відеофайлів та онлайн-трансляцій в Мережі на спеціалізованих відеосервісах, на кшталт YouTube, а також на новинних сайтах і в блоґах.

Разом з тим традиційний текст залишається найшвидшим способом засвоєння інформації у homo sapiens. Принаймні швидшого поки що не винайдено.  Щоб уникнути плутанини, ми тут не вживатимемо поняття “текст” в широкому розумінні, яке охоплює всю можливу інформацію (“Немає нічого поза текстом», Дерріда). Отже,  йдеться про друкований/електронний текст у вузькому розумінні.  У пересічного читача на швидке читання однієї сторінки піде приблизно хвилина. Коли ж ми почнемо читати вголос, неквапно, так, як це робить диктор телебачення, то за хвилину ми прочитаємо лише третину сторінки – втричі менше. Але і це не все. Додаймо сюди втрати на неодмінні музичні заставки і рекламу, які супроводжують будь-яку телевізійну передачу. З урахування усього цього десятихвилинна інформація на телебаченні розтягується до 18-20 хвилин.

Тимчасом, за нашими підрахунками, цю саму інформацію в друкованому вигляді читач поглине за три хвилини. Тобто маємо шестиразову економію. Насправді економія ще більша, оскільки читач спочатку перебігає очима заголовки і не витрачає часу на читання повідомлень, які не становлять для нього інтересу. Відтак він може повернутися до рядків, які його особливо зацікавили. Глядач чи слухач, як правило, позбавлений цих переваг. Якщо перед ним один контент (наприклад, випуск новин), поданий у двох форматах – друкованому й відео, то користувач, який цінує свій час, віддає перевагу першому формату з міркувань елементарної економії часу.

Отже, абеткове письмо, яке винайдено п’ять тисяч років тому, у деяких аспектах переважає новіші радіо чи телебачення.

Чи є винятки з цього правила? Ніякий текст не замінить мистецтва чи документальних кадрів, що  зумовлює незгасний інтерес реципієнта до відеоматеріалів. У недалекому майбутньому сюди ще можуть додати формати, які залучають відчуття запаху і дотику і смаку, хоча на час написання цього тексту вони ще мали  суто експериментальний характер.

МАСОВИЙ ІНДПОШИВ. ПЕРСОНАЛІЗАЦІЯ. Йдеться про здатність онлайнового ресурсу підлаштовуватися до поведінки і потреб відвідувачів, про автоматичну адаптацію інформаційних потоків до індивідуальних запитів того чи іншого читача. Висловлюючись у термінах доінтернетної епохи, кожен читає наче свою власну газету, випущену спеціально для нього в єдиному екземплярі.  Зайшовши на Google-новини, кожен може налаштувати агрегатор під свої потреби. Окрім стандартних рубрик, як от “Новини світу”, “Національні новини”, “Культура”, “Фінанси”, “Спорт” і т д, можна замовити ще й додаткові рубрики, які відображають наші унікальні зацікавлення, скажімо, публікації на тему журналістики чи нових медіа. Окрім того, багато новинно-аналітичних ресурсів пропонують надсилати на електронну пошту дайджести чи бюлетені, які також можна налаштувати на потреби споживача. Високий ступінь персоналізації відбувається в рекламній індустрії, зокрема через формування профілів  користувачів у Google, Facebook та ін. і надсилання глибоко індивідуалізованої й таргетованої реклами.

DAILY ME («Я – щодня», «Мої щоденні новини») – це метафоричне поняття пішло у світ з легкої руки Ніколаса Негропонте (Nicholas Negroponte) з Лабораторії ЗМІ в Массачусетському технологічному інституті. Подібно до того, як, зайшовши до піцерії, ви можете замовляти страву з різними наповнювачами та додатками, тобто споживати «свою» персоналізовану піцу, так само медіа-індустрія рухається в напрямку персоналізованих новинно-аналітичних сервісів.  При цьому вживають термін «індивідуалізовані новини» (individuated news, або ж I-news) [Arango 2009]. Поняття іndividuated відрізняють від іndividualized (індивідуалізований) і часто використовують саме на позначення налаштованих на індивідуальні потреби новинно-аналітичних сервісів. Причому організовано це в масовому масштабі.

Тут можуть виникнути труднощі з перекладом на українську. В усякому разі «індивідуалізований» не годиться, оскільки воно є українським відповідником поняття individualized. Як же тоді перекласти individuated? З нашого погляду, можна використовувати синонімчне “персоналізований” (персоналізовані новини, персоналізований сервіс). Або ж англомовне скорочення І-медіа на означення «конвеєрного» характеру пристосування до індивідуальних потреб. Це якби конвеєр на фабриці, яка випускає тисячу футболок на годину, замість однакового, уніфікованого продукту, розпочав видавати кольори і надписи з врахуванням побажань кожного з тисячі клієнтів (що, до речі, також можливе з огляду на сучасні технології). Отож ідеться про «індпошив» у сфері мас-медій, коли користувач отримує те, що йому потрібно, налаштовуючи інтернет-сервіс відповідно до своїх смаків і побажань.

У цьому полягає великий – і такий приємний для більшості читачів – парадокс інтернет-журналістики: інформаційний продукт ‒ потенційно глобальний за засягом, але разом з тим персоналізований, наближений до потреб конкретного індивідуума. Причому ця персоналізація чи індивідуалізація відбувається в масовому масштабі. Серед перших успішних проектів такого типу можна вважати новинний сервіс Google News, який запропонував індивідуальні новинні рубрики для сотень мільйонів читачів в усьому світі. З іншого боку, свою справу роблять RSS-технології, які дають змогу ефективніше й оперативніше добирати новини, які потрібні персонально тому чи іншому користувачеві.

Зручність персоналізованої інформації має свій зворотній бік, про який писали вже у першому десятилітті ХХІ ст., коли ехо-камери соціальних мереж ще набрали великого масштабу. Ніколас Крістов (Nicholas D. Kristof) у статті «Газета для мене». бачить загрозу у тому, що «ми будемо менше дратуватися – бо, читаючи, частіше знаходитимемо підтвердження своєї мудрості. Небезпека у тому, що ці нами відібрані «новини» діятимуть як наркотик, заколисуючи нас у самовпевненому ступорі, через який ми бачитимемо світ тільки в чорно-білих тонах без жодних градацій». Автор на той час працював у Wall Street Journal і вбачав значну перевагу традиційної паперової версії у тому, що читачеві пропонувалося широке інформаційне меню, яке наче примусово розширює політичні чи культурні уявлення читача.

Тобто Daily Me, на його думку, спрацьовує як ехо-камера (echo chamber) – «герметично запаяна політична камера» подібно до інформаційної спіралі підсилює наявні політичні та культурні упередження. Схожі процеси взагалі властиві для американського суспільства, де люди «щораз більше сегрегуються у спільнотах, клубах і церквах, де їх оточують ті, які думають так само, як вони. Майже половина американців зараз живе у графствах, які одностайно голосують або за демократів, або за pеспубліканців, результатом чого є поляризація і нетерпимість» [Kristof 2009].

Втім, ехо-камери не є реальністю, яка властива лише для епохи соціальних мереж. Навіть в умовах традиційної преси діє чимало фільтрів, які звужують сприйняття. По-перше, це вибір улюбленої газети чи телепередачі, цебто такого інформаційного джерела, яке не дуже суперечить політичним настроям чи культурним установкам читача. Наступний фільтр – на рівні відбору конкретних авторів та матеріалів. Проте не будемо заперечувати, що нові медіа призвели до посилення феномену ехо-камери.

ДІМ, В ЯКОМУ ЖИВЕ ЖУРНАЛІСТИКА

Епоха, коли журналіст користувався одним-двома інструментами упродовж всього життя (наприклад, кулькова ручка ци друкарська машинка, фотоапарат чи диктофон), закінчилася у 80-90 рр ХХ ст. Саме тоді у редакції і особисті кабінети (у країнах Заходу у 80-х, в Україні на десятиріччя пізніше),  прийшли комп’ютери. Комп’ютер ‒  суперінструмент, який містить у собі сотні і тисячі інструментів, які потенційно може застосовувати журналіст у щоденній роботі: набору чи надиктовування тексту, редагування, роботи з ілюстраціями, інфографікою, аудіо і відеофайлами, базами даних, поширення і просування матеріалу,  пошуку і збору інформації, консультування.

Тобто йдеться про Інтернет як середовище, «дім», у якому й «мешкає» журналістика. У цьому середовищі шукають, відбирають і перевіряють інформацію, тут здійснюють журналістські розслідування і публікують їх результати, тут-таки спілкуються з читачем (глядачем) як потенційним співавтором публікації. Саме через це специфічне середовище первинний текст зазнає трансформацій, обростає коментарями, провокує дискусії, тобто починає жити окремим життям як типова інтернет-публікація.

ПЕРЕДУМОВИ ЗОЛОТОЇ ЕРИ

Як уже згадувалось вище, цифрова журналістика поєднує в собі глибину аналізу, яка раніше була властива тільки для друкованої періодики, з оперативністю, яку принесли в журналістику телеграф, радіо чи телебачення.  Щоправда, у ще швидшій версії: на багатьох сайтах стрічки новин йдуть без зупинки за системою 7\24.

Раніще нам доводилось писати про 100% журналістику. Веб-журналістика, що цілком очевидно, має доволі багато вад. З огляду на масовість ‒ “Кожний ‒ сам собі журналіст” ‒ відхилень від фахових та етичних стандартів в онлайні було, є і буде значно більше, ніж у традиційних ЗМІ. Тому мова тут радше про потенціал нових медіа. Про те, що тільки з появою всесвітньої комп’ютерної Мережі журналістика отримує шанс стати “повноцінною” у всіх відношеннях. Журналісти старшої генерації, які розпочинали свою професійну кар’єру, сидячи за друкарськими машинками, як ніхто інший можуть оцінити якісний зсув у професії (підкреслюємо ще раз: йдеться власне про потенціал професії в нових технологічних умовах).  Потенціал, який актуалізує напрацювання минулих десятиліть і століть, включно з високими фаховими стандартами добросовісної і збалансованої подачі інформації.

У 2009 р автор цих рядків писав про цифрову журналістику як «гидке каченя», плекаючи надію, що впродовж наступного десятиліття вона може перетворитися на красеня-лебедя.  Наші передбачення ‒ варто самокритично визнати, що вони не збулися ‒ базувалися на тому факті, що історія веб-журналістики (у першій половині 90-х рр. ХХ ст. лише кільканадцять газет запровадили експериментальні веб-сайти) є ще дуже короткою на тлі майже 500-річної історії розвитку друкованої періодики. Тому є сенс продовжити “випробувальний термін”.

Мережа на базі мультимедійних технологій стрімко набула ознак супермедіуму, спроможного поглинути всі раніше наявні засоби комунікації. Доказом цього, окрім іншого, у першому десятилітті нового ХХІ ст. став метод організації редакційної роботи, зорієнтований на веб – Web-First Reporting. З англійської цей термін можна перекласти як пріоритетно вебове репортерство або «передусім веб». Інша назва – Web-Centric Reporting. Крізь призму цього методу добре видно, у який спосіб останній за часом появи на світ різновид журналістики перетворюється на перший. Головна ідея  цього меиоду полягала у тому, що максимально повний інформаційний пакет з тієї чи іншої проблеми потрібно розміщувати передусім на веб-сайті і лише потім «скидати» інформацію іншими каналами (по радіо, телебаченню, друкованою періодикою).

Особливо ефективно ця модель спрацьовує в конвергентних редакціях, що обслуговують групу різнорідних медій: базовий матеріал використовується спочатку на сайті, опісля – на радіо і ТБ, відтак – у друкованих ЗМІ.

Чим зумовлений саме такий порядок? По-перше, найповніший інформаційний пакет (без обмеження часу чи простору, з довідковими покликаннями, графікою, аудіо- та відеоілюстраціями, розлогими і численними коментарями) можливий саме в Мережі. Цього не може забезпечити ані традиційне телебачення з його вічним дефіцитом часу й необхідністю робити перерви на рекламу, ані друкована преса з її просторовими обмеженнями й відносною неповороткістю. Саме тому BBC та CNN одні з перших вкінці своїх телепрограм почали в титрах надавати інформацію на кшталт: детельніше на цю тему читайте на сайті такому-то.

Очевидна логіка веб-зосередженого репортерства досить проста. Вона пов’язана з надоперативністю. В умовах режиму «нон-стоп» дедлайну немає, але це не полегшує, а ускладнює роботу. Як тільки ви довідалися про щось варте уваги ваших читачів, треба негайно з місця події надіслати в редакцію (чи безпосередньо поставити у стрічку новин) бодай два-три рядки. Через кілька хвилин вони з’являться на сайті у стрічці новин. Звісно, ніхто не встановлював вам такий дедлайн. Але як журналіст, ви чудово розумієте, що поява ексклюзивної новини дає конкурентну перевагу.

Підсумуємо. З нашого погляду, йдеться про синергію основних шести властивостей:

1. Гіпертекстова природа цифрової журналістики, яка дозволяє створювати відповідний контекст публікації за допомогою посилань на попередні матеріали на цю тему, інші матеріали автора, довідкові джерела, бази даних, аналітичні інструменти тощо. Це вперше в історії комунікації надало можливість творити справді адекватний ‒ в сенсі повноти ‒ контекст події, інформаційний об’єм і тло, що є практично малодосяжним у традиційних ЗМІ. До того ж, на сайті можна розмістити необмежену кількість власного матеріалу, хоч для цього і доведеться скористатися подачею у два чи три кроки. Деякі редакції мають навіть спеціальні назви для покрокової подачі: “Читати про подію у 100 словах”, “У 500 словах”, «Читати повний текст».
2. Інтерактивність, яка передбачає взаємодію автора та аудиторії перед публікацією (онлайнове спілкування з метою пошуку нових тем, збору інформації, мобілізація інтересу до певного журналістського проєкту і навіть фандрейзинг з метою його фінансової підтримки), після публікації (коментування, обговорення в соціальних мережах, чатах і форумах), взаємодія читача з наперед створеними алгоритмами (навігація з фіксуванням та подальшим аналізом уваги до сайту в цілому чи окремих його елементів, спілкування з ботами, опитування, ігрові елемети). Варто зазначити, що прагнення до інтерактивності, як от листи в редакцію газети, телефонні дзвінки в студію, завжди були важливими для редакцій, але їхнє значення було надзвичайно обмеженим.  Сьогодні ж йдеться про повноцінний інтерактивний зв’язок, що дає змогу читачеві бути співавтором публікації, а редакції – вносити оперативну правку.
3. Мультимедійність і конвергентність у широкому розумінні, яка передбачає поєднання в одному матеріалі різних медійних форматів (текст, аудіо, графіка, фото, відео, слайдшоу), жанрів (лонгрід може поєднувати фрагменти різних жанрів), крос-медійність і крос-платформність у розміщенні і просуванні контенту.
4. Надоперативність. Йдеться про швидкість, негайність як у подачі новин, так і здійсненні журналістського пошуку. Журналістські розслідування не стали легшими і ризики для журналістів-розслідувачів не зменшились, але безпосередній доступ до різноманітних електронних реєстрів та баз даних, краудсорсинг — усе це вивело розслідування на новий рівень.
5. Адаптабельність до тематичних потреб нішевих аудиторій та індивідуальних користувачів (персоналізація). Стало реальністю досконале розповсюдження журналістської продукції, яке унеможливлює повернення до редакції нерозпроданих екземплярів (у друкованій періодиці таке повернення становило до 20%).
6. Відсутність колишніх обмежень, більша свобода. Розширений збір інформації про подію чи людину, на які спрямована увага журналіста. Практично зникли просторово-часові обмеження, як це було в друкованій періодиці, коли всі заплановані до друку матеріали слід було вмістити в рамках паперового аркуша певного формату, як от А3 чи А2. Або ж на радіо чи телебаченні, коли гостей, хоч би які цікаві речі вони говорили, неодмінно переб’ють з огляду на більш важливу подію ‒ перерву на рекламу. Ці обмеження стосуються лише «верхнього поверху» – індекс-сторінки, яка зазвичай подає лише заголовки (підзаголовки), ліди (анотації, врізки) та два-три фото Втім відсутність цих обмежень не відміняє конкуренції за увагу аудиторії, яка також обмежена психофізіологічними параметрами homo sapiens. Цифрові медіа, починаючи від цілком безкоштовних блогів та екаунтів у соціальних мережах, назагал вважаються значно дешевшими від своїх друкованих чи радіотелевізійних попередників. Тобто фінансовий бар’єр тут ‒ значно нижчий, що спричинило масове репортерство, громадянську журналістику та інші форми генерування контенту широкою публікою (що має як позитивні так і негативні наслідки).

Синергія цих властивостей вперше в історії комунікації, з нашого погляду, створила передумови для “золотої ери” журналістики. Таке бачення не надто добре в’яжеться з кризою журналістики, про яку так багато мовиться упродовж останнього десятиріччя. Втім, ця криза радше пов’язана із зміною фінансової моделі функціонування якісного журналізму. Точніше, з відходом від колишньої моделі і нелегким пошуком нової.

Comments are closed.