Російська окупація в Україні почалася задовго до військового вторгнення; вона почалася із телепропаганди. Попри війну та безперервні фальшивки-новини, які поширюють  російські журналісти, максимум, на який спромоглися українські посадовці, це заборона кількох російських каналів та депортація деяких журналістів (які, за іронією, повернулися). Зі зростанням громадського незадоволення через російський продукт на екранах, Державне агентство з питань кіно вирішило додати до переліку заборон ще дев’ять серіалів про російський спецназ і доблесних «ментів». Тим не менше, про заборону решти серіалів і фільмів агресивного сусіда не йдеться. Зокрема, серіали для дітей, молоді, домогосподарок і пенсіонерів залишаються, і те саме стосується російських стрічок в українських кінотеатрах.

Можна сказати, що російська кіно- і телеіндустрія нагадує такого-собі багатоголового дракона. Відрубуєш йому дев’ять голів-спецназівців, а на їхньому місці – 109 голів на заміну, але вже з приємнішими мінами. Чи можна з таким драконом боротися? Треба. Крихітні спроби Держкіно не врятували від окупації українське телебачення, яке вже довгий час харчується і живе завдяки російському продуктові; бо те, що бачить вітчизняний телеглядач – це дешеві серіали і програми агресивного сусіда, а ще –  плачевний брак власних аналогів. Тому боротьба із російською окупацією телевізора – це боротьба не лише за вітчизняний продукт, але й інтелектуальний розвиток українців.

Дивлячись на передачі, які показують телеканали, взагалі важко повірити, що Україна і Росія у стані війни. Більшість шоу у прайм-тайм – це або російські розважальні серіали, або програми про сміливих російських героїв. Від ранку і до вечора, пересічного українця годують російським телепродуктом, і цей продукт, попри розважальну суть, приносить російський світогляд в український дім.

Врешті-решт, ми часто недооцінюємо загрозу російської телепропаганди. Люди знають, що російським змі не можна вірити, та все одно багато міжнародних агентств та новинних ресурсів досі використовують інформацію, яку беруть із російських джерел. З англомовним телебаченням та потужним фінансуванням, Росії значно легше переважити Україну в інформаційних боях. Єдина помилка російських журналістів – це те, що їхня брехня занадто очевидна навіть для західних медіа, і її легко можна викрити.

Але із російськими телесеріали все складніше. Коли мова йде про брехню у новинах, ми можемо боротися, поширюючи спростування. Але як давати раду із програмами, які показують, як росіяни насолоджуються життям? Багато людей навіть не розуміють, у чому загроза таких передач, які навмисно наголошують на схожості типової російської та української сім’ї. Тобто, парадигма таких передач   – показати, що бути росіянином – це добре, а ще росіяни ніскілечки не відрізняються від нас. Але саме у цьому й основна загроза таких програм. Показуючи, наскільки українці та росіяни подібні, російські програми знижують роль української національної ідентичності. Адже якщо дві нації такі схожі, то для чого ж воювати взагалі через якийсь там шматок землі? Чи не розумніше заново возз’єднатися, як це було за часів Радянського Союзу, коли всіляко намагалися стерти національні особливості? До речі, згадані передачі приваблюють багато молоді, яка хоча й ніколи не була в Росії чи жила в СРСР, починає асоціювати себе із російськими персонажами з телевізора.

«Будь-який російський контент в українських медіа – розважальний, інформаційний, пізнавальний, – так чи інакше працює на те, щоб підтримувати спільний ментальний простір,  – переконаний медіааналітик Отар Довженко, один з ініціаторів Бойкоту російських товарів. – Рефлекторне заперечення («а як же американський, мексиканський, польський…») відкидається дуже легко – між українцями й росіянами немає мовного бар’єру, що означає, що між російським і українським не існує чіткої межі. А відсутність межі, як ми побачили з подій на Донбасі, дуже вигідна агресору». На думку Довженка, російський телеконтент, який за десять років витіснив із ефіру центральних каналів загального інтересу майже весь інший, поступово, але успішно навіює людям розуміння й відчуття російського як «нашого», стимулює лояльність.

«Зовсім необов’язково при цьому в серіалі має бути антиукраїнська чи імперська пропаганда – хоча й такі фільми деякі українські канали, зокрема ICTV та «Інтер», демонстрували ще донедавна,  – говорить експерт. – Навіть завдяки невинним ситкомам або мелодрамам російські цінності поступово інсталюються, замінюючи українські (які, відверто кажучи, відрізняються від російських не аж так, щоб кожен міг чітко сформулювати різницю). Ця дія дуже тонка й результати її далеко не завжди помітні, але можуть проявлятися в несподіваний момент». За його словами, це одна з особливостей «нелінійної війни» – фактично так чи інакше інтегрованим у російський ментальний простір виявляється кожен українець, навіть україномовний націоналіст. Довженко додає, що навіть війна не припинила вплив російського контенту на українців.

Варто додати, що коли українські телеканали показують російські передачі, вони значно послаблюють позиції української телеіндустрії загалом. У нас і так доволі небагато фільмів, і одна з причин, що ситуація така погана  – це те, що українські телеканали не створюють попит на вітчизняний продукт. Із дешевими та низькопробними російськими фільмами і серіалами, українські канали не хочуть платити більше за національний продукт, особливо коли цей продукт недостатньо розрекламований та відомий. Як результат, українці застрягли, дивлячись російські серіали і не маючи змоги отримати національні аналоги навіть після двох декад незалежної кіноіндустрії.

Реальність така, що поки українські солдати  обороняють державу від російської агресії, їхні сім’ї і друзі потрапляють під обстріл російської пропаганди, замаскованої під розважальні серіали. Хочемо ми цього чи ні, але мусимо визнати, що такі-от серіальчики можуть бути не менш небезпечними, ніж брехливі новини. Врешті-решт, тоді, коли російські новини несуть негативний меседж про Україну, серіали несуть позитивний меседж про Росію. І не будь-кому, а саме українцям. «Думаю, що поки є Росія, вплив її телепродуктів буде нищівним. Тому треба мінімізувати його і будувати стіни, рови і т.п. в ментальному просторі. В тому числі медійному».Так як війна не знизила телевплив, Довженко за те, аби «російський контент був – нехай не відразу, а поступово, – витіснений з українського медіапростору».

Багато українських телеканалів виправдовують свій вибір заявами, що російські серіали – це те, чого хоче українська аудиторія. Але лише кілька визнають, що люди дивляться те, що їм показують, так як нема альтернативи. Із війною на Сході, час для повелителів українського телебачення подумати про свої власні санкції для російських продуктів і допомогти українському виробникові. Так і прибутків росіянам менше, і мізки українських глядачів чистіші.

Comments are closed.