Авторка колекції зразків електорального дискурсу, вміщеної нижче, писала подібні огляди протягом кількох електоральних сезонів. Завжди хотілося задокументувати найяскравіше з електоральних емоцій та змагальних колізій. Реалізовувати намір цьогоріч було непросто, бо декілька тижнів довелося провести поза Україною. Якісь ланки стратегій не потрапили у поле зору. Але з оцінкою смаку реклами така ж ситуація, як із дегустацією вина – не обов’язково випити бочку, щоб взнати його смак… Політичні групи доволі послідовні в стилях, передбачувані у вартостях, отож зазвичай є впізнаваними із півслова, півжесту й півкадру…

“Ми не шукаємо комфортних місць. Ми свідомі того, що купуємо квитки на війну” – ці слова Тараса Стецьківа, сказані під час однієї з передвиборчих телепрограм, змалювали українську політичну перспективу в реалістичних термінах затяжної військової ситуації, яка не обіцяє швидких розв’язок: вибори – це лише спроба штурму фортеці, вирішальні битви розгортатимуться у постелекторальний час, а боротьба буде складною й тривалою. Квитки не всі отримали. Але війни ніхто не уникне. Передвиборча кампанія ж була часом навчальних маневрів, випробувань риторичної зброї. Ось якою була ця зброя персвазії – у різних таборах.

 Об’єднані меседжі опозиції – Батьківщини

У початковій фазі кампанії, коли на бігбордах з’явилися портрети Юлії Тимошенко і Арсенія Яценюка, текстові гасла привернули увагу публіки до факту консолідації опозиційних сил – “Ми об’єдналися заради Батьківщини” – й активували мотив опору – “Ми їх зупинимо”.  Усе логічно: мета й засіб одразу названі, причому і мета патетична – “захист Батьківщини”, і мета прагматична – “зупинити Їх”. Для кампаній Тимошенко завжди були характерними Ми-Вони протиставлення у якнайбільш драматичних модальностях. Прикметно тимошенківське слово “абсолютно” запрограмувало фреймінг змісту всієї кампанії – у тезі, що була частиною її звернення з в’язниці: “Ці вибори – це боротьба всіх розумних та сильних людей із абсолютним злом”.

В емоційному фокусі головного передфінішного ролика – Україна як об’єкт жертвопринесень і жертва зла: “Ці вибори – це боротьба за збереження нашої України. Я знаю, що ми не упустимо шанс і не залишимо наш шлях на  півшляху. Ми не зупинимось і не опустимо голови. Тому що крім нас більше  немає кому це зробити. …Україно, рідна Україно! Гордо підніми голову, розправ плечі! І  перемагай”.  У текстах від об’єднаної опозиції в багатьох випадках замість слова “Україна” можна було написати “Тимошенко”. Для когось це мало цілковито негативне значення. Але у час, коли й Україна принижена, і сама Тимошенко у політично безправному становищі, така риторична ідентифікація стає природною стратегією мобілізації виборця.

Боротьба потребує постійних конфірмацій, запевнень у твердості наміру, а також уточнень образу “абсолютного зла”: “Чи влаштовує вас несвобода? Чи влаштовує вас неукраїнська Україна? Присягаю, що я не здамся, не відступлю. Разом з українцями пройду той шлях, поки не побачимо Україну, про яку мріяли наші батьки, наші діди. Голосуй за себе – голосуй за Батьківщину!”

У друкованих виданнях штабу об’єднаної опозиції – портрети й коментарі А. Гриценка, Ю. Луценка, С. Соболєва, М. Катеринчука, В. Кириленка, Б. Тарасюка та інших помітних особистостей помаранчевого періоду. А у телезверненнях до народу головним партнером Тимошенко стає А. Яценюк: “Прийдіть і проголосуйте за майбутнє своїх дітей і внуків. Проголосуйте за перемогу над бідністю, корупцією і безнадією. За справедливість і впевненість у завтрашньому дні. За  європейську Україну”. Арсеній Яценюк представляє об’єднану опозицію і у сольному кліпі: “Дорогі українці! Ми маємо вибір, вибір між минулим і майбутнім. Прийди і проголосуй. За свою школу і лікарню, роботу і пенсію. Проголосуй за своїх дітей і їхнє майбутнє. За нашу мову, нашу країну, і нашу свободу. Голосуй за себе – голосуй за Батьківщину”. Анафори цього тексту, класичні засоби конденсації настрою і концептів, перетворюють рекламні послання на зразки поетичної публіцистики й політичної поезії, характерної, до речі, і для рекламних дискурсів інших груп у кампанії 2012 року.

Кандидати від опозиції – проти перетворення України на “заповідник авторитаризму”. Серед аргументів “за” – цінність державної мови в об’єднувальній проекції: “Нас єднає мова – єдина державна мова”. Цю тему  вчасно й доречно – з огляду на актуальний контекст розчарувань з приводу державної мовної політики – артикулювали стратеги кампанії. Завершальні акорди більшості гасел об’єднаної опозиції – традиційний для кампаній Юлії Тимошенко мотив ототожнення інтересів виборця й завдань її політичної сили – “Голосуй за себе – голосуй за Батьківщину!”

 Риторичні удари “Удару”

Нарешті у Віталія Кличка почало все складатися. Хоча передумови для цього були й раніше. Його спортивно-іміджевий капітал ніколи не викликав сумніву: модель для молодих, приклад коректності гри й успіху. Та політична діяльність потребувала доповнень власне політичного змісту. Зрештою, часу, – щоби повірили. І ось політичний складник “Удару” в кампанії-2012 – також на висхідній лінії. З одного боку – незаплямованість участю у владі, а з іншого – уже набутий досвід електоральних змагань. У політичній кар’єрі Віталія два значні етапи – кандидування від Пори-ПРП у 2004 році і участь у перегонах на місце мера Києва. Комплекс чеснот не лише оцінений, а й починає працювати на результат.

На початку кампанії “Удар” заявив про себе рекламою-інтригою – на білбордах з’явилося зображення кулака, що проламує стіну. Семантика візуальної метафори стиснутого кулака в українській політичній комунікації має й інший контекст. Можна було подумати, що анонімний кулак – це символ луценківської “Самооборони”, яка проламує в’язничний мур і стіну утисків влади. Але візуальний шматочок іміджевого пазлу того разу заанонсував “Удар” на політичному рингу, хоча також транслював широкі значення боротьби з соціально-політичним злом.

Привернувши увагу до атакувально-наступальних імплікацій назви партії, кампанія в наступних серіях білбордів вербалізувала стратегії “Удару”: “Зарплати для життя, а не виживання. Доступна, якісна медицина”; “Європейський рівень освіти. Гарантоване перше робоче місце для молоді”; “Право народу звільняти чиновників, скасовувати рішення влади”. Гасло про “життя, а не виживання” – для середнього українця, про потребу “скасовувати рішення влади” – для політично грамотного українця, про молодь – для цільової аудиторії. Саме молодіжну тему “Удар” насамперед розгортав у рекламно-телевізійних сюжетах. А на передвиборчих телешоу Віталій Кличко говорив про мільйони  трудових мігрантів з України і тих 70 відсотків молодих людей, які, згідно зі статистикою, хочуть виїхати з країни.

На початку розмови з молоддю – мотивувальний заклик до найбільш аполітичних: “Втомився від обіцянок і брехні? Вважаєш, що вибори нічого не змінять? Країну змінюють люди Голос до голосу, справа до справи, перемога до перемоги. Твій вибір – це шанс все змінити. Скористайся ним! Від тебе багато залежить . Не будь байдужим! Іди і голосуй! Іди і перемагай! Настав час удару!” А потім бажання прогресивної частини молодого покоління, яке має змінити країну, конкретизовано за гендерною ознакою: із перспективи дівчини: “Я хочу, щоб мої діти жили у країні, де стандарти життя існують для всіх людей, щоб вони почувалися безпечно, любили свою країну і пишалися нею. Я знаю, хто може це забезпечити”;  і з погляду юнака: “Я хочу жити і працювати у своїй країні. Хочу бути корисним і досягти успіху тут. Для мене важливо отримати роботу за спеціальністю. Я знаю, хто може забезпечити це”.

Електоральні меседжі політичної сили Віталія Кличка нагадували коректне і грамотне боксування. Але його супротивники можуть виявитися сильнішими просто тому, що грають не за правилами або в інші ігри. Упродовж всієї кампанії від Віталія очікували радикального позиціювання. Багатьом хотілося, щоб аргументаційний “удар” “Удару” був якомога сильнішим за своїм опозиційним змістом. Якусь надію у цьому сенсі давали заяви про люстрацію: “Люстрація влади. Боротьба з корупцією”. На сайті партії розтлумачували, що люстрація – це звільнення корумпованих чиновників, і власне публіці пропонували їх виявити і про них доповісти. Не схоже було, що заяви “ударівців” мають щось спільне з тим масштабним кадровим перетрушуванням, яке цілковито змінило ідеологічний ландшафт у центрально- і східноєвропейських країнах. Отож кампанія дещо здевальвовувала це поняття.

Як і кожна партія, “Удар” має такі переваги у сприйманні частини аудиторії, які є водночас недоліками з погляду інших груп сприймачів. Дмитро Добродомов одного із передвиборчих днів говорив про партію і її лідера як про силу, що має однакову підтримку на заході й сході країни. Звісно, це позитив після років драматичної розділеності в країні і політичної експлуатації етнокультурних різниць між регіонами. Але є багато виборців, які і партію, і місцевих кандидатів не готові були підтримати просто тому, що не розуміли, яке місце в їхніх програмах посідає вартість “українського”.

 “Свобода” – місія в просторі несвободи

У своє головне гасло, що мало форму ритмізованої строфи, “Свобода” вмістила риторичні повтори, апеляцію до авторитету Господа і алюзію до Шевченка: “Своя влада, своя власність, своя гідність – на своїй, Богом даній землі. Рука не здригнеться змінити все на користь українців”. Стилістична фігура ампліфікації, яка вмістила і автоінтертекстуальний елемент “на своїй, Богом даній землі”, що є відлунням змісту попередніх виборчих сезонів, і нову логічно наголошену формулу “все на користь українців”, працює на висловлення ідеології і стає частиною важливої для “свободівців” кампанії перепрограмування масової свідомості на свідомість українську.

Рука не здригнеться” – приклад очікуваного у випадку “Свободи” радикалізму. Усе, сказане “свободівцями” в час кампанії, увиразнювало патріотично-радикальний образ. Декого з тих виборців, які балансували між невизначеністю і статусом потенційних симпатиків, радикалізм свободівців (чи певні його форми) відштовхнув, декого, навпаки, – привабив. “Ми увійдемо у Верховну Раду як спецназ української політики, який змінить якість української політики”, – авторці цих слів Ірині Фаріон не забракло метафоричної експресії, щоби роз’яснити її ж визначення внутрішньопартійного імперативу “Свободу неможливо спинити”. Про партію Олега Тягнибока добре слово у передвиборчих програмах сказали Ігор Калинець, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Володимир Огризко. Переделекторальні тези формували образ групи, яка має виконати не функцію, а місію опору антиукраїнській політиці влади й посилити опірність всього суспільства: “Свобода буде тим залізним хребтом, який не дасть переламати Україну”.

Рефрен “Всеукраїнське об’єднання Свобода” завжди звучав гордо, а кампанія 2012 року до цього твердження додала реальні вказівники того, що партія не втрачає, а здобуває власне на загальнонаціональному рівні. Узгодження кандидатів із “Батьківщиною” в одномандатних округах виявилося позитивною стратегією: дало партії переваги організаційні – більші шанси проходження до Ради, так само як іміджеві – підстави для ревізії уявлень про “Свободу” як український варіант правих маргіналів і патологічних ксенофобів. Виборець інвестував у групу великі надії – на тверду позицію і яскраві акції у парламентській діяльності партії. Щонайменше прихід у парламент “Свободи” буде адекватною “структурною” відповіддю радикально-національної ідеології на перспективу посилення ортодоксальних лівих, комуністів на протилежному полюсі, з протилежного боку ідеологічного спектру.

 “Єдиний непідконтрольний Кремлеві”

Коронний ролик Нашої України мав добру літературну й візуально-художню форму – словесні портрети конкурентів НУ були переконливо непривабливими, а мультиплікаційні картинки до тексту у щонайекспресивніший спосіб підсилювали “ідейний задум”. Особливо запам’ятовувались темнуваті створіння, що хижо блимали в “рукавичці” й виглядали зловісно, як і належить справжньому ворогу: “Ми маємо вибирати між тими, що хизуються фальшивою стабільністю, і тими, що мріють про потрясіння? Між бульбашкою, що обіцяє єврозарплати, та рукавичкою, у якій ховається казна-хто? Чи серед тих, хто хоче все відібрати і поділити, але кожен на свою користь? Здається, вибору немає. Але вибір є. Єдина українська команда. Обирай українське. Збережи Україну. Українці за Україну!”

Зміст реклами нагадував про вартість національного, ріднодержавного, на якій традиційно був оснований союз національно-демократичного виборця й НУ. Присвяченість цій вартості реклама підкреслює концентрацією лексики – із десяти останніх слів – шість назв “український”. Білборди так само відтворили цей насичений повторами концепту елемент: фразу “Обирай українське. Захисти Україну” тексти щитової реклами подавали як розшифрування Ющенкового гасла “Економічний націоналізм”. Концентрація слів відповідає переконаності адресанта реклами. Але не обіцяє чогось більшого тим, хто чекає не лише слова, а й діла. Та чи чекає ще хтось чогось? Чи стоїть хтось поруч?

Незважаючи на теперішню самотність, Ющенко таки був тим українським президентом, котрий може після закінчення терміну з повним правом сказати “Єдиний непідконтрольний Кремлю”. Так само, як і Ющенко-економіст, Ющенко-ідеолог переконливий у патріотичних твердженнях, але трагічний у своїй ролі постаті, що нагадує про слабкість українців у своїй же власній державі. Очевидно щирий у вірі, але водночас герой притчі про те, чим закінчуються добрі проукраїнські наміри. Непідконтрольний Кремлеві не повинен був привести на своє місце того, хто Кремлеві вимощує дорогу до стратегічних українських об’єктів і знімає й без того хисткий мовний бар’єр у протистоянні культурній асиміляції.

Стабільність № N

Що може робити сила, яка приходить до влади з великими обіцянками, не виконує їх, але від керма відступати не планує? Перша основна легітимаційна стратегія – пояснити, що блага, які не з’явилися “вже сьогодні”, з’являться завтра, а крок другий, уточнювальний, – нагадати, що світле майбутнє пов’язане із власною політсилою, а темне майбутнє чи його повна відсутність – із конкурентами. На поєднанні двох основних мотивів – “зі змінами складно, але є зрушення” і “оберете інших – буде ще гірше” – була побудована реклама ПР.

Спроби знайти й підсумувати перемоги, повідомленнями про які можна було б прикрасити партійні прапори, вилилися у фразу “Кризу подолано. Стабільність досягнуто”.  За мовною формою – це типові для реклами ПР штамповані “відповіді з автовідповідача”. А за змістом – намагання приховати власне “розрідженість” змісту. Про “кризу, яку подолано”, можна стверджувати лише у вкрай специфічних значеннях, зокрема: кризу подолано шляхом “зачистки” – разом із об’єктами, матеріальним субстратом цієї кризи. Немає лікарні, школи, скорочені робочі місця – немає кризи, немає проблем. Стабільність досягнуто, а від неї вже недалеко й до чогось ще більш моторошного. “Від стабільності – до добробуту”. До світлого майбутнього? Матриця колишніх комуністичних лозунгів продукує варіації на все ті ж теми.  Перемоги у спорті – ще одна традиційна “іміджебудівна” тема, яку Партія регіонів намагалася, як і в попередніх кампаніях, не лише використати, а й монополізувати, не турбуючись про достатність “субстратної” підстави для багатозначних тверджень: “Чемпіонати проходять – здобутки залишаються”.

 Не випадково аргумент “перемоги” довелося посилювати психотехнологічними засобами – через звернення до мотиву страху у телекліпах на завершальній стадії кампанії. У казках для дітей класичні залякувачі – Карабас-Барабас чи Бабай, у політрекламі ПР – помаранчеві: “Коли помаранчеві знову прийдуть до влади, вони повернуть Україну назад, до тих часів, коли забували підвищувати пенсіонерам пенсії протягом двох років. Коли вони були не здатні компенсувати вклади у Сбербанку СРСР, уклали кабальну газову угоду, яка поставила Україну на межу банкрутства. Навіть з новими членами вони будуть вести до економічного безладу та руїни. Не можемо дозволити повернутися назад. Маємо іти вперед – з Партією регіонів”. Отож символіка революційного кольору ще жива, уявлення про образ ворога у біло-блакитних залишилося цілісним, і це добрий знак для головних опонентів партії влади. А щодо “Сбербанку” – то як же “Юлина тисяча”? Хіба не запозичила Партія регіонів цю ідею в абсолютно симетричному варіанті? І не тільки не подякувала, а й відплатила чорним піаром.

Інший антипомаранчевий кліп не одразу “заговорив”. Сонце й діти, ритуал надкушування яблука, син-офіцер, що приїздить провідати батьків, – відеоряд у стилі радянської ностальгії. Наступна сцена, у якій під тривожне дзенькання падають на землю пиріжки, схожі на кавові зерна, перемикає емоції від ідилії до страху: “Партія регіонів застерігає: Хочеш знов експериментів? Помаранчевого реваншу? Пустих обіцянок? Захисти своє майбутнє! Голосуй за ПР”. Для великої частини аудиторії цього кліпу застереження полягало цілковито в іншому – у спогадові про те, як стилістика трудового ентузіазму й психологічної безжурності радянських фільмів створювала фальшиве обрамлення до картин реальності у цілковито інших тонах  – сірості масового життя, сутінковості атмосфери тоталітарних розправ. Стилістично-символічну рамку радянської ностальгії сьогоднішня партія влади реставрує разом із епічними полотнами виявлення, звинувачення й покарання “ворогів народу”.

…Зате в обмін на “план прогресу й добробуту для кожної родини”. Візуальну частину кампанії вирізнив такий технічний прийом, як “вклинювання” номера партії виборчого списку в текст реклами. Отож, типове гасло мало буквально такий вигляд: “Обирай стабільність № N”, де N – номер у списку. У цих імперативах – свідоме й підсвідоме бажання “застабілізувати” себе. Що ж до виборця – об’єкта перманентного гіпнотичного навіювання “стабільність є, стабільності буде ще більше”, – то його невеличка свобода полягала у виборі між двома можливостями – критично чи безкритично поставитися до рекламних технологій, тобто – зі заплющеними чи з відкритими очима стояти  на краю прірви вимирання народу.

Зі Львова чи з центру реклама ПР виглядала як суцільна “соціалка”. На півдні й на сході партія підказувала громадянам ще одну причину їй дякувати – за “регіональну” російську мову. На біло-блакитних щитах в Одесі: “Російська мова – одеська самобутність. Іншими нам не бути”. У Криму білборди цього ж кольору тиражували гасло “Від регіональної – до другої державної”. За повідомленнями ТСН, державна телерадіокомпанія “Крим” транслювала ролик, який мовну тему намагався поставити цілком поза межі здорового глузду: мама бідкається, що дитина “не стане грамотною”, бо дома чує російську мову, а в садочку засвоює українську. Важко уявити не лише більш неполіткоректну, а й більш антинаукову інтерпретацію – бо ж насправді паралельне вивчення двох мов з дитинства – це шанс досконало оволодіти ними обома.

  “Вперед”-стратегії віртуального підкупу

…Рання, всюдиприсутня, “багатосерійна” реклама. Спочатку на білбордах з’явилася назва партії із ключовим слоганом “Нова економіка – нова країна”. Потім – сама Королевська. Трохи згодом – Королевська і Андрій Шевченко. Білосніжне плаття Наталії (майже за Толстим) було водночас скромним. Здавалось, можна було б лише тішитися тим, як бездоганно красиво виглядає двійко молодят. “Якою б ми красивою були парою, мій милий, якби не було ПР”. ПР у двох розуміннях – Партії регіонів і піару.

Масованість реклами становила чималий контраст до явища психологічного відторгнення – відмови колективної свідомості сприймати Королевську як вартість у собі, самоцінний об’єкт. На тему зусиль кандидатки і її “несправжності” з’явилося чимало роздратованих коментарів. Але для того й працювала реклама, щоби компенсувати нестачу загадкової “харизми”. Наталія Королевська, не претендуючи на звання улюблениці мільйонів, узяла на себе роль соціального менеджера й дистрибутора. Розтиражовані на білбордах обіцянки “Середня зарплата – тисяча євро, пенсія – п’ятсот євро” виглядали на своєрідний віртуальний підкуп виборця. Окрім того, стратеги Н. Королевської провели ґрунтовну інвентаризацію соціальних потреб. І побудували рекламу на репрезентації стурбованостей різних соціальних і професійних груп.

Працівник південного порту з’являється перед телеаудиторією, щоб висловити віру в те, що партія потурбується “про відродження колишньої слави українських портів”. Герой іншого сюжету, лікар-хірург, так розпачливо скаржиться, що інструментів бракує, “щоб вилікувати українців”, що це його звернення виглядає закликом до українських громадян не хворіти радше ніж закликом на підтримку партії – надто довгим видається шлях через “Вперед” до отримання цих інструментів. Селянам нагадують про таку ганьбу української агросфери, як китайський часник і польські яблука на українських ринках (згадано справді символічні деталі).

Най-раніша реклама, з най-кращим футболістом, най-більша обіцяна зарплата… До цих рекордів, що стосуються партикулярних і секулярних речей, можна долучити ще один, сумного й сумнівного ґатунку, – найменш українська кампанія. Вперше за роки незалежності політична електоральна реклама на центральних каналах у мегадозах звучала російською мовою. Телекліпи “Вперед-у” порушили норму, яка полягала у використанні державної мови у телезверненнях до загальнонаціональної аудиторії і була ознакою нормальності у ставленні політиків до держави. Окрім того, до мовного розламу по лінії захід – схід ця кампанія додала лінію соціального поділу. Реклама, у якій основні герої – лікарі й кораблебудівники, звучала російською мовою, а реклама, що апелює до селян, була україномовною.

Комуністи, іще оновленіші

Головне гасло КПУ в кампанії 2012 року – “Повернути країну народу”.

Логічна схема більшості меседжів – “Грошей немає. Я буду голосувати за комуністів, бо вони зроблять так, як раніше”. А далі – уже варіації, залежно від того, на що потрібні гроші – на освіту, на лікування дітей, виживання й медичні потреби пенсіонера. В сюжетах кліпів від КПУ відчувалася увага до ідейної спадкоємності поколінь. Щоправда, така орієнтація обернулася загальним ретроградним тоном начебто молодіжної реклами: молоді люди переповідають почуте від батьків про “якісну й безкоштовну медицину, освіту” за радянських часів – і озвучують сподівання на те, що комуністи зроблять “так, як було раніше”. Соціальні негаразди, на думку творців реклами, виправдовують  пропозиції рішень із арсеналу радянських практик: на відміну від “інших, що тільки обіцяють”, “комуністи встановлять контроль за цінами і наведуть порядок”. Комуністи у кампанії 2012 року відчували свій шанс перехоплювання суттєвої частки голосів від ПР і спрямували на телеаудиторію креативні, психологічно диверсифіковані меседжі, що мали ефективно зрезонувати з соціальними ідентичностями різних верств українських “бідних людей”.

Віктор Медведчук був серед тих, хто нагадав про себе ранньою й масованою  рекламою, – мимохіть змусивши реципієнтів подумати про те, в які фантастичні суми вона обійшлася. Якщо у гаслах інших кандидатів відчувалася маніпулятивність, то реклама керівника партії під назвою “Український вибір” була всуціль “бульбашковою”. В її основі – не прив’язані до жодних реальностей “копії без оригіналу”: “Країною керуєш ти”, “Референдум – влада народу”, “Твій шанс змінити країну”. Оскільки на змістовність закликів покладатись не доводилося, то основою гри із виборцем стали лінгвістичний код і якісь ірраціональні понадтекстові сигнали. Лише в Галичині написи на щитах з’явилися українською мовою, а в Києві і навіть у Луцьку ці ж тексти були російськомовними. Втім, заяви від “Вибору” про потребу у черговий раз обговорити проект “федералізації України” продемонстрували, що стратегії групи були не стільки нонсенсом, скільки засобом поширення небезпечних сенсів. Федералізм у цьому виконанні означав лише одне – перетворення України у напівфабрикат до столу Росії.

Олег Ляшко веселив публіку, як міг і став втіленням цинізму без жодних гальм. Для пояснення ідеологічної лінії Радикальної партії залучив усю символічну потугу флори й фауни: “Я – Ляшко. А це – звичайний крокодил” , “Я Ляшко , а це – хрін. Корчувати без жалю!”. Кліпи, що таврували “паразітів” і “держиморд”, часто були дотепними, але відгонили блазенською несправжністю. Соціальні обіцянки, на зразок “Віддамо гроші дітям війни” (які гроші? яким дітям?), неприховано нагадували  кампанії збору коштів Остапа Бендера. А “вила” Ляшка із його знаменитого гасла-рефрену “Вила напоготові” підозріло асоціювалися із традиційними українськими “граблями”.

 Для мажоритарних кандидатів регіону головними темами стали відданість Україні, патріотичні ініціативи, опозиційна незламність: Тарас Батенко – “Гарантую, що Тарас Батенко чесно служитиме Україні і чесно служитиме вам” (Л. Лук’яненко); Богдан Дубневич – “Закликаю галичан не дати жодного голосу Партії регіонів”; Олег Канівець – “Лише об’єднана опозиція здатна зупинити бульдозер Януковича”, “Ніколи не стане “тушкою” (А. Гриценко); Андрій Лопушанський – “Не дивлячись на утиски влади, встановлював пам’ятники Степанові Бандері”; Юрій Михальчишин – “Солдат свободи”, “Ідея проти брудної наживи”,  “Галичани обирають ідею”; Юрій Путас  – “Та не однаково мені…”, “Будуймо духовну Україну разом”; Тарас Стецьків – “Перевірений боєць”, “Принесе енергію, принесе знання” (В. Філенко);  Роман Федишин – “Довів справами… Зробимо все, щоб бути українцем було престижно…” Місцевому фестивалю вишиванок, опозиційних і патріотичних гасел додали розмаїття представник партії “Собор”, письменник Василь Шкляр, голова Консервативної партії Олег Соскін та інші “загальноукраїнські” кандидати, що зробили сміливу спробу втрутитись у процеси гуртування галичан навколо місцевих ідеологів та бізнесменів. Шанси “прибульців” були невеликими, але їхня публічна активність поглибила теоретичний рівень кампаній просвітництва щодо масштабу рецесійних явищ у “кланово-олігархічній державі” та підсилила настрої передвиборчої мобілізації.

Рекламні гасла більшості мажоритарних кандидатів у кампанії 2012 року виглядали натхненно, просто гарно чи як мінімум технологічно грамотно. Та за критерієм спорідненості слова з ділом оцінки нижчі. У декого рекомендаційні частини гасел виявилися неавтентичними, дехто знеславив себе застосуванням місцевого силового ресурсу проти супротивників. Кампанія іще раз нагадала, що величезна ностальгія за чесними, порядними людьми в політиці є, а реально таких політиків – набагато менше, аніж можна уявити за гаслами і полічити за списками кандидатів. Але все ж суспільство мало змогу скористатися виборчими фільтрами. Відібрати досвідчених бійців та новобранців …і вручити їм квитки на війну…

Comments are closed.