Андрій Куликов: «Пора року» для того, щоб розмовляти з людьми, яких я поважаю»

Євгенія Амеліна

Опубліковано: 16-03-2013

Розділи: Огляди, аналітика.

0

«Пора Року» — авторська музична програма Андрія Куликова на радіо «Ера-FM» виходить в український ефір майже півтора року, але про неї досі не написав жоден критик. Щоп’ятниці о 20:08 ви впізнаєте її за зухвалим вигуком музиканта Нодді Холдера з пісні «Get Down And Get With It». Власне, зухвалість полягає вже в тому, що цей фрагмент відображає усю непричесаність рок-музики і стає своєрідним фільтром для тих, хто не цікавиться цим напрямом.

Зухвалість проекту полягає і в свободі вибору: «Пора року» дає слухачам можливість почути якісну сучас­ну українську музику, знаходить виконавців в різних регіонах країни, вибирає найкраще і надає можливість його звучанню в ефірі, анонсує концерти і творчі акції, що відбуваються в українських містах, відкриває маловідомі сторінки рок-музики різних країн і поколінь, збагачує усю цю строкату музичну палітру напівзабутою українською музикою ХХ століття, а також унікальними композиціями зі світової культурної спадщини на рідкісних і зникаючих мовах і діалектах. Сам ведучий про необхідність такого проекту висловився лаконічно і ґрунтовно: «Мені здалося це цікавим, щоб на одній з двох розмовних радіостанцій лунала музика, про яку можна розповідати». Про те, що Андрій Ку­ликов мріяв зробити таку програму, він згадував раніше, коли під час того чи іншого інтерв’ю його розпитували про досвід роботи на ВВС.

Перший ефір «Пори Року» відбувся 16 ве­ресня 2011 року. Це сталося в день пам’яті про смерть журналіста Георгія Гонгадзе. Тоді веду­чий відкрив програму піснею-емблемою сво­боди і незалежності — «Freedom» у виконанні Пола Маккартні. На вулицях українських міст стояла тепла осінь, і свічки, запалені на площах і проспектах, — нагадування про Георгія Гон­гадзе, — притягували перехожих до фотографії журналіста, ненадовго зупиняли і потім вільно відпускали. А в цей час в ефірі «Ери» торже­ствувала музика, яка абсолютно не повторю­вала формат поп-радіостанцій і культурно-просвітницьких проектів з серії «Як це було».

Для А.Куликова, журналіста і ведучого політичної програми, «Пора року» стала не про­сто новим, але авторським проектом. Як і сама рок-музика він інтегрує різноманітні жанри. По суті, жанри — це його музичні інструменти, його оркестр. Есей, радіоп΄єса, новела, притча, загад­ка, нарис, памфлет — вибір залежить від теми, пісенного настрою, а головне — того образу, який створюється в програмі. Часом слухачеві здається, ніби він дивиться фільм із закритими очима та бачить яскраві фарби, обличчя, чує дивні голоси та звуки. Але насправді це — те саме радіо.

«Радіо», «Річки і мости», «Гітара», «Птахи», «Вогонь», «Ілюзії», «Літо», «Барабани», «Бари­кади», «Вибори», «Література у рок-піснях», «День тиші», «Демони і чарівники»», «Те саме», «Сумніви» — теми програм і одночасно назви радіоновел, які ведучий «подає біля мікрофону». Усі вони відрізняються за жанровим виконан­ням, за інтонацією і атмосферою, що передається слухачеві. Так, програма, присвячена вибо­рам-2012 тяжіє до жанру памфлету; «Вогонь» — розгорнута метафора, побудована на асоціаціях і контрастах; образ барабанів у рок-музиці розкривається через різдвяну колядку; «Орган і клавішні в рок-музиці» — театр пісні з репліками двох учасників живої п’єси, що виникає в пря­мому ефірі. Та все ж сам А.Куликов повторює: «Рондо — моя улюблена форма». Що й недивно: рондо дає багато свободи для інтерпретацій з боку слухача, який, зіставляючи зачин і фінал програми, виразніше може побачити драматургічний задум її автора.

Синтез жанрів обумовлено і комунікативним завданням ведучого, одна з ролей якого подібна до Чарівника з казки І.Шварца «Звичайне диво». Для того, щоб історія вийшла захоплюючою, він вибирає слова, музику і героїв, найбільш відповідних для оповідання. З однією обмовкою: слово, музика, герой для А.Куликова пишуть­ся не через кому. І вслухавшись в ефіри, ви зрозумієте, чому музика завжди залишається музикою — ведучий не прагне її переговори­ти або затулити розповіддю. Але кажучи про музику, він знаходить стільки засобів і прийомів розкрити її образність, що слухач (як в хорошо­му літературному творі) постійно перебуває в передчутті несподіваного повороту…

Різножанровість програм і поліфонічна форма самого проекту — одне із склад­них творчих завдань, оскільки кожен новий випуск створюється як унікальний — він підпорядкований своїй концепції. І ці спостере­ження наводять критика на роздуми про те, які медійні аналоги передують «Порі року». Один з них — журнал, на сторінках якого є «колонка редактора» (вступ ведучого), рубрики, промо-сторінка (заклик-запрошення для молодих музик брати участь в проекті або анонсування висту­пу невідомої української групи), пісня-загадка (виконується вона маловідомою або забутою мовою), конкурс, який включає діалоги зі слу­хачами, спеціальний гість (варіативно), яскрава прикінцева рубрика «Рок-н-рол про рок-н-рол».

Багатомовність музики та безмежність джерел для її виникнення, цікаві розвідки ведучого щодо походження пісень та музичних напрямків, культурних зв’язків рок-музики надають «Порі Року» енциклопедичного змісту. Вона розширює кругозір слухачів і ніколи не ставить акценти на тому, що є правильним, а що помилковим. Музика просто ллється, вона є, і програма по-філософськи стверджує, що музика поза часом та поза межами. Вона — вільна й невимоглива. Тому що її вплив слухач визначає для себе сам.

І хоча ведучий відкрито підкреслює «моя найулюбленіша група», то це означає тільки те, що авторська суб’єктивність — теж художній прийом: «Не соромтесь музики, яка вам подобається. Як не соромлюсь цього я». Взагалі розповідь передбачає автобіографічну присутність оповідача (дивно уявити, щоб А.Тарковський або І.Бергман, знімаючи фільм, викреслили своє авторське «Я» з усіх історій). Авторська присутність А.Куликова свідчить про довіру слухачеві і про те, що бажання віддавати є більшим, ніж намір «щоб усі мене слухали».

В цьому, на наш погляд, ще одна важлива відмінність між «Порою року» і музичними програмами інших українських радіостанцій — егоцентризм поп-культури робить ставку на видовищність та інстинкти. У «Порі року» задіяно зовсім інший принцип комунікації: по-перше, слухачі активно беруть участь в ефірі, але не для того, щоб «замовити пісню». Вони діляться своїми роздумами і спостереженнями, прагнуть знайти відповідь на запитання ведучо­го, іноді неначе поправляючи його, уточнюють цікаві дані про пісню, персонажа, історичний факт. Власне, «Пора року» відображає ще одну важливу потребу слухачів: ми спостерігаємо, як навколо цього проекту формується співтовариство однодумців, тому що зміст програм не базується на фанатизмі, а заохочує інтелектуальні запити людини. Але, мабуть, найбільше цей проект пробуджує в нас почуття прекрасного, як сказав би Ж.Дельоз, йдеться про «повернення віри у світ», про потребу в співучасті, співпричетності — до своєї культури, до підтримки її цінностей.

І це викликає необхідність почати розмову про те, в чому полягає місія проекту?

Для А.Куликова оповідання народжується в тій міжрядковості, темпоритмах, інтонаціях, де життя мови проявляється у своїх найнесподіваніших формах. Подібно до архе­олога, він дбайливо звільняє від нашарувань часу «зморшки» культурної історії і, знаходячи цікавий «артефакт», передає до наших рук. Кож­на така «знахідка» має свої унікальні особливості. А якщо вдається простежити історичні зв’язки, виявити паралелі із сучасним життям слухачів — то історія розростається за принципом Вікіпедії: кожен новий факт може додати щось цінне, нове. Мабуть, таке порівняння з мережевою енциклопедією відображає принцип організації інформаційної концепції програми: від кожної пісні в різні боки розходяться лінки, але «статті» на сторінках можна дописувати і дописувати… І в цьому, і в тому, як об’єднуються в одному тематичному випуску різні засоби оповіді, на наш погляд, реалізується принцип колективного авторства. Розглянемо один з фрагментів «Пори року» (Тема «Вогонь»).

А.Куликов: «Британська група Pink Floyd про горіння. Спершу та сама композиція мала назву «Snowing», себто «сніжіння», а стала «Горіння». Воно й не дивно, адже сніг поступається полум’ю, коли, наприклад, летить до вогнища у вільному падінні. Тому зараз композиція Free Fаll «Вільне падіння» у виконанні шведської групи In Flames «Охоплені полум’ям»…

…Композиція шведської групи In Flames про вільне падіння. Шведи, як часто буває у світі рок-музики, співали англійською, але, як і завжди, я, Андрій Куликов, і звукорежисер звукозапису і монтажу Артем Артеменко маємо для вас пісню мовою, яка досі у програмі «Пора року» не лунала.

Сьогодні на доказ неспростовного факту, що якісну рок-музику можна грати не тільки українською чи англійською мовою, у нашій програмі — непальська.

Найславетніший рок-музика з азійської країни Непал Дівас Гурунг з композицією «Rato Маtо», що означає дослівно «Червона, кольору вогню багнюка». А ще це — глинистий грунт, з якого у Непалі будують тамтешні хати…

…Часом і не підозрюєш, що у віршах якоїсь пісні спалахне полум’я. Хто б, скажімо, очікував, що про вогонь заспівають Сюзі Кватро і Кріс Норман у пісні про кохання, та ще й у тій, що має назву «Stumblin’ in» — щось на кшталт «Нерівною ходою». А заспівали ж, та ще й як проникливо в одному з куплетів:

Кохання живе, почнімо ж стиха:

Дурні ми, розкрили на огляд серця —

Халепа така.

Кохання — вогонь, що в душі виника,

А часом, буває, охопить і ззовні —

Халепа така.

Слухаємо в оригіналі».

Переклади пісень, які, до речі, належать не тільки ведучому, але і його співрозмовникам, відіграють у авторській розповіді особливу роль. І це завжди цікаво, тому що це різні інтонації та відчуття музики й слова. Не забуваймо, що кожна пісня сама по собі — окрема історія з бек­граундом. Деякі з них говорять мовою плакату, а деякі — тяжіють до інтимної затишної бесіди, є пісні, що нагадують симфонічну поему або екзо­тичну дику квітку…

Гостями «Пори року» були українські музи­канти різних поколінь, активісти громадських рухів, журналісти, представники культури, колеги з-за кордону. Спілкуватися з творчими особами в радіоефірі, де слова вимірюються секундами, а інтерес слухача повинен розви­ватися із зростанням, і при цьому пам’ятати, що музика не повинна перекриватися слова­ми — це майстерність. Журналістський досвід Андрiя Куликова дозволяє йому це робити, розширюючи комунікативний потенціал радіо. Оскільки на відміну від політичного ток-шоу, в «Порі Року» ведучий не має можливості звер­нутися до експертів, монологічне ведення ефіру руйнується діалогом з пісенним персонажем, іронічною позицією Андрія Куликова стосовно alter ego автора. Він сам одночасно і модера­тор, і часом — ліричний герой, і документаліст, хронікер пісенної історії, оповідач, що пропонує слухачеві розширити свій досвід і не боятися впізнавати нові контексти. Такий метарівень стосовно різноманітних типів текстів у програмі — свідома відмова ведучого від пострадянської оптики погляду на українську культуру як на музей забутих експонатів. А.Куликов постійно підкреслює, що в «Порі року» немає мертвих раритетів, і є тільки одна квота — «на якісну музику». Чи буде це пісня з репертуару «Кобзи», Джорджа Харісона, фрагменти записів радянсь­ких вокально-інструментальних ансамблів, групи «Мандри» або музичного проекту «Вася-Клаб» — важливим є не історичний колорит сам по собі, а те, що слухачі різних поколінь сприй­мають як справді свій культурний проект.

У чому і навіщо він об’єднує нас? Можна помітити, що «Пора року» — реальний канал культурного опору. Один з небагатьох. Програма свідомо дистанціюється від «масовки» разом із форматами споживання музики, які вона задає, і звернена до пошуку живих джерел української пісенної культури, яка усвідомлюється у контексті світової. А багатомовність стає не лише відкритими дверима у світовий культур­ний простір, але й метамовою для story telling в умовах сучасного радіомовлення.

І, мабуть, не помилимося, якщо скажемо, що Мова — головний персонаж «Пори року». Написання з великої букви у цьому випадку — не друкарська помилка. В англійській мові «Languаge» прийнято писати з великої літери, що підкреслює її функцію. На думку Дональ­да Девідсона, «мова є своєрідним суспільним витвором, яким — в однині чи множині — ко­жен з нас послуговується ніби телефонним зв’язком, і котрий є для нас зовнішнім у тому сенсі, в якому наші органи чуттів зовнішніми не є. Ми забуваємо, що не існує мови поза звуками і знаками, які видають люди, та поза навиками й очікуваннями, які пов’язані з цим» [1]. За час існування проекту в ефірі «Пори року» про­лунало понад 60 мов і діалектів (відповідно й пісень), «окрім української та англійської» — це уточнення ведучого — антитеза офіційному дис­курсу влади, в якому передбачено, що в Україні фігурують дві мови — українська і російська. «Пора року» відкидає цю ідеологічну «зв’язку», пропонуючи із самого початку дивитися в іншому напрямі: українська мова, англомовний світ, усе розмаїття мов доступне людині — через кому. І етнографія в концепції програми — не емблема «мультикультурних проектів», а радше пропозиція поглянути на культуру без ідеології і не стримувати себе у бажанні бути причетним до Іншого: мови, людини, культурної традиції. А література з її вигаданими світами служить дзер­калом людської здатності руйнувати обмеження на цьому шляху. «Вона робить зрозумілим, — пише Ізер, — що свідомість хоча б іноді може переступити свої власні межі, що вона може «прочитувати» сенси як можливості дії і вибору агентів цієї дії» [2].

Територія непізнаного світу, який відкривається слухачеві через історії виникнен­ня мелодій, літературні переклади змісту пісень, зроблені особисто ведучим, гостями програми або відомими українськими поетами, переважає бар’єри страхів. Хто знає, якби такий проект вийшов в ефір на десять років раніше, можливо, для когось формулювання «українізація» не стало би страхітливим та диким. За час незалежності усі спроби офіційно «прищепити» любов до українського здійснювалися переважно через сфе­ру освіти і мас-медіа. Переклад телерадіомовлення і документообігу українською мовою, поява в неї нового статусу — «ділова» — для багатьох озна­чало формальний перехід до вживання мови в прагматичних цілях. При цьому соціологи не­одноразово попереджали, що страх культурного розмаїття, недовіра до сусіда з іншого регіону України є й досі: ми боїмося довіряти і боїмося тих, хто відрізняється від нас. Ця територіальна і екзистенціальна обмеженість частково долається реаліті-шоу: «Україна має талант», «Танці з зірками», «Говорить Україна». Люди з різних куточків країни збираються разом, щоб змагатися і переборювати комунікативні, емоційні і технічні бар’єри. Але скільки б не було таких проектів, вони спрямовані на релаксацію аудиторії і тиражу­ють в масовій свідомості стереотипи колоніальної культури, оскільки приносять до інформаційного простору України справді «чужі» ідеологічні стратегії і намагаються затвердити їх як «свої». На цьому тлі українським ЗМІ катастрофічно бракує самостійності, орієнтації культурного збереження і просто персональної відповідальності конкрет­них людей.

Останнє звертає нашу увагу на ще одну важ­ливу складову «Пори року» як проекту куль­турного опору: яка роль публіки в подоланні бар’єрів страхів?

У 1973 році на світ з’явилася картина режи­сера Ліндсея Андерсона з символічною назвою «О, щасливчик!» (O, Lucky Man!). Створена в концептуально-пародійному плані стосовно соціально-політичних проблем Британії 70-х років, ця «сюрреалістична притча» виявилася для свого часу досить сміливим експериментом. Лег­ко й іронічно режисер показав зворотний бік вла­ди, грошей, розкоші, бідності, слави і політики. При цьому історія пригод героя-щасливчика складається з невеликих новел, що супроводжу­ються музикою, яку виконує група музикантів вживу і неначе «в паузах» між епізодами фільму. «Poоr people…» лукаво-ласкаво наспівує Алан Прайс, підказуючи глядачеві: не все так просто в цій історії… Всередині сюжету музиканти супро­воджують героя-щасливчика в одному з епізодів і вступають з ним в діалог. Випадково і сам він потрапляє до них в студію під час музичного «ко­ментування» чергового «уроку», який отримав. І на декілька хвилин поступається місцем музичній оповіді. Студійний побут, авантюрні пригоди героя-щасливчика за межами студії, соціально-політичний портрет жорстокого світу режисер зображає в гротескній формі, наближаючись до жанру памфлету.

Така різнопланова структура змісту фільму багато в чому перегукується із теле- і радіопрограмами Андрiя Куликова. Мож­ливо, тому що «О, щасливчик!» і творчість Алана Прайса завжди викликали в нього ве­ликий інтерес. А обраний режисером прийом «оповідання в оповіданні» є близьким ведучому «Пори року», який непомітно перетинає межі розмовного радіо у напрямі соntemporary art.

Як це відбувається?

У 2013 році «Пора року» «вийшла в народ»: недільними вечорами останньої декади січня, лютневими вихідними «Пора року» оживає в «Гостинній республіці» (Київ). А.Куликов спілкується із слухачами в реальному часі, розповідає про свої «археологічні знахідки» і порушує питання, пов’язані з проблемами сучасної культури і журналістики. Зустрічі в Гостинному — знаковому для Києва і України історичному «перехресті» — природне продо­вження культурної місії програми, де музика, окрім усіх її естетичних якостей, — провідник ідеї співпричетності, солідарності. І ця її функція дає привід подивитися на союз мови мистецтв і мас-медіа як на соціально-вагомий проект. Він об’єднує громадян навколо події, яку вони ж самі можуть створювати і ділитись з іншими, як наприклад, своєю творчістю (піснями українських музикантів, що лунають в ефірі «Пори року»), своєю думкою, своїми знаннями. Фактично медіапроект стає майданчиком для цікавих зустрічей і дискусій і розвиває ту куль­туру публічності, про яку говорив Юрген Ха­бермас, звертаючись до цінностей європейської Просвіти.

У різдвяному випуску «Пори року» ключова тема програми — барабани — розкривається через «Барабанну колядку». Її авторка — амери­канка Katherine K. Davis — взяла за основу чеську різдвяну мелодію і довірила найзаповітнішу тему маленькому барабанщикові — «The Little Drummer Boy». Розповідаючи цю історію, Андрiй Куликов звернув увагу слухачів на те, яке місце займає ба­рабан в ансамблі або оркестрі. І чомусь образ юно­го барабанщика на мить здався мені Сталкером, який неодмінно приведе людей до щастя. Щоправ­да за однієї умови — люди повинні дуже сильно цього хотіти… Не треба створювати перформанс, щоб зрозуміти, як в рваному, божевільному ритмі великого міста зникає культура, руйну­ються будівлі і зв’язки. Не варто підпалювати або оголювати себе на площі, щоб привернути увагу громадськості до гострої проблеми. Досить почути заклик «Пори року»: «Гостинному дво­ру», «Гостинній республіці», «Гостинному радіо» потрібна ваша допомога. І я запрошую заглянути туди всіх, кому не байдуже місто Київ».

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Картина Андрія Тарковського «Дзеркало» починається епізодом огляду хлопчика-підлітка в медичному кабінеті. Лікар перевіряє його зір, слух і мову. Хлопчик злегка заїкається, і лікар кілька разів промовляє як команду: «Говори вільно!» У різні роки цей момент чомусь випадав з пам’яті до тих пір, поки ця фраза не пролунала в голові як моя. Звичайно, Андрiй Тарковський нікого не змушував цього робити… Просто він сам говорив вільно мовою кіно, і «Дзеркало» — його художній «заповіт» для почуття свободи кожного з нас.

Коли воно є, команда «Говори вільно!» вже не потрібна.

1. Davidson, Donald. Widzieć poprzez język/Przeł. Arkadiusz Źychliński//Teksty Drugie.–2007.–nr 3.

2. Iser W. The fictive and the imaginary: Charting literary anthropology. Johns Hopkins University Press. 1993.

Comments are closed.