قفا نبك من ذِكرى حبيب ومنزل” –

Зупинімося, щоб обмити слізьми кохану

Імру-аль-Кайса

 Журнал культурного спротиву «ШО» (назву якого доповнює тематичне розширення: «ШО: дивитися, слухати, читати») з’явився у 2005 році на зламі міфу про «помаранчеву надію», коли українське суспільство почало відчувати дефіцит нового інтелектуального камертону. Видання залучало до діалогу професіоналів і початківців – письменників, художників, режисерів, музикантів, артистів, продюсерів – створюючи широке поле для розгляду і обговорення питань сучасної культури. На тлі відсутності літературного процесу «ШО» пропонував альтернативне бачення літератури як проекту, в якому традиційні форми словесності відповідають на виклик тотальної візуальності, що стрімко наступає.

Перші спроби осмислення «ШО» в українському академічному середовищі були пов’язані з розумінням концепції видання в контексті поколіннєвих проектів culturalresistance (О. Иванова: 2008, Ю. Голодникова: 2009). Журнал порушував табуйовані теми і сюжети з життя субкультур, провокував протест проти штампів масової культурної продукції, консьюмеризму, кітчу. Водночас у кожному номері було представлено різні форми еволюції медіакультури: фотографії, колажі, графіку, принти, комікси; об’єкти медіа-арту, медіадизайну, реаліті-шоу, медійні послуги, проекти блогосфери, аудіокниги тощо. Дотримуючись окресленої місії, творчий колектив «ШО» «проповідував» принцип «іншої журналістики», яка відступала від штампів офіційної преси і була готовою до експериментів у стилі «гонзо-журналістики»: «Найкраща культурна стаття – це стаття, яку пише не журналіст чи критик і публікує на паперових чи віртуальних сторінках, але стаття, яку пише мозок вдумливого читача, – зауважив один із авторів журналу «ШО» Анатолій Ульянов. – Саме такі статті і для таких читачів важливо сьогодні писати для журналіста, занепокоєного розвитком суспільства і культури». Стаття породжує дію, коли в її написанні беруть участь ті, кому судилося здійснити цю дію. Тому мислячих людей варто удостоїти співавторства – «написати текст, який буде виношувати не самотній писака, а група, схильна до революції» [1].

Дискурсивний простір журналу як уявного проекту сучасності пов’язаний із візуальною мовою «гонзо-журналістики» Хантера Томпсона і популярними зразками «літератури факту», створені журналістами-репортерами: спільність естетичних стратегій виражається у скерованості на експериментальне осягнення дійсності, документалізм, перформативність і суб’єктивізм. Водночас візуально-семантичну драматургію «ШО» визначає вибір співрозмовників, які відкривають двері не тільки до своєї творчої майстерні, але й в екзистенційний вимір.

Ні, видання не відмовляється від традиційних рубрик «товстого журналу». Розділ «ШО: бібліотека» завжди представляє свіжі поетичні спроби, фрагменти сучасної прози і перекладну літературу, розділ рецензій пропонує якісну критику та огляди новинок книжкового ринку, філософські есе і публіцистичні матеріали. Найімовірніше проект рухається в напрямку розширення меж розуміння літератури в умовах кризи наративів. «Автономність літератури не в тому, що вона охоплює все поле культури і поряд із нею нікого немає, а в розгалуженій системі інтелектуальних партнерів – філософії, антропології, культурології, соціології, психології, історії, релігієзнавства, мистецтвознавства тощо, які постійно взаємодіють із нею (в тому числі «тут же, на сторінках журналу, в свідомості та діалозі його авторів»)», – сказав би Б. Дубін [2, с.154].

«Інтелектуальними партнерами» «ШО» стають письменники, художники, режисери, критики, висловлювання яких оголюють ціннісний горизонт розуміння сучасної культури. За роки існування журналу його авторами були молоді та маститі письменники і поети, що мають «літературну прописку» не лише в Україні, але й далеко за її межами. Таким способом «ШО» «зшивав» і культурні обриви, що виникли після розпаду СРСР, коли російськомовні читачі України опинилися без підживлення культурної традиції читання, що складалася роками, і не встигали переорієнтуватися на українське. А товсті журнали Росії різко звузили кола своєї ходи, поступаючись історико-краєзнавчій літературі, що тимчасово взяла на себе функції долучення до літературних взірців та уявлень, значущих для всього освіченого прошарку (Б. Дубін).

Активна співпраця «ШО» з літераторами, які живуть у просторі СНД, а також у країнах Східної Європи, скандинавського і балканського регіонів, північноамериканського континенту, проведення поетичного фестивалю «Київські лаври», запуск електронного проекту («Портал про сучасну культуру» www.sho.kiev.ua), участь у дискусійних панелях «Книжкового арсеналу» (Київ) і міжнародного «Форуму видавців» (Львів) розширили можливості інформаційного впливу цього проекту й актуалізували питання про те, як змінюються стратегії культурної критики в першій третині ХХІ століття.

Концентруючись на локальних подіях, журнал рухається до інтерпретацій культури в контексті постмодерної філософської критики, реагуючи на соціально-політичну ситуацію в державі й часто передбачаючи подальші вектори розвитку інтермедійного поля. Проте стратегія культурного спротиву не переходить на рівень філософської концептуалізації явищ культури, обмежуючись індивідуальними рефлексіями творчих особистостей, що виказують власне суб’єктивне бачення світу. Як зауважила Жанна Галієва, журнал культурного спротиву – «принципово авторський»: «Чому він думає так або інакше, автор завжди готовий пояснити. Це ще однин дивовижний наслідок автороцентризму «ШО» – тут буквально всі й завжди готові пояснити свою позицію» [3].

Окреслена теза привертає нашу увагу до двох важливих контекстів розуміння сучасності. Перший із них пов’язаний з численними філософськими дискусіями про наслідки тиражування творів мистецтва: форми індивідуального висловлювання на сторінках журналу «ШО» надзвичайно гостро акцентують увагу публіки на проблемі образу, проблемі сприйняття, про що неодноразово писали провідні дослідники культури, зокрема Б. Гройс, О. Петровська, А. Менцвель. Зацікавлення практиками уявного і можливостями самоідентифікації в умовах посилення соціального контролю, зумовленого технологіями нових медіа, з одного боку, пов’язане із захисною реакцією людини на перенасичення електронною комунікацією. З іншого – візуально-смислове рішення кожного номера журналу «ШО» провокує читача стати суб’єктом критики, який ставить собі низку питань: що вважати взірцем, класикою, сучасністю? Як змінюється естетична чутливість людини ХХІ століття?

Інший контекст пов’язаний із теорією поля П’єра Бурдьє, який запропонував розглядати «поле літератури» як простір конкуренції різних владних позицій, що визначають динаміку попиту і пропозиції, здійснюють трансляцію зразків і модних трендів. Після П. Бурдьє не випадає говорити про літературу в категоріях традиційних міфів про творця і натовп, генія і злодія, батьківщини та «інших берегів». Важливо концептуалізувати процеси становлення української літератури та культури в нових умовах і контекстах, враховуючи не тільки зрозумілі зовні умови, які змінюють конфігурації літературної спільноти (масовизація культури, вплив нових медіа, «старіння» літератури), але й «метаумови» (значення літературної уяви у повсякденні людини, функції креативного письма, унеможливлення приватності в епоху фейсбука, запит на самоколонізацію тощо). Список запитань можна продовжити. Але чи можна продовжувати трактувати публічну сферу тільки як набір комунікативних актів?

У 2014 році журнал «ШО» «дрейфував» між діагностичним і концептуальним розумінням ситуації в українській культурі, впускаючи в контент візуальну психоделіку з характерними для неї кодами депресивної образності. Можливо, це був символічний акт прощання з мовленням, яке, за відсутності адекватної мови опису сучасності, не здатне прояснити те, що відбувається. Прощання зі звичними функціями журнального тексту супроводжувала публікація дописів зі стрічки фейсбука, що містили висловлювання про кризу культури, яка розчахнулася надвоє, про неможливість творчості, пропаганду замість правди, про насильство і смерть. Інтерв’ю та статті на сторінках «ШО» 2014 року стали полем вираження суперечливих думок і позицій представників креативного класу – як публічних особистостей, так і «письменників фейсбука». І в цьому рішенні, можливо, редакція зберегла вірність первинно сформульованому кредо: «…Людей, які думають, варто удостоїти співавторства – написати текст, який буде виношувати не самотній писака, а група, схильна до революції».

Можливо, під «дією» сьогодні варто розуміти готовність до зустрічі з Іншим, коли втрати і здобутки надій на зміни в суспільстві ставлять більше запитань, ніж дають відповідей, а «текстом» – становлення колективного розуміння сучасності.

Чи зміниться концепція «ШО» у 2015 році?

Окремі випуски 2014 року спрямовують розгортання дискусії не про війну, не про ворожнечу, не про мови і про політичні протистояння. Хоча питання про те, які співвідношення між політичним і естетичним, безумовно, актуальне. Але як виправити в людині людське, щоб повернути культурі творчий імпульс? Якщо «тіло» української культури зіткане з репрезентацій минулого, яке повертається до сучасного у вигляді конфліктів різних поколінь і видозмінених образів розуміння часу, що приходить із тих же далеких меж не ХХІ століття, можливо, варто замислитися над змістом тези філософа Ханса-Ульріха Гумбрехта, який оцінив цю ситуацію як особливий стан «присутності» (чи presence)? Спробуємо пояснити.

Говорячи про майбутнє читання, Гумбрехт звертає нашу увагу на необхідність визнати ті зміни, які відбулися щодо центральної категорії літературного твору – хронотопу. З погляду Ханса-Ульріха Гумбрехта, новий хронотоп, що домінує в побуті сучасної глобальної культури, тісно пов’язаний із електронною комунікацією, що змінює характер нашого сприйняття часу і простору, стратегії читання і «продукування літератури» в ХХІ столітті. «Майбутнє, – зауважує Ханс-Ульріх Гумбрехт, – замість того, щоб бути відкритим горизонтом можливостей, обтяжене загрозами теперішнього: усвідомленням екологічної, демографічної чи економічної катастрофи, настання якої може бути відтерміноване, але в кінцевому результаті її неможливо уникнути (і тут я не розмірковую про те, чи ці усвідомлення реалістичні, чи ні). По-друге, минуле в новому хронотопі не залишається позаду теперішнього, а пронизує його. Це значить, що нічого і ніколи не може бути забуте чи заміщене (майже безмежні можливості пам’яті при електронній комунікації ілюструють цю зміну і, можливо, стають однією з його умов). По-третє, нове теперішнє, розміщене між заблокованим майбутнім і минулим, яке відмовляється відходити, перетворюється на швидко зростаючий простір одночасностей, стає теперішнім, що розростається…» [4]. Висловлювання Ханса-Ульріха Гумбрехта охоплює найважливіші характеристики не тільки літературного процесу, але оголює завдання культурної критики: роль критика в умовах «швидко зростаючого простору одночасностей» вимагає від нього певної самодисципліни думки, відмови від нарцистичних мотивів.

Підсумовуючи 2014 рік, журнал «ШО» показав, що продовжує рухатися обраним курсом «авторського журналу», розширюючи можливості діалогу шляхом включення до змісту нових чи забутих старих імен. Таким способом редакція окреслила, що залишається на позиції «журналу поглядів». Чи буде цього достатньо для українського суспільства, якщо все, що відбувається у державі, перейшло у принципово нову площину і вимагає зовсім інших способів рефлексії? Наприклад, увага до текстів, які соціолог Борис Дубін [2, с.274] називав «пам’ятними віхами» трансформацій світової культури: «Зрада інтелектуалів» Ж. Бенда (1927), «Що таке література?» Ж.-П. Сартра (1948), «Про користь від грамотності» Р. Хоґарта (1957), «Твор мистецтва в епоху його технічної відтворюваності» В. Беньяміна (1938), «Діалектика Просвітництва» М. Хоркхаймера й Т. Адорно (1947), «Нотатки до визначення культури» Т. Еліота (1948), «Ліберальна уява» Л. Трілінга (1950) – і тут названо тільки деякі книги, про які він згадує, критикуючи російську інтелектуальну спільноту за обмеженість інструментарію соціального і загальногуманітарного аналізу феноменів сучасної культури.   

Українському суспільству, яке ще не пройшло (подібно до Європи і США у 20 ст.) «школу реальних і жорстких дискусій» про культуру і ринок, про масове та елітарне, народне і популярне, про заангажоване і незалежне (Б.Дубин: 2010), доведеться розглядати ці питання у дуже непростих внутрішньополітичних умовах і зовнішніх контекстах, постійно нагадуючи собі, де прокладена межа між розумінням культури як ідеології і культури як цивілізації.

Ніхто не знає, як поети, письменники, музиканти, художники, режисери та інші представники мистецтва відгукнуться на події, що відбуваються у державі. І чи публіка буде зацікавлена в експресивно-символічному продукті різних груп авторів. Але, можливо, варто ризикнути і витворити нову «формулу» культурної критики?

 Література:

1.Ульянов А. Журналистика как поэзия. Культурная критика литературной формы / А. Ульянов. – [Электронный ресурс]. –Режим доступу:ml.- Дата перегляду: 02.10.2010

2. Дубин Б. Слово – письмо – литература. Очерки по социологии современной культуры / Б. Дубин. –М.: НЛО, 2001. –412 с.

3.Галиева Ж. Сопротивляться культурно//Журнальный зал. «Октябрь». –2007. –№3.– [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://magazines.russ.ru/october/2007/3/ga6.html.

4.Ханс-Ульрих Гумбрехт Будущее чтения? Воспоминания и размышления о генеалогическом подходе (пер. с англ. Николая Поселягина)//НЛО.-2014.-№4 (128).- [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://magazines.russ.ru/nlo/2014/128/5g-pr.html.- Дата перегляду: 23.11.14

Comments are closed.