ПОВЕДІНКОВІ ПРОЯВИ

Чотирирічний хлопчик дивиться чергову серію “Могутніх Рейнджерів”,  а потім зображає Червоного Рейнджера, штовхаючи і дубасячи куркульками “лиходія” (свого дворічного братика). У поведінці цієї дитини виявляється дія телевізійного насильства. Точніше, дитина використовує механізм  імітації, один з п’яти ОСНОВНИХ процесів, за допомогою яких реалізуються  подібні наслідки медіа-впливу. Інші важливі процеси – катарсис, збудження, дизингібація  (розгальмування), десенсибілізація.

Катарсис

Механізм катарсису імовірно дозволяє глядачам давати безпечний вихід своїм агресивним імпульсам за допомогою перегляду або представлення сцен насильства і жорстокості. B 1950-х і 1960-х роках C. Фешбах (Feshbach, 1955, 1961) виявив прояви катарсису в учасників експериментів, що проводилися ним. Він відмітив, що індивіди здатні вивільняти агресію, не вдаючись до насильства, а тільки за допомогою перегляду бойовиків або навіть малюючи сцени насильства в уяві. B 1971 року C. Фешбах і P. Зінпр протягом шести тижнів проводили спостереження за поведінкою хлопчиків-підлітків в природній обстановці (у школі й удома). Під час експерименту учені контролювали споживання телевізійного насильства. Вони виявили, що ті хлопчики, які дивилися в основному програми, що не містять насильства, поводилися по відношенню до своїх однолітків агресивніше, ніж ті підлітки, які дивилися бойовики, що свідчить про ефект катарсису.

Слід зазначити, що всього декілька з сотень проведених експериментальних досліджень дали ті ж результати, про які писав Фешбах, або підтвердили механізм катарсису. Не зважаючи на відсутність достатніх наукових доказів, значна частина широкої публіки вірить у те, що при перегляді сцен насильства і жорстокості має місце ефект катарсису. Представники медіа-індустрії не упускають можливості нагадати громадськості та її представникам про передбачувані переваги катарсису кожного разу, коли робиться спроба суспільного або державного розслідування дії медіа-насильства.

Зважаючи на популярність теорії катарсису і недоліку емпіричних свідчень, що доводять реальність ефекту катарсису, дослідники багато разів намагалися знайти такі умови, можливо, дуже обмежені, в яких можна спостерігати прояви катарсису. Наприклад, Б. Гантер (Згине, 1980) припустив, що обмежений ефект катарсису обумовлюється певними когнітивними здібностями людини. Одне з досліджень показало, що люди з розвиненою уявою або фантазією здатні вивільняти гнів, що накопичився, при перегляді сцен насильства і жорстокості, тоді як інші індивіди, що не володіють такою яскравою уявою, не здатні пережити катарсис.

Збудження

При перегляді сцен насильства (а також особливо комічних або сексуально відвертих сцен) глядач випробовує емоційне збудження, яке має фізіологічні прояви. Наприклад, якщо підліток ще до включення телепередачі був злий на когось, то при перегляді бойовика його збуджений стан, який лише частково викликаний змістом телепередачі, може перерости у сильний гнів по відношенню до телеперсонажів або подій, що відбуваються  на екрані. Тому його реакція може бути агресивнішою, ніж до перегляду бойовика, особливо якщо привід для агресії трапляється незабаром після перегляду. (Zillman, 1988, 2000).

Дизингібіція

Механізм дизингібіції пояснюється припущенням, що у міру звикання телеглядачів до сцен насильства і жорстокості, особливо насильства, виправданого ситуацією або санкціонованого суспільством, ослабляється стримуюча дія соціальних санкцій, направлених проти довершених правопорушень. Дослідження показали, що глядачі дійсно поводяться агресивніше після перегляду фільмів, де насильство представлене як санкціоноване, особливо якщо вони відчували гнів ще до початку перегляду (BerkowirZ, 1962, 1965, 197; проте необхідні більш спеціалізовані дослідженні для того, щоб визначити, чи дійсно це прояви процесу дизингібіції.

B ході одного з лабораторних експериментів учасників навмисно розізлили, а потім показували їм сцену насильства (звичайний боксерський поєдинок, що є санкціонованою формою насильства). Пізніше тим же самим учасникам експерименту  дозволяли застосувати електрошок до тієї людини, яка  провокувала їх. Іншій групі учасників, теж розгніваних, показували фільм, що не містить насильства, а учасників третьої, контрольної групи, не злили. Дослідники  виявили, що ті учасники, які дивилися боксерський матч, застосовували до свого кривдника  сильніші електричні розряди, ніж ті, які дивилися фільм нейтрального змісту. Учасники першої групи, яких спочатку розсердили, а потім показали їм сцени насильства, поводилися найагресивніше. Дослідники відзначили ці результати як доказ того, що перегляд сцен санкціонованого насильства включає механізм дизингібіції, сприяючи  агресивнішій поведінці (Berkowitz & Aliotto, 1973).

Докази існування дизингібіції представлені також лонгітюдними дослідженнями. В ході одного з них учені вивчали звички більш ніж восьмисот восьмилітніх  дітей щодо перегляду телепередач, а також рівень їх агресивності. Десять років потому, коли вік випробовуваних досяг 18 років, дослідники розшукали близько половини з них і зібрали додаткову інформацію. Дослідники виявили стійку позитивну кореляцію між переглядом сцен насильства в дитинстві і рівнем агресивності в зрілому віці (Еron, Huesmann, Lefkovitz, 1972).

Імітація

Передбачається, що глядачі вчаться побаченим по телевізору моделям поведінки і самі іноді намагаються їх відтворювати. Це особливо стосується маленьких дітей, які ототожнюють себе з персонажами фільмів і намагаються наслідувати їм.

В ході експерименту, проведеного Альбертом Бандурой (Bandura, 1978, 1979, 1982, 1985), з’ясувалося, що діти імітують агресивну поведінку, побачену на екрані. Трьом групам дітей показували сцени різного змісту. Одній групі демонстрували, як б’ють і кидають велику надувну ляльку Бобо. Іншій групі показували фільми, що не містять насильства, третій групі нічого не показували.  Потім дітей відвели в ігрову кімнату з безліччю іграшок, серед яких була і лялька Бобо. Діти, які дивилися сцену биття ляльки, не тільки поводилися 6ільш агресивно, але фактично копіювали побачені дії. А. Бандура пояснив  поведінку, що імітує дії, частково ефектом дизингібіції, частково – навчанням шляхом спостереження.

В ході декількох скерованих на дітей експериментальних втручань дослідники намагалися послабити ефект імітації. Завдяки цій роботі з’ясувалося, що можна послабити агресивні тенденції, пояснюючи дітям, як знімається кіно, допомагаючи їм усвідомити негативну дію телевізійного насильства, навчаючи їх навикам критичного сприйняття побаченого (Singer & Siпgeг, 1983).

Десенсибілізація

При регулярному перегляді сцен насильства глядачі стають все менш сприйнятливими до жорстокості на екрані і з більшою готовністю сприймають насильство в реальному житті. Вивченню цього ефекту були присвячені всього декілька досліджень, але дані двох лабораторних досліджень стали достатнім доказом, щоб вселити довіру до даної гіпотези. В ході одного з експериментів учені з’ясували, що діти, яким показували сцени насильства, менш схильні звертатися по допомогу до дорослих, стаючи свідками бійки між іншими дітьми (Drabman & Thomas, 1974; Thomas, Horton, Lippincott & Drabman, 1977). Інші учені виявили, що діти, які дивилися телевізор 25 і більше годин в тиждень, відчували менше фізіологічне збудження при спогляданні сцен насильства, ніж ті діти, які дивилися телевізор менше чотирьох годин в тиждень (Cline, Croft & Courrier, 1973).

АФЕКТНА ЧИ ЕМОЦІЙНА ДІЯ

Дослідження свідчать, що кожна людина, незалежно від віку емоційно реагує на медіа-насильство. Дослідники вивчили реакцію глядачів на телепрограми, що містять сцени різного роду насильства, від нанесення тілесних ушкоджень до погроз їх нанесення. Емоційні прояви дії подібних сцен можуть відбутися негайно (переляк, неспокій) або продовжуватися досить довгий час (стійкий страх, побоювання стати жертвою злочину).

Учених особливо цікавила реакція дітей. Дослідження показали, що при перегляді певного роду телепередач діти випробовують виражений переляк. Цю реакцію переляку, іноді надзвичайно сильну, спостерігали різні дослідники  (Blumer, 1933; Lyle & Parker, 1961). Спектр реакцій виявився широким – від втрати самоконтролю до нічних кошмарів (Singer, 1975). Найбільш масштабне дослідження  реакції  переляку у дітей було проведене Дж. Кантор та її науковим колективом (Cantor, 1998). Вони аналізували кореляцію між переглядом телепередач різноманітного змісту і різними видами реакції переляку у дітей.

У всіх дослідженнях реакції переляку вимірювалися з використанням чотирьох методів. Відразу ж після перегляду дітей просили оцінити ступінь переляку за допомогою якої-небудь з таких  формул: від “зовсім не злякався” до “дуже-дуже наляканий”. Крім того, дослідники фіксували і кодували реакцію переляку, аналізуючи міміку дітей, записану на відео під час перегляд сцен насильства. Ще один метод –  зняття показників сенсорних датчиків, приєднаних до пальців дитини. Нарешті, в деяких дослідженнях використовувалися когнітивні методи. Так, наприклад, Б. Уїлсон і Дж. Кантор (Wilson & Сantor, 1987) визначали ступінь переляку залежно від бажання або небажання дитини бачити живу змію після перегляду сцени із зміями з фільму Raiders of the Lost Ark («У пошуках втраченого ковчега»).

Копінг-стратегії (способи подолання стресу) можуть бути когнітивного або некогнітивного характеру. Когнітивні стратегії включають зміну ментальних концепцій дітей щодо страшних сцен. Одна з форм когнітивної методики –  зрозуміле роз’яснення нереальності персонажів і ситуацій в художніх та мультиплікаційних фільмах. Дж. Кантор, Г. Спаркс і К. Хоффнер (Cantor, Sparks & Hoffner, 1988) виявили, що демонструючи дітям відеозаписи зйомок фільму, і особливості гримування персонажів, можна зменшити переляк, що відчувається під час перегляду (хоча успіх цієї методики залежить від віку дітей).

Приклад некогнітивної стратегії – десенсибілізація, або втрата чутливості, яка включає регулярну дію страхітливих сцен в безпечній обстановці; у терапії  такий метод називається “повінню”.
Останні дослідження також показують, що діти відчувають страх не тільки при перегляді художніх фільмів, але й новин. При проведенні довільного опитування Дж. Кантор і А. Натансон виявили, що майже 40% опитаних дітей були перелякані або засмучені чимось, що вони побачили в новинах. Найстрашнішими виявилися повідомлення про акти насильства, здійснені незнайомцями, репортажі про стихійні лиха, а також голод і війни в зарубіжних країнах. Маленькі діти були схильні до емоційної реакції на такі страхітливі образи, як зброя і сцени людської смерті, тоді як у старших дітей страх був викликаний іншими причинами, наприклад, загрозою атомної війни, обстрілу або загибелі (Cantor & Nathanson, 1996).

Недавні дослідження показали, що реакція переляку на фільми жахів, пережита в дитинстві й юності, часто виявляється і в зрілому віці. Використовуючи так званий метод “ретроспективних звітів”, або “автобіографічної пам’яті”, двом незалежним дослідницьким колективам вдалося виявити свідчення тривалої реакції переляку (Harrison & Cantor, 1999). Обидва дослідження включали контент-аналіз студентських спогадів про будь-яку медіа-продукцію, яка налякала їх в дитинстві. Чудовий факт, що від 90 до 100% студентів змогли пригадати про це, причому для багатьох ці спогади були вельми болісні. В обох дослідженнях виявилася наступна тенденція: чим в ранішньому віці трапився переляк, тим він був сильніший. У одному з досліджень більше 25% студентів повідомили про те, що продовжують випробовувати залишковий ефект тривожності унаслідок пережитого в дитинстві страху, викликаного страхітливою медіа-продукцією (Harrison & Cantor, 1999).

КОГНІТИВНІ ПРОЯВИ

Якщо при перегляді сцен насильства змінюється сприйняття глядачем реального світу, це говорить про когнітивну дію. Дійсно, багато із згадуваних емоційних реакцій можуть згодом виявитися на когнітивному рівні. Найбільш масштабні дослідження в цій галузі проводилися Джорджем Гербнером і його науковим колективом.

У 1970-х роках Дж. Гербнер і його колеги аналізували дані державних опитувань громадської думки, щоб визначити когнітивну дію телебачення. Опитування включали великий об’єм корисної інформації, одержаної від кожного з учасників, такий, наприклад, як час, проведений перед телевізором, і сприйняття навколишнього світу.  За допомогою змістовного аналізу телепередач Дж. Гербнер і його колеги показали, що світ, що зображається телебаченням, надзвичайно жорстокий і повний насильства. Учені висунули гіпотезу, що постійне споживання медіа-насильства веде до перебільшеного сприйняття небезпеки реального світу.

Методи Дж. Гербнера і його колег, хоч і одержали широке визнання в академічному середовищі, заперечувалися багатьма вченими (Blank, 1977а, 1977Ь; Coffin & Tuchnian, 1973; Huyhes, 1980; Hirsh, 1980; Wober & Cunter, 1988). Деякі з цих дослідників використовували ті ж дані, але застосовували статистичний контроль сторонніх демографічних перемінних і не виявили переконливих доказів ефекту культивації. (Коливанням демографічної перемінної може бути, зокрема, міський район, в якому проживає глядач, наприклад, криміналізоване гетто або престижний район з низьким рівнем злочинності).

М. Вобер і Б. Гантер (Wober& Cunter, 1982) виявили, що особливості світосприйняття глядача мають відношення швидше до характеру програм, ніж до часу, проведеного перед екраном. Дані цього дослідження свідчать, що глядачі вибирають певні типи програм, що узгоджуються з їх світосприйняттям, або закріплюють його. Ця гіпотеза суперечить гіпотезі культивації.

ДОСЛІДЖЕННЯ МЕДІА-НАСИЛЬСТВА І ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА: МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ

Шкідливій дії на поведінку споживання масової інформації присвячені численні дослідження. З моменту появи кіно і телебачення стурбованість з приводу дії медіа-насильства була одним з основних чинників, що визначають політику держави. Проблемою для законодавців було і залишається збереження рівноваги між правами і свободами громадян в демократичному суспільстві і турботою про благополуччя  суспільства в цілому.

У своїй книзі «Violence on Television» (“Насильство в телепередачах”) Сінтія Купер визначила три етапи суспільної полеміки з питання медіа-насильства. На першому етапі увага була зосереджена на проблемі зростання злочинності серед молоді. Потім спектр полеміки розширився, охопивши проблему дії телевізійного насильства на соціальну поведінку і благополуччя суспільства в цілому. На третьому етапі акцент змістився з шкідливої дії телевізійного насильства на вироблення активних заходів боротьби з ним, шляхом законодавчих обмежень (Cooper, 1996).
У 1960-і роки вивченням проблеми медіа-насильства зайнялася Національна комісія президента Ліндона Джонсона з розслідувань причин насильства і його запобіганню. Висновки комісії – телебачення не можна вважати основною причиною правопорушень в суспільстві. Незабаром була видана п’ятитомна доповідь Наукового консультаційного комітету міністра охорони здоров’я з проблем телебачення. За твердженням комітету, факти свідчили про те, що перегляд сцен насильства і жорстокості дійсно підсилював агресивні схильності глядачів.

У 1980-х роках Федеральна комісія по комунікаціях зняла обмеження, накладені раніше на телекомпанії “на користь суспільства”. Сприйняте телевізійними компаніями як торжество демократії послаблення обмежень викликало чималу стурбованість громадськості. Зникло багато дитячих телепередач, залишилися жорстокіші або відверто комерційні.

Конгрес відреагував на зниження стандартів Актом про дитяче телебачення 1990 року, який зобов’язував телекомпанії включати певний об’єм освітніх програм для дітей, а також обмежував показ реклами під час дитячих телепередач.

Три роки опісля Конгрес почав слухання на тему медіа-насильства та його дії на дітей. Завдяки зростанню стурбованості у суспільстві, телевізійні компанії почали надавати фільмам та іншим телепередачам категорії, які відображали зміст сцен насильства. Це привело до ідеї винаходу якогось пристрою, який дозволив би батькам не допускати перегляд небажаних передач дітьми.
Акт про телекомунікації 1996 року зобов’язав виробників встановлювати так звані V-чіпи на нових моделях телевізорів. Цей пристрій дозволяє батькам блокувати сигнал і переривати небажані передачі, що містять сцени насильства, сексу або нецензурні вислови. Новий закон також вимагав, щоб телекомпанії надавали фільмам категорії, що показують, для яких вікових груп вони прийнятні.

Хоча багато хто розцінював ці зміни як позитивні, інші указували, що подібна спроба обмежень або заборони перегляду небажаних передач дітьми може мати негативні наслідки (Ріtеr & Warren, 1996). Деякі вчені стверджували, що попередження, адресовані батькам, і блокуючі пристрої створювали ефект “забороненого плоду”, викликаючи у дітей хворобливий інтерес до тих самих програм, перегляд яких їм забороняли (Christenson, 1992).

В кінці ХХ століття трирічне дослідження з вивчення телевізійного насильства, проведене дослідниками кількох провідних університетів, знову підтвердило зв’язок між переглядом сцен насильства і подальшими проявами агресії. Оприлюднені в 1998 році результати National Television Violence study (“Дослідження насильства в передачах національного телебачення”) показали, що не тільки збільшився об’єм медіа-насильства в передачах кращого ефірного часу, але змінилася і манера представлення насильства на телеекрані: сцени насильства заохочували імітацію поведінки телеперсонажів. Дослідження також показало, що категорії вікових обмежень, що надаються фільмам, не відображали об’єм насильства, що міститься в них.

Після розстрілу учнів в Літтлтоне, штаті Колорадо, в квітні 1999 року, можливий зв’язок між переглядом бойовиків і  агресивною поведінкою знову привернула увагу громадськості. Жах і подив, викликані безглуздою бійнею, активізували діяльність Конгресу США. Президент Біл Клінтон запитав звіт про дію медіа-насильства у міністра охорони здоров’я США. Проводячи розслідування, комісія виявила стійкий зв’язок між переглядом сцен насильства і короткостроковими проявами агресії.

Сучасна статистика показує, що перегляд сцен жорстокості не надає такої негативної дії, як це може здаватися. У 1998 році кількість жорстоких злочинів скоротилася на 7% в порівнянні з попередніми роками (дані Bureau of Justice Statistics, 1998). Національна статистика показує, що з 1991 року скоротився відсоток неповнолітніх, убитих з вогнепальної зброї (дані Bureau of Justice Statistics, 1999). У недавньому дослідженні виявилося, що кількість школярів, що беруть участь в бійках або мають вогнепальну зброю, зменшилося (Brener, Simon, Krug & Lowry, 1999).

Проте, дослідження, проведені в різні роки, показали, що зв’язок між переглядом сцен насильства і демонстрацією ворожих намірів і агресивною поведінкою може бути міцним. Мета-аналіз дозволив виявити значну дію медіа-насильства на агресивність, проте, знову ж таки, агресивна поведінка, викликана переглядом сцен жорстокості, не має серйозного підґрунтя (Hearold, 1986; Paik & Comstock, 1994). Можливо, це пояснюється тим, що етичні обмеження при проведенні відповідних експериментів не дозволяли створювати такі умови, результатом яких було б спричинення серйозної шкоди учасникам.

Деякі значні дослідження, проведені останніми роками, зосередилися на проблемі зниження негативних наслідків споживання медіа-насильства. А Натансон (Nathanson, 1999) виявив, що участь батьків може виражатися в обмеженнях на перегляд телепередач дітьми, поясненнях, навчанні критичному сприйняттю, що, як правило, знижує дію агресивності.

У міру продовження досліджень і накопичення знань про дію медіа-насильства помітні неминучі зміни в державній політиці, пов’язані з цією проблемою. Проте ці зміни відбуваються надзвичайно поволі.

Тим часом, кращий захист від згубної дії телевізійного насильства – освіта телевізійної аудиторії. Чим більше глядачі дізнаються про негативну дію телевізійного насильства і про ті його різновиди, які найбільш небезпечні, тим краще вони зможуть захистити себе від цієї небезпеки. Розуміння проблеми громадськістю повинне сприяти прогресивним змінам в законодавстві і бізнесі.

Страх і тривога, викликані медіа-продукцією

У 1975 році сенсацією американського кінопрокату став тріллер “Щелепи”. Влітку того ж року в пресі з’явилися повідомлення, що під впливом фільму багато американців раптово перестали купатися в океані. Люди засмагали на пляжі, але боялися заходити у воду. Їм здавалося, що великі білі акули-вбивці підстерігають їх, щоб розірвати своїми величезними, гострими, як бритва, зубами.

Емоційні реакції, виказані багатьма глядачами після перегляду фільму “Щелепи”, хоч і анекдотичні, проте служать яскравим прикладом реакцій страху і тривоги, викликаних медіа-інформацією. Можна згадати ще безліч прикладів реакції страху, зумовленого переглядом художніх фільмів. 1974 року масова реакція страху глядачів всіх вікових категорій була викликана  моторошними сценами   фільму  “Той, що виганяє диявола” (“Екзорцист”). Страхітливі (особливо для дітей) і тривожні сцени містяться і в інших фільмах, таких, як “Індіана Джонс і храм долі”, “Викрадачі тіл” і ін.

МОТОРОШНІ ІСТОРІЇ ЯК РОЗВАГА

Впродовж всієї історії існування людства людям подобалося слухати моторошні історії. Стародавні люди, коротавши час біля багаття, розповідали один одному „страшилки”. Ці історії передавалися з покоління в покоління і стали частиною фольклору, зафіксованого ученими-антропологами. Моторошні перекази про чаклунство і нечисту силу існують в багатьох культурах по всьому світу, тому дослідники вважають ці теми універсальними (Kluckhorn, 1960).
Ніхто не зможе сказати напевно, чому моторошні історії такі популярні в різних культурах. Учені вважають, що подібного роду інформація виконувала певні функції. Коли люди стикалися з якимись загадковими явищами, вони вигадували міфи або легенди, щоб якось пояснити їх. Крім того, цілком імовірно, що такі історії дозволяли дітям “потренуватися” в управлінні своїми емоціями в безпечній обстановці, під захистом своїх батьків. Можливо, ритуалізоване використання моторошних історій в різних культурах давало можливість молодим людям навчитися стримувати свій страх.

З початком епохи раціоналізму в XVІІІ столітті аудиторія почала ставитися до історій про надприродне не так довірливо, проте романтичні тенденції в мистецтві XІX століття сприяли  відродженню інтересу до жанру моторошних і містичних  історій. Аудиторія тієї епохи все ж таки усвідомлювала, що моторошні історії – не більше ніж вигадка. Читачі готичних романів, як і глядачі сучасних  фільмів жахів, шукали  гострих відчуттів.

Нову, небезпечну тенденцію в жанр романів жахів у середині XIX століття вніс Едгар По. Замість неймовірних чудовиськ головними персонажами творів Э. По стали психічно хворі люди, що скоюють цілком реалістичні злочини. Читачі розповідей По боялися не потойбічних сил, а психопатів і маніяків-вбивць.

Еволюція жанру продовжувалася в XX столітті. У 1931 році на кіноекрани вийшли класичні фільми жахів, такі як “Дракула” і “Франкенштейн”. Найбільш відомий випадок масової реакції страху, про який вже згадувалося, відбувся 30 жовтня 1938 року під час трансляції радіопостановки роману Г.Уеллса “Війна світів”.

У 1940-х і 1950-х роках більш моторошними стали комікси. Молоде покоління 1950-х виросло на страшних “Байках зі склепу”. У 1950-х і 1960-х роках надзвичайно популярними стали фільми жахів, такі, наприклад, як “Психопат” Альфреда Хичкока.

Останніми роками фільми і романи жахів стали ще більш видовищами – більше крові, ран, більше реалізму, і аудиторії, видно, це припало до смаку. Стівен Кінг, автор романів жахів, став одним з найбільш успішних письменників в історії літератури. Кінг належить до тих не багатьох на сьогодні елітних авторів, чиї книги стають бестселерами ще до їх появи на полицях книжкових магазинів. Такими ж популярними і касовими стали фільми жахів, наприклад “П’ятниця, 13”, “Хеловін”, “Жах на вулиці В’язів” і пізніший фільм “Крик”, продовження яких радує шанувальників жанру. Нові спецефекти, що з’являються завдяки технічному прогресу, роблять страшні сцени в цих популярних фільмах ще більш видовищами і натуралістичними. Спецефекти використовують для створення реалістичніших “жахів” і на телебаченні, в таких популярних серіалах, як “Секретні матеріали” і “Баффі – переможниця вампірів”.

Жанр жахів визначається як історії, що “характеризуються страхом перед якоюсь невизначеною загрозою реальному існуванню і огидою перед можливими наслідками того, що загрожує…, можливо, джерело загрози є надприродним за походженням” (Tamborini & Weaver, 1996). Іншими словами, фільми і романи жахів викликають сильний страх. Не дивлячись на відчуття страху і огиди, фільми жахів сприймаються аудиторією як розвага – глядачі хочуть, щоб їх лякали. Феномен страху як розваги привернув увагу окремих дослідників, що займаються проблемою дії масової комунікації. Були зроблені спроби пояснити складні процеси, що перетворюють неприємні, страшні історії на популярну розвагу.

Переклад
Павла Александрова
Бориса Потятиника

Відгуки 2 коментарі

Анонім,

Анонім,