Існує стереотип, що сатира та іронія в ЗМІ неодмінно пов’язані з маніпуляцією. Адже це оціночні судження, які є неприпустимими у професійній журналістиці. Проте це не завжди так: гумор може піднімати проблему та розкривати її глибше і навіть коректніше, ніж звичний журналістський матеріал.

Дослідники наводять три теорії комічного: розрядки, переваги та невідповідності.

• Теорія розрядки є зрозумілою: жартуючи про щось або ж дивлячись якусь комедійну передачу, ми відпочиваємо. Сміх ефективно знімає напругу, спричинену, наприклад, страхом.
• Теорія переваги вказує на те, що ми відчуваємо до людей чи предмету над якими жартують. Часто таким відчуття є перевага, адже сміємося над недоліками інших. Дражніння та сміх – усвідомленням цього.
• Теорія невідповідності полягає у тому, як ми розуміємо гумор. Смішним може стати щось незвичне для нас, тобто таке, що не збігається з очікуваннями.  Тож нерідко бачимо смішне у тому, як наші сподівання на певний хід подій «зникають».

Мова йде про інфотейнмент, коли за допомогою висміювання медіа порушують реальні проблеми. Гумористично подати інформацію важче, дотримуючись журналістських стандартів: варто не лише викликати посмішку, але й створити такий матеріал, який буде легше критично оцінити. Гумор – не розпалює конфлікту, якщо коректно його використовувати. Розуміючи про що іде мова, суспільство здатне адекватно оцінити проблему.

 «Телебачення Торонто»: легко про складне

Однією з найяскравіших прикладів сучасного пародійного медіапродукту є гумористично-аналітична програма «#@)₴?$0 з Майклом Щуром». «Телебачення Торонто» має 425 тисяч підписників на своєму Youtube-каналі. Вони акцентують увагу насамперед на темах політики, висміюючи негативні дії (або їх відсутність) чиновників («Просто відправте місцевих пластикових митців у відрядження на львівське сміттєзвалище, через два дні там буде Діснейленд») та журналістики, вказуючи на порушення стандартів, поширення стереотипів і замовність матеріалів. Такою є, наприклад, розповідь про джинсу (новинний сюжет про реконструкцію майданчика, який нібито проспонсорував Яценка). Та варто зазначити, що є сюжети взагалі без жартів – епізод про нереформовану поліцію Авакова чи протести BLM.

Джерело: Youtube-канал «Телебачення Торонто»

“Спочатку треба відповісти на інше запитання: ми проєкт про жарти чи про серйозне? Ні те, ні інше, – говорить креативний продюсер Телебачення Торонто Євген Самойленко. – У центрі нашої роботи – певні ідеї (критичне мислення, демократичні цінності, толерантність, залучення людей у процеси в державі тощо), які ми доносимо через різні форми. Більшість нашої аудиторії розуміє меседжі, які ми закладаємо у наші випуски. Навіть коли глядачі з нами не погоджуються і вступають в коментарях у дискусію (попри стереотипи про коментування в ютубі й соцмережах – там теж трапляються адекватні та цікаві думки) – це і є критичне мислення та намагання розібратися. Водночас нам очевидно, що не всі й не все розуміють. І це теж нормально. Навіть максимально спрощений контент (мінімум складних слів, відмова від складнопідрядних речень, розжовування тем та ідей до критично примітивного рівня) не гарантує повного розуміння аудиторією – бо рівень у глядачів різний. Проте ми задоволені нашою аудиторією, яка у більшості розуміє все, що ми робимо. А дехто зчитує навіть приховані та неочевидні жарти, натяки, алюзії, посилання. Коли хтось з наших глядачів розшифровує дуже складні “пасхалки” – це надихає! Бо ми розуміємо, що працюємо для розумних людей».

Гонзо-журналістика «Шобшо?»

«ШобШо?» – соціально-політичне гумористичне шоу про проблеми сучасного суспільства, що виходило на «Громадському». Автори програми – миколаївські блогери Світлана Махнічева та Валерій Федченко. Вони висміюють передвиборчі кампанії, сексизм й нетолерантне ставлення до людей з інвалідністю.

Джерело: Youtube-канал «hromadskе»

Більшість їх жартів є достатньо прямими. Свій проєкт вони пов’язують з гонзо-журналістикою, коли манера пояснення тієї чи іншої проблеми повністю залежить від самого автора. Як жанр, гонзо започатковане текстом Гантера Томпсона «Дербі в Кентуккі: занепадницько й порочно». Тут важлива емоційність: власна оцінка того, що відбувається, сарказм, перебільшення, навіть дещо агресивний стиль (якщо це відео, то допускається й імпровізація).

«Гумор найвлучніше критикує та привертає увагу (звісно, після цицьок і котиків), – зазначає ведуча і співавторка гонзо-проєктів Світлана Махнічева. – Він сприймається краще за сухі факти й складні слова, проте  його вплив залежить як від автора жарту, так і від його аудиторії. Так, після гумористичного серіалу, де комік зіграв роль успішного президента, 70% країни зробили з нього реального главу держави. На мою думку, це найяскравіший приклад того, як гумор використали для піару. 

Метою нашої гонзо-журналістики є донесення через агресивний гумор важливі меседжі, розуміння яких необхідне для нормального рівня життя в країні. Високий рівень культури, гнучкий спосіб мислення та здатність до рефлексії є тими рисами, що відрізняють здорове суспільство від хворого. Під виглядом пришелепкуватої ведучої в дурному костюмі я транслювала важливі соціальні теми. На мій суржик у кадрі ображається частина україномовної аудиторії. Проте, на моє переконання, у дорослому віці змінювати спосіб мислення можливо лише через яскраві перформанси. Інакше, ледачий мозок середньостатистичної дорослої людини в нашій країні не сприйматиме нової інформації як щодо людей з інвалідністю, так і щодо хабарів чи сміття тощо».

Проєкти про медіалажи від «Детектор медіа»

Відносно новим став проєкт «Lomakina Yesterday», перезапущений блог Ангеліни Ломакіної «Сиди вдома», і перший в Україні TikTok канал з медіаграмотності, де та ж Ангеліна критикує фейки та недотримання професійних стандартів журналістів. Як і саме видання «Детектор медіа», ці проєкти (та значно старіші, як відеоблог «Юлія Анатоліївна Крапівіна») насамперед покликані розвивати критичне мислення споживачів медіаконтенту. Тож через висміювання телепередач чи журналістських сюжетів легко навчитися відфільтровувати свій медійний контент.

Як можна здогадатися з назви відеоблогу “Ньюспалм” – це проєкт про недолугі та дещо абсурдні події, про які ми дізнаємося від засобів масової інформації. Слоган відеоблогу – «Надривно про ганебне».

Джерело: Youtube-канал «Ньюспалм»

Юрко Космина, поет, сатирик, сценарист, автор та ведучий “Ньюспалму”, наголошує на тому, що слід розрізняти гумор, який розважає та «злу» сатиру, яка вчить: “Коли людина бачить, наскільки кумедними прийомами та абсурдними тезами її намагалися розвести політики та журналісти-маніпулятори, вона починає ставитися до їхнього пафосу скептичніше. Отже, в медіаграмотності в сатири та сама головна задача, що й політиці – десакралізація контенту. Наша фірмова рубрика “Постправда” – це взагалі тренажер із медіаграмотності, який привчає перевіряти навіть начебто знайому інформацію – бо в ній теж може бути зашито фейк. І нерідко навіть професійні медійники кажуть, що дізналися про фейковість якоїсь поширеної новини лише з нашого сюжету”.

На “Детектор медіа” можна прочитати й сатиричні думи Юрка.

Більше про жанри: культура мемів та карикатура

Вдалий візуальний образ нерідко розповідає більше, ніж навіть коротенький текст, який розташований під ним. Тому часто карикатура виступає як окремий жанр. Через сміх, через інший вигляд політика чи іншої впливової особи в зрозумілому, проте все ж незвичному для нас вигляді, це спрощує наше ставлення до тих або інших подій. Але найголовніше – ми не боїмося критикувати.

На думку Володимира Казаневського, співзасновника Київського клубу карикатуристів «Архигум», найважливішим у карикатурі є смислове наповнення. Саме там закладається сміховий заряд, філософські ідеї автора або їхня відсутність: «Основне завдання політичної карикатури – критикувати, а не створювати візуальні прикраси до подій у стилі соцреалізму минулого століття».

Одними з найпопулярніших карикатур є також праці Сергія Йолкіна, опубліковані в «Deutsche Welle» та «Радіо Свобода». Автор іронічно вказує на дії політиків, завдяки чому 2017 року він став одним із лауреатів премії незалежної журналістики в Східній Європі Free Media Award.

Джерело: сайт «Deutsche Welle»

Ще одним прикладом карикатури в медіа є заснований 1992 року сатирично-гумористичний часопис «Перець». Сам журнал 2019 року припинив випуск паперової версії.

Джерело: Сайт «Перець»

Та попри існування жанру карикатури в Україні, вона все ж не є настільки популярною як, до прикладу, в США. «The New York Times», «The Washington Post», «The New Yorker», «The Wall Street Journal» та інші використовують карикатури для зображення резонансних новин. Відомі й обкладинки-карикатури журналу «Time».

«Зараз карикатуристи певним чином з тугою сприймають те, що в Україні цей жанр не розвивається настільки, як це відбувається в інших країнах, – зазначає Орест Семотюк, кандидат політичних наук й автор монографії «Російсько-українська війна у сучасній політичній карикатурі». – Тепер гумор перекочував на телебачення. На закордонних просторах навряд чи гумор «Кварталу» втримався б довго, адже це питання стандартів. А карикатура не так про сміх, а радше про думання. Вона змушує вмикати критику та мислення. Саме тому розвивати цей жанр потрібно у будь-якому випадку».

Зараз достатньо популярними через розвиток соціальних мереж є меми на серйозні теми. Деякі з них є гарними прикладами того, як можна використовувати гумор в освітніх цілях. Та говорити про те, чи будуть меми мати такий же вплив як і карикатури не варто, оскільки другі лише поверхнево показують проблему.

Джерело: Facebook-сторінка Уляни Супрун

На думку Ореста Семотюка, карикатуру і меми можна порівняти з Високою кухнею та фастфудом: їх легше створювати, поширювати, до того ж – мають короткий термін існування. Меми  містять  більшу емоційність, тому вони краще запам’ятовуються. Це є важливим інструментом впливу, що формує масову громадську думку. Та попри паралельні форми карикатури та мему, в Україні другі можуть цілком витіснити перші.

Висновки

Маючи величезний вплив, гумор у недобросовісних руках може мати негативні наслідки.  Проблеми часто стають приводом для жартів. А через певну несерйозність вони перестають бути причиною для вирішення. Це може лише надаремно розпалити конфлікт. Те ж стосується і журналістської етики: ми не можемо писати про війну, висміюючи військових, а тому повинні вміти коректно застосовувати сатиру.

Фейлетони, сатиричні замітки, памфлети – жанри не нові для журналістики. Проте сучасні проблеми вимагають сучасних інтерпретацій. Але, як і раніше, навчитися вкладати цінності у свій текст – завдання не з легких, проте можливих. Головне пам’ятати: іронія та сатира – це не лише кепкування, але насамперед застосування аргументів і фактів.

Вероніка Нановська, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка

Comments are closed.