Росія не одне століття працювала над створенням образу українського народу для свого населення. Уся масова культура так чи інакше була спрямована на це. Пропаганда спрацювала і образ затвердився в колективній свідомості наших східних сусідів.

З перших днів повномасштабної війни стало зрозуміло, що росіяни мають своє власне уявлення про український народ, яке не схоже на те, як сприймають нас будь-які інші народи. Росія за роки близького співіснування змогла настільки прищепити нам комплекс меншовартості, що ми навіть не помітили, як нас інколи лагідно, а інколи не дуже, принижують. Ба більше, ми певним чином теж сприяли тому, що цей образ так міцно вкоренився. Про те, що це за образ та як його створювали і втовкмачували в голови поговоримо далі.

Література

Українці у російській літературі з’являються досить часто, адже дуже довго Україна знаходилась у складі російської імперії, а тоді і у Радянському союзі. Якщо говорити про найпоширеніший шаблон, то це зазвичай доволі карикатурні персонажі зі смішною говіркою, які є або надзвичайно анархічними або навпаки моляться на росіян. У романі Тургенєва “Рудін” персонаж Пігасов глузує з української мови та навіть приписує українцям психологічні особливості — меланхолійність та певну слабкодухість.

Достоєвський також відзначився думкою про український народ, адже був людиною шовіністичних поглядів, а “українське питання” його турбувало особливо. У “Записках з мертвого дому” він називає наш народ «народом боягузів».

Ще один імперіаліст Максим Горький в оповіданні “Ярмарок у Голтві” описує класичний для того часу образ українця. Насправді їх тут навіть кілька, але жоден із них не є позитивним. Один – трохи дурнуватий чоловік, який через власну неуважність купив беззубого коня, другий лікує корову шапкою, а третя жінка спочатку намагається розібратися із п’яним чоловіком, а потім і сама розпиває з ним горілку.

Зараз наратив змінився. У сучасних російських книгах, наприклад, про війну, українців навіть у анотаціях (витрачати час на прочитання повного об’єму просто смішно) називають карателями та націоналістами. Більше про це нічого говорити не потрібно, адже все вже зрозуміло: націоналісти — вороги.

 Кінематограф

У російських фільмах нас теж не залишають нас без уваги. Тут теж помітно певну двоякість образів, але це не заважає закріпленню обидвох у колективній свідомості. Якимось незрозумілим чином прямо протилежні речі можуть співіснувати у головах росіян.

З одного боку наш народ показано таким, який не варто сприймати серйозно. Таким собі гавкучим псом, який ніколи не вкусить. Для них ми – люди, які йдуть за незрозумілими ідеалами, які є недосяжними. Тому росіяни ставляться до нас із поблажливістю, як до дітей. З іншого ж боку є жорстокі українські націоналісти, які хочуть знищити російський народ, тому їм потрібно всім своїм виглядом показувати, що росія «вєлікая страна», з якою краще не вступати в конфлікт.

Загалом російський кінематограф демонструє схильність російського народу до приниження й інших національностей. Зокрема, у культовому для них фільмі “Брат” та “Брат-2” дуже багато уваги закцентовано на возвеличенні росіян та приниженні усіх, хто їх не любить. Це можна прослідкувати у діалогах персонажів, де вони неодноразово наголошують на тому, що неважливо американець, румун, болгарин чи будь-хто іншої національності не заслуговує такої поваги, як росіянин. Що це, якщо не схильність до нацизму?

Цікаво, що саме українців вони зображують конфліктними. Наприклад, у тій же  стрічці “Брат-2” українську діаспору в США зображено відвертими бандитами. Також кінематограф країни-агресорки показує українців зрадниками. У фільмі “Адмірал” саме український батальйон працює на ворога. У цій же стрічці росіяни успішно ігнорують існування такого державного утворення як УНР. Парадоксально, але саме цей фільм став найкасовішим в Україні у 2008 році.

Спотворення та зневажливе ставлення до українських діячів чудово показані у серіалі “Біла гвардія”, який фактично мав би розповідати про боротьбу українців за незалежність у 1917-1920 роках. Натомість Петлюру тут показують як справжнього монстра, а зі Скоропадського відверто насміхаються. Основний наратив всього серіалу: Київ — російське місто і саме з росією його майбутнє. Не обійшлося тут і без незграбної української мови російських артистів. В одній із сцен “Скоропадський” називає нашу мову “собачою”.

Після 2014 року

Після 2014 року росія спрямувала всі свої ідеологічні сили задля затвердження насаджених раніше ідей. У фільмах “Союз порятунку”, “Вікінг”, серіалі “Чорнобиль” та багатьох інших ми знову бачимо просування ідеї того, що України не існує як окремої держави. Навіть у серіалі про катастрофу на українській АЕС росіяни виставили все так, ніби про Україну взагалі мова не йде: всі герої спілкуються російською, всі надписи російською та і проукраїнських настроїв 1986 року там немає, хоча уже за 4 роки наш народ здобуде незалежність.

Першим фільмом про події 2014 року у Криму, якщо не враховувати пропагандистські документалки типу “Крим. Шлях додому”, є “Російський характер”. Тут вже виявляється, що півострів тотально українізований та захоплений українськими націоналістами. Головний герой постійно зустрічає нахабних та відверто тупих українців. Головна ознака перебування у Криму страшних націоналістів — українська мова. Ось тут стає зрозуміло звідки взялися тези російської пропаганди про “захист російськомовного населення” та “заборону розмовляти російською”, бо тут вони доходять до абсурду.

Ще одним таким фільмом є “Крим”. Тут є і постановочні кадри із українського Євромайдану. Звісно, революція Гідності подається тут як повністю проплачена акція, а українські  активісти шокують своєю жорстокістю та бажанням стріляти у всіх навколо.

Підручники історії

Якщо розглядати Україну крізь призму історії, яку росія виклала у своїх підручниках, то складається враження ніби наш народ ніколи не прагнув до самостійності та незалежності. Згідно з російською версією нашої історії ми ще від часів Богдана Хмельницького прагнемо до єдності з росією, а такі гетьмани як Виговський та Дорошенко, які хотіли “відірвати” українську землю від російської, були зрадниками. Сюди ж належать тези про те, що правління Петра І та Катерини ІІ мало позитивний вплив на українців, УНР утворили сепаратисти, незалежність цієї республіки не мала підтримки народу, Степан Бандера був німецьким агентом, а його ув’язнення у концтаборі – просто прикриття і, звісно ж, українці брали участь у геноциді євреїв.

Це те, що розповідають дітям у росії на уроках історії. Російські історики буквально називають Україну «неприродним державним утворенням, яке приречене на швидку смерть».

Будь-які рухи за незалежність починали націоналісти, а простий народ ніколи не хотів самостійності. Простий народ хоче бути частиною росії, бо вони ж завжди були разом та мають спільну мову, культуру, історію, – саме такий наратив поширювала росія десятиліттями.

У цій “наддержаві” створили такий сильний пропагандистський апарат, що навіть маленька частина правди не може пробитися до свідомості російського народу. Ба більше, будь-яка правда сприймається як чергова спроба очорнити репутацію “вєлікай страни”, яка робить праведну справу – звільняє народи від мирного життя.

Два види українців

Отже можна чітко прослідкувати, що насправді існує два шаблонні образи українців: простий українець та українець-націоналіст. Різниця між ними колосальна.

Простий українець – це щось ближче до того образу, який був створений ще Радянським союзом. Зазвичай, це повністю аполітична, добродушна, трохи тупувата людина, яка постійно потрапляє у незручні ситуації. Незважаючи на всі недоліки, її все одно любить «старший брат». Саме так росіяни бачили основну частину нашого народу до повномасштабної війни. Простий український народ, на їхню думку, перебував у заручниках націоналістичної влади та потерпав від цього режиму. За версією росії, ми не хочемо та ніколи не хотіли незалежності, але нам її нав’язали. Україна, яка тяжіє до росії, — це ні що інше, як просто мрія агресора, адже український народ зараз демонструє готовність померти, але не ставати частиною росію.

Простий українець мав зустрічати окупантів з квітами та радіти порятунку. Натомість же він перетворився на свою протилежність, а саме на українця-націоналіста. Насправді ж просто проявилася сутність нашого народу, яку так вперто намагалася перекроїти, придушити та просто ігнорувати російська імперія, Радянський союз та сучасна росія.

Образ українського націоналіста у російській пропаганді кардинально відрізняється від “простого українця”. За переконаннями росії, – це жорстока людина, яка здатна на все заради визнання своїх ідеалів. Саме українські націоналісти розстрілюють мирних жителів, підступно вбивають “рятівників”, бомбардують свої ж міста, ґвалтують жінок та займаються рештою звірств.

Слово “націоналіст” для росіян тотожне лайці. Націоналістом бути соромно, бо це означає бути вбивцею. Вони не розуміють сенсу цього поняття та вживають його як синонім нацизму, хоча це геть різні терміни.

Націоналісти були ініціаторами Майдану та захопили владу в Україні у 2014 році. Саме тому Україна стала орієнтуватись на Європу, а не на росію. Це все через те, що на-ці-о-на-ліс-ти залякали мирне населення, а самі мирні хочуть до росії. Єдині, хто зміг чинити спротив міфічному українському режиму – ЛНР та ДНР. “Наддержава” зробила все можливе, аби створити ворожий образ українців.

Після 24 лютого всі, хто так чи інакше чинить спротив окупації, стали ворогами та автоматично були перекваліфіковані з “простих українців” на “українців-націоналістів” (або нацистів/неонацистів, що у росії є синонімами). Зараз перший образ, створений ще Радянським Союзом, цілковито зник, хоча правда у тому, що реального його втілення не існувало поза межами російської пропаганди.

Недоцільно говорити, що ми “стали” ворогами, бо насправді ми ними й були, адже Україна завжди прагнула до незалежності, а росія всіляко цьому перешкоджала. Навіть сам факт створення цих двох образів українця є тому доказом, а це тільки верхівка айсберга. Зараз росія теж намагається перешкоджати нам у побудові сильної та розвинутої європейської України, але нічого у неї не вийде.

Вікторія Кульженко, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.