З початку появи письменності та її подальшого розвитку – книгодрукування, стали виникати такі явища як утиски носіїв слова, які згодом отримали назву «цензура». Саме походження слова «цензура» має латинське коріння (від лат. сеnsura – це суворе судження), що на практиці означає контроль держави, організацій чи групи людей над публічним виявом думок і творчості індивіда. Як правило, проявляється в придушенні ідей, тем. Як виправдання цезури часто називають намагання ніби-то стабілізувати суспільство, над яким уряд має контроль.

Ще з часів Античності цензура виявляла себе через позбавлення  людей громадянства або вигнання за межі полісу тих городян, які своїм словом загрожували суспільству і тодішньому республіканському ладу. Здебільшого, такої долі зазнавали популярні на той час оратори, які згодом ставали мандрівними філософами. Наприклад Сократ ( 399 р. до н. е.), філософ, якого засудили до смерті за те, що він своїм словом підбурював молодь полісу проти тодішнього республіканського ладу, адже стверджував, що Сенат є не завжди справедливим до всіх громадян Республіки. Згодом виникло таке явище і поняття як софістика, що є, на мою думку, не далеким за  суттю від нинішньої «джинси».     Історії цензури занотувала такі епохальні випадки  застосування (їх, звичайно, було значно більше, проте пропонуємо найвидатніші з них):

443 р. до н. е. – у Римській Імперії з’явалася посада цензора, який контролював сферу майнової власності громадян, а також  наглядав за дотриманням моралі.

213 р. до н. е. – перший випадок тотальної цензури в Китаї. Імператор Цінь Ші  Хаун Ді (ініціатор побудови Великої Китайської Стіни) видав закон спалювати  наукові книги (тоді ж було страчено близько 500 китайських вчених і декілька тисяч репресовано).

48 р. до н. е. – перший випадок  знищення бібліотеки (Александріївська  бібліотека, Єгипет,  у якій було понад 700 тис. книг) за часів правління Юлія Цезаря. Згодом, поновлену бібліотеку вже через 400 років знову знищив цар Феодосій.

499 р. н. е. – вперше було  складено список єретичних книжок, які підлягали анафемі.

Друга пол. XVI ст. – складено Індекс заборонених книг, який, фактично, існує ще досі (“Index librorum»). Проте, зараз таку літературу не спалюють, як робили раніше, а ставлять під сумнів читання і вивчення (традиційні інтравертні суспільства).

1501 р. – заборона наукових інновацій. Папа Олександр VI видав закон «Про заборону книгодрукування», що означало забороно користуватися верстатом Гуттенберга.

1512 р. – боротьба цензури з наукою, коли Копернік довів, що Земля обертається навколо Сонця.

1541 р. –  застосування  цензури в мистецтві (живописі): заборонена фреска «Страшний Суд» Мікелянджело, де були зображені голі персонажі.

1918 р. – соціалістична цензура – «Декрет Леніна». Закривали видання, які, на думку тогочасних ідеологів, могли підірвати становлення та зміцнення СРСР. Хоча, в тодішній Конституції зазначалася повна свобода слова.

1963 р. – Перший гучний приклад  тоталітарної цензури в регулюванні  розкриття кримінального розслідування  вбивства Дж. Кеннеді. Досі точна  інформація  слідства  невідома.

1988 р. –  Перший у сучасній історії  випадок винесення смертного  вироку за літературний твір  Саману Ружді за «Сатанинські  вірші» (за мусульманським законом – вирок є виправданий Кораном).

1999 р.  – Вперше здійснені спроби  цензурувати Інтернет (спроби заблокувати  доступ до певних сайтів).

В українському суспільстві тема цензури залишається досі актуальною, оскільки посилилися переслідування журналістів та утиски щодо певних ЗМІ. Взяти б до прикладу недавні події минулого року. Як повідомляла «Українська правда» (7 липня 2010 року, стаття «Депутатам передали список правопорушень проти журналістів») звинувачення таки набули свого формального вигляду у формі звіту, у якому були наведені факти тиску на журналістів у 2010 році. Цей документ був створений Спілкою журналістів України і переданий Главі слідчої комісії з питань цензури Ірині Геращенко. Саме ця журналістська апеляція викликала таке зацікавлення у ПАРЄ щодо стану мас-медіа в Україні. У звіті перераховані 20 випадків порушень українського законодавства щодо ЗМІ, із зазначенням, хто і які саме права журналістів і редакцій порушив (www.telekritika.ua/doc/images/news/54…)

Після цього випадку майже весь медіа-простір продовжував рясніти публікаціями на тему цензурування українських ЗМІ. Навіть, така міжнародна організація як «Репортери без кордонів» зацікавилася питанням причетності владних структур до діяльності мас-медій. Проте, перший їхній офіційний візит до нас, який мав відбутися у липні цього року, зазнав фіаско, адже Президент був у відпустці. А приїзд у червні цього ж року Жана Мартана, «посланця» від «репортерів», якого було оголошено консультантом зі створення суспільного мовлення та місії з захисту свободи слова, взагалі виявився спец-проектом команди Партії Регіонів.

Хоча, деякі нинішні політики стверджують, що українським журналістам сьогодні вільніше дихається, ніж це було за екс-президента Віктора Ющенка. Зокрема, такої позиції притримується і Олена Бондаренко – депутат із Партії Регіонів. Пані Олена, у своєму інтерв’ю для «Главреду» за 29 жовтня 2010 року, заявила, що «ніхто не має права торгувати свободою слова, навіть журналісти, яким вона належить. А тут йде торгівля – де оптом, де уроздріб. Зауважте, зараз про цензуру голосніше за всіх заявляють ті, хто менше за інших з нею стикається. … Журналіст, який бачить зростання потужності управлінського держапарату, починає замислюватися – якщо я щось не те напишу, у кого шукати захисту?», і додала: «Що ж до самих «нападів» цензури, то їх вже точно не більше, ніж за Ющенка-Тимошенко. А ось заявляти про них стало справді вільніше.»  Така позиція заперечує факт  існування цензури як такої.  Владні структури продовжують наполягати на своєму: якщо цензура в Україні і є, то її джерело слід шукати лише серед власників видань, а сам факт того, що про цензуру говорять відкрито, свідчить про те, що її не існує. Загалом цензуруванню українських ЗМІ присвячені соціологічні дослідження. Так, за словами директора соціологічної  служби Центру Разумкова, Андрія Биченка, більшість українців таки знають і підтримують ту думку, що цензура в країні “існує” (22,3%) або “скоріше існує” (34,2%). І, основне – це політична цензура.

Водночас, протилежної думки дотримуються близько чверті опитаних (“не існує” – 7,6%, “скоріше не існує” – 19,1%). Ці дані оприлюднила «Українська  правда» за 8 жовтня 2010 року.

Тому  виступи проти цензури повинні  бути. Але – повинні бути масовими, добре  організованими і  максимально вивіреними. Тільки так свобода може вибороти свободу.
   
Наталя Марисюк, студентка, м .Львів

Comments are closed.