Жіночі журнали асоціюються передовсім із модою, лайфхаками по господарству, вихованням дітей та порадами для зміцнення стосунків. Схожі видання, а переважно це були глянцеві журнали, нав’язували певні стандарти краси й поведінки, підтримували й підсилювали стереотипний образ жінки, не говорячи про інші можливості. І хоча з плином часу та суспільно-політичними змінами відбувалися і зміни в контенті, але суть жіночої преси залишалася практично однаковою впродовж усього часу. Проте сьогодні існують жіночі медіа, націлені на поширення феміністичних ідей та на захист прав жінок, які часто можуть знецінювати через негативні асоціації з іншими типами жіночих видань.

В Україні жіночі часописи з’явилися у другій половині ХІХ століття. Першим таким виданням вважають журнал «Лада», що виходив у Львові з 1853 року під редакцією Северина Шеховича. У ньому були рубрики про сільське господарство, церковні справи та новини з сьогодення. Особливо багато уваги приділяли темі краси («Красота женьская»), тому, як правильно одягатися («Дамская тоалета») та як поводитися («Правила благопристойности и тонкого благонравія»). Часопис друкували язичієм, поєднанням української та церковно-літературної мов, перевагу якому надавали москвофіли, до яких належав і редактор «Лади».

Пізніше, у 1868-1870 роках, Шехович також редагував інший жіночий часопис «Русалка», де читачкам радили, як годувати дітей та обирати годувальниць, розміщували рецепти страв і писали про хитрощі  рукоділля. Однак обидва журнали своєю тематикою обмежували коло інтересів жінок, зводячи їх до стереотипних і тих, якими мали б цікавитися жінки, на думку Северина Шеховича. У своїй статті «Призначеніе женскаго пола» він писав, що жінки мають бути мудрими, передбачливими, гідними кохання, вірними, дбайливими матерями й економними домогосподарками, тому що благо дому, сім’ї й самого чоловіка залежить від жінки. Тож по-справжньому інтереси жінок у журналах під керівництвом Шеховича ніколи не були на першому місці, що суперечить суті жіночих видань загалом.

Відмінним від попередніх жіночих часописів України став справжній профеміністичний альманах «Перший вінок», що його в 1887 році видавали Наталія Кобринська та Олена Пчілка. Дописувачками були виключно жінки, які порушували теми міжнародного феміністичного руху, появу жіночих організацій, а також публікували твори письменниць.

«Наталія Кобринська перша видвигає в своїх писаннях потребу жіночої преси як трибуни для українського інтелігентного жіноцтва. Участь жінки в громадському житті, її освіта, позиція у своїй власній суспільності, політична та економічна рівноправність були проблемами, що мали лягти в основу жіночого часопису», – пише про жіночу пресу Олена Залізняк в українському журналі «Жіночий світ», що виходив у 1957 році в Канаді.

Найбільшою проблемою, з якою стикалися авторки «Першого вінка», це фінансування. Ідея окремого альманаху для жінок здавалася суспільству не надто важливою і радше другорядною. Наталія Кобринська очікувала допомоги з капіталу Товариства руських жінок, але її не підтримали. Жінки Товариства вирішили витратити ці кошти на інше, а саме купити для нововисвяченого єпископа срібну тацю. У цей кризовий момент з’явився Іван Франко, якому сподобалася задумка жіночого, феміністичного альманаху, і він познайомив Кобринську з Оленою Пчілкою, долучивши частину її коштів для виходу «Першого вінка».

Сьогодні українське видавництво Creative Women Publishing, яке спеціалізується на феміністичній літературі, в рамках перевидання української класики вирішило перевипустити альманах.  Як розповіла Суспільному Культура головна редакторка видавництва Ірина Ніколайчук про історію створення альманаху Кобринською й Пчілкою та про життя 17 авторок «Першого вінка»: «Якби хтось взявся це екранізувати, це були б українські “Бріджертони”, не менше. Там багато перипетій, достатньо складних взаємин між людьми, які в це залучалися, що накладало свої обмеження».

Якщо у «Ладі» та «Русалці» за редакції Шеховича писали про місце й призначення жінки в суспільстві, майже не виходячи за рамки її сім’ї чи кухні, то, починаючи з «Першого вінка», тогочасна жіноча преса підтримувала погляди щодо емансипації жінок, незважаючи на гендерні стереотипи того часу.

Часопис «Наша мета», що був наступником «Мети», продовжив місію «Першого вінка» у відстоюванні прав жінок бути активною частиною суспільства. Він виходив у Львові за редакції Дарії Старосольської, учасниці львівського «Кружка українок», та мав стати органом всього жіноцтва. Авторки журналу писали про визначних жінок, приділяли увагу освіті. Їхня тематика охоплювала всі національно-культурні галузі життя жінки. Однак часопис опинився у фінансовій кризі. Редакція повідомила, що їм не вдалося знайти багато прихильниць і загал жіноцтва залишився глухим на їхній голос.

Це можна пояснити тим, що ідея жіночої емансипації хоча й не була зовсім новою, та все ж не розголошувалася настільки гучно, як це було на сторінках жіночих феміністичних часописів. У них становище жінки в суспільстві та сприйняття її суспільством як рівноправну особистість ставили на перше місце, практично не згадуючи або мало приділяючи увагу “звично жіночій” сфері господарства. Утім, більшою популярністю користувалися видання, які поєднували частину феміністичних мотивів із традиційними порадами для жінок по дому.

Спочатку більше типово жіночі теми писали у журналі «Нова хата», що виходив у 1925 році у Львові. Новини моди, друковані схеми для рукоділля, рецепти страв і поради догляду за собою. Видання з’явилося у відповідь на популярність польських журналів серед українок, тож його метою було відвадити жінок від польського і привабити їх до українського часопису, що популяризував народне мистецтво. Зате пізніше редакція журналу почала писати на прогресивні теми емансипації: права жінок, відомі діячки в різних культурних сферах тощо.

Вихід «Нової хати» розпочався зверненням від редакції в першому номері: «Хочу дальше облекшити Вам журбу про те, що “варити сьогодня”. Увільнити Вас від того настирливого питання, яке ранком і вечером турбує та непотрібно клопоче ваші голови».

Незважаючи на скептицизм щодо жіночої редакції, а відтак і до самого журналу, «Нова хата» протрималася 14 років й закрилася у 1939 через початок Другої світової.

«Так поступово журнал творив новий тип жінки. Такої, яка готова працювати для власного народу, ростити нове покоління, зважаючи на наукові дослідження, вдумливо ставитися до свого здоров’я, займатись спортом, мандрувати, вправно розпоряджатися фінансами. Як бачимо, “Нова Хата” не цуралася і політики», — пише «Локальна історія» у своєму дослідженні феномену «Нової хати».

Іншими журналами, що працювали на межі феміністичного новаторства й побутової тематики, є «Жіноча доля» (1925) та пізніший її додаток «Жіноча воля» (1932) для сільського жіноцтва. Своєю місією редакція «Жіночої долі» вважала виховати жінку та свідому своїх прав громадянку, не забуваючи, що вона є при тім дружиною, матір’ю і господинею.

Журнал також друкував відомості про діяльність Союзу українок, жіночі рухи в Україні та за кордоном. А додатком для селянок «Жіноча воля» автори хотіли підвищити культурний рівень своєї авдиторії, а тому популярно розповідали про видатних класиків української літератури, зокрема про письменниць.

«Помогти нашому сільському жіноцтву стати тим, чим є жіноцтво інших народів, а саме: добрими господинями, розумними матерями, свідомими громадянками свого народу», — таку мету визначала для себе «Жіноча воля».

Закріплення стереотипів та політична пропаганда в жіночих журналах

Тема фемінізму й зовсім зникла зі сторінок жіночої преси після революції 1917 року. Тоді що більшовицькі, що українські видання, орієнтовані на читачок, повернулися до стереотипного образу жінки.

У більшовицьких журналах «Працівниця» та «Громадянка» (раніше відомий як «Жінка») писали про моду й рукоділля. Так само й матеріальне наповнення українських журналів формувало уявлення про гендерні ролі й призначення жінок.

«Українська господиня», що виходила у Львові в 1929 році й чиєю авдиторією були українські селянки, роздумувала над значенням жіночої домашньої праці та важливістю обов’язків господині й матері. У журналі були рубрики, орієнтовані на жінок, що проживають у селі: «Куховарство», «Домашнє лікування», «Лікування худоби». З позитивного – експерткою в домашньому лікуванні була жінка, лікарка Софія Парфанович.

Радянська влада теж використовувала жіночу пресу як рупор пропаганди. В одному з найбільших радянських видань «Радянська жінка» (1945) порушували питання охорони дитинства, повідомляли про подвиги матерів під час війни та їхню участь у відбудові народного господарства. Втім, це було потрібно не для того, щоб по-справжньому подякувати жінкам за їхню роботу у тяжкі часи й покращити їхню позиції в суспільстві. Матеріали про охорону материнства й дитинства мали просувати серед жінок нову програму комуністичної партії – покращення демографічної ситуації в СРСР, зокрема в Україні.

Після розвалу Радянського Союзу та з першими роками незалежності України  формат жіночих журналів змінився. Замість образу домогосподарки і берегині домашнього затишку видання перейшли до образу кар’єристки з вишуканим смаком у моді, що цікавиться рецептами краси та порадами, як звернути на себе увагу чоловіка. А через брак українських видань, це були російськомовні журнали або журнали російського видавця: «Лиза», «Даша», «Натали» тощо.

Досить швидко популярність здобули іноземні глянцеві журнали: Elle, Officiel, Cosmopolitan, Marie Claire, Vogue. По тематиці, їхньою ідеальною читачкою була успішна жінка, стильно вдягнена, з розумінням останніх трендів, яка вміє вибирати помаду так само вправно, як і складати розклад сімейної відпустки.

Утім, жіночі глянці створювали нереалістичні стандарти, що більше шкодили, ніж допомогали. Моделі на обкладинках, новомодні дієти, реклама косметики, історії знаменитостей. Поради для жінок, зокрема дієти, мали ефект легкості, пророкували грандіозні результати й заспокоювали тим, що «всі жінки вже спробували».  За дослідженням про вплив медіа на розвиток розладів харчової поведінки, журнальні статті, телевізійні шоу та реклама сформували соціальний контекст, який може поширювати незадоволення власним тілом, що спричиняє розлад харчування дівчат і жінок. «Наомі Вольф стверджує, що наша культура позбавляє жінок можливостей, тримаючи їх у полоні недосяжного ідеалу краси», — йдеться в дослідженні. У ньому також визначили, що жіночі журнали в десять з половиною разів більше просували дієту в своїх матеріалах, ніж чоловічі.

Жіночі медіа «нової ери»

За підсумками щорічного моніторингу Інституту масової інформації, представлення жінок у медіа пішло на спад, порівняно з минулим роком, і ще більше знизилося, порівняно з 2021 роком.

Результати цьогорічного моніторингу показали, що жінки як експертки траплялися у 21% матеріалів, а як героїні – у 16,5%.  Натомість у 2021 році експертки з’являлись у 30% матеріалів, а героїні – у 22%.

Сучасні онлайн-видання феміністичного спрямування виступають альтернативним майданчиком для висвітлення жіночих тем, коли в загальноінформаційних медіа для них бракує місця.

Це такі онлайн-журнали, як Divoche.Media, «Wonderzine Україна» та «Білкіс», медіапортали «Повага. Кампанія проти сексизму в політиці та медіа» і Wom Stories, громадські організації «Феміністична майстерня», «Сфера», «Почута» та «Марш жінок», ресурси, що існують в соцмережах: vilna_vona, sata_riot, «Свобода жінкам» та інші. Вони змінюють ставлення до тем, які звикли вважати типово жіночими. Крім того, авдиторією таких видань є не лише жінки, а й чоловіки, які підтримують жіночий рух за рівноправ’я і чиї погляди збігаються із цінностями медіа.

DIVOCHE.MEDIA – незалежний жіночий журнал про жінок і їхнє життя, проблеми, потреби, страхи, надії, а також про їхній досвід, успіх і досягнення.

Серед їхніх рубрик: Її історії, Війна в Україні, Новини, що стосуються жінок, Здоров’я, Кар’єра, Освіта, Допомога жінкам, Фемінізм тощо.

Також Divoche.media створили книжковий клуб — спільноту, що об’єднується навколо ідеї розвитку культури читання та популяризації жіночого письменства.

«Сфера» – українська громадська організація, заснована ініціативною групою жінок в Харкові.

Їхні цінності: права людини, свобода, гендерна рівність, справедливість, інклюзивність, солідарність, непорушна повага до людської гідності.

Активно ведуть сторінку в соцмережах, висвітлюючи проблеми дискримінації, порушення прав людей, особливо жінок.

«Сфера» організовує тижні жіночої солідарності, психологічну й гуманітарну програму. Долучаються до зборів ЗСУ. Популяризують жіночий рух.

«Повага» — це кампанія проти сексизму в медіа та політиці, що висвітлює та реагує на прояви дискримінації проти жінок.

Їхні матеріали спрямовані на протидію гендерним стереотипам та мізогінії,  сексистських висловлювань у публічному просторі та в медіа, а також на відстеження законодавчих ініціатив, що стосуються протидії  насилля щодо жінок.

«Повага» пише статті, колонки, лонгріди та має базу експерток.

___

Сьогоднішні медіа про жінок — це нішеві видання з визначеною тематикою і своїми читачами. Вони, без сумніву, належать до жіночої преси сучасності, але водночас відрізняються від добре закорінених уявлень про жіночі видання, що стільки років існували в суспільстві.

Тут можна говорити і про проблему класифікації, адже до жіночих медіа належать як видання виключно про моду, так і видання про протидію гендерному насильству. Нині достатньо інтернет-ресурсів різного тематичного спрямування, щоб сформувати з них певні групи в межах поняття жіночих медій. Журнали стилю (як Vogue.ua), журнали, що підтримують баланс усіх тем, які можуть цікавити жінку (наприклад, медіа «Українки»), інфосайти з висвітлення сексизму («Повага») тощо. Таких видань безліч і їхнє обмеження лише одним загальним визначенням не передає всю різноманітність, на яку здатні жіночі медіа нашого часу.

Лілія Кичма, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.