Нова хвиля дискусій щодо можливого патогенного впливу телебачення піднялася з приходом на наші екрани численних talk і reality show.
Поширення реальних видовищ позначене двома цілком протилежними реакціями.
Перша – схвалення  глядачів та учасників, зацікавлення широкої публіки. А це означає зацікавлення продюсерів. Тим паче, що деякі з цих передач – зовсім недорогі.
Друга реакція  цілком протилежна до першої. Це  осудливе ставлення з боку багатьох медіакритиків.
“Нам, телеглядачам обіцяли, що це буде безкомпромісна боротьба за виживання в умовах дикої природи, — пише про телешоу “Останній герой” Ігор Недюха. – Насправді взаємини природи і людини виявилися лише декорацією чергової варіації вже знайомої вистави під загальною назвою “Люди гинуть за метал!” Недаремно один з учасників телешоу заявив, що всі вони тут вовки. А головним  інструментом виживання виявилося не мачете чи загострена палиця, а хитромудрі комбінації зі “з’їдання” конкурентів на шляху до обіцяної суми у 100 000 доларів” Згаданий критик вважає, що замість принципів взаємопідтримки, які є основою виживання справжнього племені в природних умовах, на перше місце у грі вийшли підступність і лицемірсиво. А також, як не дивно, політика. Переможець – росіянин Сергій Одинцов – з самого початку привернув увагу оргкомітету заявою, що, мовляв, зробить усе, щоб українець не став національним героєм, з’ївши останнього росіянина.
Ще гостріше відгукується про подібні передачі Петро Веселовський. Він пише про “скляну резервацію” споруджену в готелі “Росія” у  Москві: “Тепер цілком зрозуміло, що зоопарк, як видовище, набагато цікавіше, коли твариною для демонстрування є людина… Особливий ажіотаж викликав момент “злучки” героїв”. Ну точнісінько як у зоопарку біля клітки з приматами. Ці кадри не показували в телеефірі. Однак щоб підігріти цікавість, якісь порнофото поганої якості з’явились у інтернеті та газетах… У чому ж секрет популярності таких видовищ? Публіці цікаво дивитись, коли хтось у скрутному становищі. Воно особливо приємно, коли ти на дивані, з пивом, а на екрані народ для тебе беркицькається. І коли в жорстоких видовищах на кшталт боксу беруть участь профі, то тут — такі ж “лопухи” як і ти” (Телекритика. «www.telekritika.kiev.ua» 08.12.01).
Негативні відгуки на появу перших українських і російських реальних шоу явно домінували на сторінках газет. Ось деякі з них. Вадим Скуратівський, професор кафедри телережисури факультету кіно і телебачення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого:
“На мій погляд, всі без винятку ці передачі, всі ці сюжети (кожний по своєму) – рекорд ідіотизму. У системі цього самого ідіотизму я переможців не бачу. Але сам ідіотизм переміг – і телебачення, і здоровий глузд”.
Данило Яневський, “1+1”, ведучий “Першого мільйона”:
“У мене складне ставлення до телевізійних форматів так званого “реального ТБ”. Мені здається, вони переступили через деяке табу, якісь загальнолюдські моральні цінності. У світі є дві нескінченні речі – милосердя Боже та людська дурість. Йдеться про втрату людської інтимності. Адже можна публічно і сексом займатися перед телекамерами. Порнографія – це нелегальний, але мільярдний бізнес. Але людина, яка до себе ставиться з повагою, ніколи цього робити не буде. Тому що це переходить поведінкове табу. Педаль гальма провалюється. Я б не став брати участь у проектах, подібних до шоу “За склом”.
Трохи кумедно читати зверхній негативний відгук від ведучого іншого шоу – ток-шоу “Перший мільйон”, яке, своєю чергою, теж піддається критиці за поверховість і стимулювання не надто етичних потягів.
Наталя Лігачова, головний редактор інтернет-видання “Телекритика” також не схвалює ігор “всіх проти всіх” з їх атмосферою загальної підозріливості і  ненастанним прораховуванням ходів. Не заперечуючи, що це – непогана школа “правди життя”, вона все ж не вважає, що телебаченню варто стимулювати такі світоглядні погляди .
А, може, не тільки стимулює, а й  виявляє ті якості, про які ми навіть не здогадувались? Це як у знаменитому експерименті професора Стенфордського університету (США) Філіпа Зімбардо, коли піддослідних просили потрохи збільшувати напругу струму, яку подавали до електричних стільців — цебто до інших піддослідних. І це, незважаючи на протести, крики і навіть “передсмертні” хрипи й судоми тих, що були прив’язані до стільців. Як, напевно, вже здогадався читач, насправді це були актори і ніякого заряду електрики не отримували. Усього лиш імітували муки. Але ж ті, хто, підкоряючись наказам експериментатора, піддавав  інших людей “тортурам”, про це не знав. Психологи були вражені кількістю людей, які в цьому експерименті переступили етичні межі, “знущаючись” над своїм ближнім.  Самі піддослідні часто теж були шоковані, відкривши в собі талант й відповідний азарт “ката”. До речі, з цього могло би вийти зовсім непогане реальне шоу.
Так само, до речі, як і з іншого експерименту цього ж психолога. Ще 1971 року він   розпочав двотижневий експеримент, в якому дві групи студентів грали роль наглядачів і в’язнів. В’язнів одягнули у пронумеровані спецівки і замкнули  у спеціально виготовлених клітках університетських підвалів.  Наглядачам можна було застосовувати різні форми впливу на в’язнів, домагаючись  слухняності.  Фізичний вплив не був заборонений. Коли наступного дня в’язні збунтувались, насміхаючись з наглядачів та шпурляючи в них горнятка, було використано вогнегасники для умиротворення “в’язнів”. Далі “наглядачі” застосовували тактику “розділяй і владарюй”. Вони налаштували одних “в’язнів” супроти інших. Частину з них примусили мити голими руками клозети. Інші — сиділи в карцері за те, що відмовилися їсти холодні сосиски. Жорстокість набирала обертів. Коли якийсь колега відвідав “тюрму” на шостий день експерименту, то був шокований бездушною поведінкою “наглядачів”. Зімбардо теж зізнався, що надто вже увійшов у роль верховного наглядача тюрми.  Експеримент довелося припинити. Здається, зупинились вчасно. В усякому разі не дійшло до каліцтв, згвалтувань і вбивства, як це зображено у  німецькому фільмі “Das Experiment”, знятому за мотивами експерименту Зімбардо.
До речі, BBC  оголосило  намір розпочати шоу, яке  копіюватиме  згаданий експеримент.

ПЕРШОДЖЕРЕЛА
Проте ми не були б такими суворими до сучасних reality show на телебаченні та у Мережі, якби подумки повернулися до першоджерел.
Ось як описував сучасник масову страту в Іспанії в 1680 р.: “Святкування відкривалося процесією, яка рухалась від церкви Санта-Марія у такому порядку: попереду 100 торговців вугіллям, озброєних піками і мушкетами. Ці люди доставили дрова, на яких спалять злочинців. За ними — домініканці. Далі герцог із свитою і знаменом інквізиції. За ними 12 жінок та чоловіків зі шнурками на шиях та факелами в руках. На головах – трифутові картонні шапки. На них перелічено їхні гріхи. Далі 50 злочинців у жовтих санбеніто  також з факелами. Ці розкаялись і мали згоріти не живцем, а після того, як їх задушать. Останнім з’явився Великий інквізитор у малиновому вбранні…( За рубежом. 1998. N29. С. 10-11).
Тодішні reality show викликали таке ж, як і сьогодні, зацікавлення преси. У 1600 році газета “Авізі де Рома” писала: “Мерзенний домініканський монах з Ноли вранці був спалений живцем на Кампо-дель-Фіорі. Він був неймовірно впертим єретиком. Він навіть сказав, що із задоволенням помре, і що його душа у полум’ї підніметься до раю. Тепер він, слід сподіватися, знає, чи казав правду”.
Окремим різновидом reality show було полювання на відьом, жертвами якого, за оцінками істориків, стали майже  мільйон жінок. Першу “відьму” спалили в Тулузі 1275 року. Останню відьму спалили в швейцарському кантоні Гларус 1782 року.
Спробуємо підсумувати свій погляд на хвилю дискусій навколо реальних видовищ. Отже, їхні прототипи на майданах середньовічних міст часом  значно перевищували за жорстокістю сучасні реальні (reality show) на телебаченні чи в мережі. Звісно, яблуко не може відкотитися  від яблуні аж так далеко, як би того хотілося медіакритикам. Проте чи може це служити виправданням телевізійних програм?   Тим паче, що природа стосунків між реальністю і віртуальністю так і не з’ясована до кінця. У джентльменському наборі критики медіа з боку консерваторів завжди була непристойність і порнографія. Новим пунктом в цьому переліку є медіа-насильство. Про нього почали говорити в другій половині ХХ століття після того, як медіа-трон посіло телебачення. Основні дискусії ведуться щодо сили і специфіки впливу медіа в цьому плані. Захисники екранної еротики і насильства стверджують, що реальне насильство наче перетікає у віртуальний простір, віртуальність ніби відсмоктує  реальну еротичну і відверто брутальну насильницьку енергію. Відбувається це, зокрема і через продемонстровані психоаналітиками механізми психічного катарсису. Опоненти, навпаки, стверджують, що екран надмірно еротизує і бруталізує авдиторію, особливо молодіжну і дитячу. Навесні 2003 року  США, готуючись до атаки на Ірак, виказували відверті ознаки того, що вони підходять до цієї війни як своєрідного реального шоу: спеціальна підготовка відібраних журналістів, купівля обладнання для нового прес-центру вартістю мільйон доларів і навіть запрошення високооплачуваних  голлівудського художника-постановника Джорджа Елісона  для творення спецефектів під час монтування щоденних брифінгів з Іраку. Просто перемогти у війні недостатньо. Ця перемога має бути промовисто і яскраво засвідчена у віртуальному світі. Щобільше, перемога американської технології і військової машини на мільйонах екранів навіть  важливіша. Вона частково навіть здатна компенсувати непереконливість перемоги реальної. До того ж екранна видовищність цієї війни — це належна відповідь на ту моторошну видовищність, якої домоглися терористи 11 вересня 2001 року.

Comments are closed.