Спортивні полоси повідомляють про людські досягнення, перші полоси про людські катастрофи, – стверджує американський юрист Ерл Воррен. А Україна нерідко переживає періоди, коли в газетних виданнях найбільше полос про трагічні події.

Перечитувати й аналізувати газетні публікації про катастрофу на Скнилівському летовищі, й особливо переглядати відеоматеріали, – це свідомо змушувати себе ще раз відчути всю масштабність й гіркоту цієї національної трагедії. За найменшої спроби схарактеризувати окремі публікації й ефірні передачі, а особливо газетні номери чи цикли передач телевізійних каналів, емоції мимоволі горують над неупереджено сфокусованим мисленням.

Екстремальна ситуація вимагає адекватних умов праці журналістів – ведення передач у прямому ефірі, готування газетних публікацій у чергові або навіть позачергові номери. Як справедливо зазначила медіа-оглядач газети „День” Катерина Дядюн, що хоча форс-мажор відбувся в безтурботний відпускний період, на відміну від армійських лав, підняті тривогою команди новин,  показали непогану бойову готовність.
“Екстренний” режим роботи має свої, досі належно теоретично не напрацьовані й не сформульовані, закони, окремі тези яких у більшості журналістів  викристалізувалися лише на рівні підсвідомості в процесі готування матеріалів для ефіру чи публікацій.
У лічені хвилини після трагедії творчі працівники редакційних колективів виили неабияку оперативність. Перші інформаційні повідомлення про  трагедію прозвучали каналами ФМ-радіо за десять хвилин, ще за декілька світова громадськість була поінформована про трагедію  через Інтернет.  Чи виправданою  була така оперативність? Наберімося сміливості стверджувати, що лише частково. Дії окремих  львівських радіожурналістів варто трактувати як поспішні, що добряче підірвали нервову систему рідних, друзів і близьких тих осіб, які знаходилися на авіашоу.
Катастрофа забрала життя десяткам людей, понад сто отримали різного ступеня понівечення. Лише дехто  з глядачів авіавидовища зміг скористатися мобільними телефонами,  в кого сучасні засоби зв’язку, звісно, були. До найближчих телефонів-автоматів відстань від летовища вимірювалася кілометрами… Зважмо  психологічний стан очевидців катастрофи. Його вдало передав літературний редактор львівського тижневика” Суботня пошта” Ігор Парфенюк: “Ми, наче зомбі, кудись йшли та йшли. Назустріч проносились машини „швидкої”. .. Навіть донедавна щебетливі діти були незвично тихі, тільки міцно тримали за руку своїх близьких. У багатьох одяг був замазаний брудом чи кров’ю, але цього  ніхто не помічав… Хоч з аеродрому до центру міста не мало кілометрів, нам і в голову не приходило  шукати якийсь транспорт. Не було бажання взагалі користуватись будь-якою технікою”.
Були також такі, хто планував побувати на авіавидовищі, а в останній момент змінив свої наміри. Вони довідалися про катастрофу лише  за декілька годин.  Неважко уявити стан їхніх рідних. Минають години, що тягнуться наче вічність, а дзвінка нема. Отже, і це  перший висновок щодо оцінки роботи журналістів у екстремальних умовах – оперативність інформаційних повідомлень мала б проектуватися на виваженість, а не бути  невиправданою поспішністю.
Другий висновок не менш важливий. З перших хвилин люди, які, не відриваючи очей від екранів, сподіваються  більшої, глибшої й повнішої інформації, звичайно ж стовідсотково достовірної. Однак, на жаль, чутки й домисли в екстремальних ситуаціях випереджають перевірені факти. І завдання журналістів, їх професійна ознака – не спокуситися на подачу в ефір чуток навіть як версій. Така звабливість у журналістів, стверджують окремі науковці, закладена  на генному рівні. Версії у критичній ситуації реципієнти, що перебувають у шоковому стані, сприймають мало не як очевидний факт, про який журналісти з певних етичних чи інших міркувань ще не наважуються відверто повідомити. До честі українських журналістів вони (при загалом емоційній манері поведінки в прямому телевізійному й радіо ефірі) зберігали належну професійну витримку і не давали підстав для тиражування чуток. На кшталт тієї, що нібито на летовищі вибухнув ще й великий транспортний літак, на якому перебували тільки діти.
Видовища, авіаційне також, без засобів масової інформації, без глядацької авдиторії втрачає сенс. І журналісти заздалегідь були налаштовані на свято. Із свята у катастрофу ця подія перетворилась за лічені секунди. А відтак і фотокамери, і відеокамери фіксували все, що відбувалось. Готові ілюстративні матеріали невдовзі лягли на редакційні столи. Відповідальні працівники опинились перед проблемою: з одного боку не порушити етичних професійних норм, тобто не дратувати психіки реципієнтів, з іншого – все-таки донести масштаби катастрофи до свідомості співгромадян. “Коли розклали фотоматеріали зі Скнилова, мені здалось, що кров почала текти і по моєму столі, – зізналася колега-журналістка. – Я також відчула біль втрати. У цій катастрофі загинув чоловік й дитина моєї подруги. Тому я рішуче відкинула світлини, на яких були зображені пошматовані тіла, окремі частини дитячих тіл. Але мені на той час здавалося, що ті фотоматеріали, які з’явилися згодом у газеті, не порушили етичних норм. Вони були найменш відвертими й вражаючими. Сьогодні, щодо доцільності друку окремих із них, можна дискутувати. Тоді я була твердо переконана: варто і через ілюстровані матеріали продемонструвати величину людського горя.”
Професіоналізм журналістів у надзвичайних ситуаціях виявляється у виборі форми подачі матеріалів, які на той чи інший момент задовольняють інформаційні потреби авдиторії. У таких ситуаціях важливо дотримуватися певних засад, зокрема:
– авдиторія вимагає максимально повної інформації про події, що розвиваються, і повідомлень про динаміку тих подій;
– кількість реципієнтів зростає лавиноподібно і ті, хто приєднався, очевидно, прагнуть отримати інформацію із першоджерел, якими на момент надзвичайної ситуації є засоби масової інформації. Тому навіть за відсутності нової і свіжої інформації, журналісти систематично повторюють ті повідомлення, про які вже інформували останні декілька десятків хвилин;
– кількість глядачів та слухачів постійно зростає як мінімум до кульмінаційного розв’язання надзвичайної ситуації і спадає, як тільки викристалізовуються фрагменти стабілізації. А відтак часті періодичні повторення інформаційних блоків без свіжої інформації власне новинного, подієвого характеру, розчаровує, а подекуди й дратує глядача й слухача.
Визначення межі, за якою несвоєчасні повторення інформації, переростають в інформаційну „мильну оперу”, є ознакою професіоналізму творчих працівників мас-медійної сфери.
Інформаційні блоки у прямому ефірі регулярно змінюються динамічними й лаконічними оглядово-аналітичними матеріалами із залученням авторитетних фахівців. Успіх чи прикра невдача цієї категорії журналістських матеріалів залежатиме  значною мірою від вибору співрозмовника, а також від предметності його аналізу. Надзвичайна подія несумісна із голим теоретизуванням або розмірковуванням на абстрактні, лише частково дотичні до події теми. Аналіз фахівців матиме належний ефект за умови, якщо скеровуватиметься у прикладну площину. Натомість, передчасні розмірковування спеціалістів у перші години після трагедії на летовищі про сучасний стан Збройних Сил України, коли більшість авдиторії ще цікавиться інформацією, – невдала спроба компенсувати неналежну роботу репортерської служби.
Не можемо оминути й делікатної теми піарства провідних політиків держави на цій катастрофі. Окремі видання, яких лише умовно можна зачислити до категорії опозиційної преси, не без злоби натякали, що приліт Президента України до Львова варто трактувати тільки як піарівський захід. Згодом цю тезу повторювали все менше. Стало зрозуміло, що це нормальна і навіть закономірна реакція перших осіб держави на людське горе, на біль свого народу. Іншою вона бути, зрештою, не могла.
А от щодо ювілею повітряного простору, то переважала в журналістських матеріалах без жодних альтернатив позиція – ми рішуче й безповоротно мали б відмовитися від гігантської  кількості надуманих, нікому не потрібних ювілеїв. Вигадані в тоталітарний період  святкування мали б, за задумом, бути альтернативою релігійним святам.
Що ж спостерігали львів’яни у небі над невеличким аеродромом Скнилів того сумнозвісного липневого дня? Високу бойову готовність армійських підрозділів чи чергову невдалу,  певною мірою надуману, піарівську акцію. А скільки відбулось таких акцій у масштабах країни того кривавого літа? Чому кошти на гучне святкування 70-річчя Донецької області у місцевому бюджеті є, – запитують журналісти, – а на охорону праці гірників грошей з невідомих причин нема. Є кошти на придбання футбольних легіонерів зі Східної Європи та далекої Бразилії знаходять, а щоб запросити на роботу до Київського реабілітаційного центру професіоналів європейського рівня у галузі медицини їх нема? Цей сумно дивний перелік можна продовжувати.
 Для прикладу, на реставраційні роботи Золочівського замку потрібно два млн. гривень – третину річного бюджету району. Місцева влада виділяє менше, ніж двадцяту їх частину, а на утримання місцевої футбольної команди “Сокіл”, у якій немає жодного золочівчанина, кошти надходять у повному обсязі й своєчасно. “Суто спонсорські, – запевнив мене високий чиновник із районної державної адміністрації, – наш голова любить футбол, він не пропускає жодного матчу”. Мабуть шедевр світової культури, Золочівський замок,  він любить менше, бо спонсорська допомога  нерегулярна й мізерна.
Повертаючись до подій на Скнилова, то влада знала, що високої технічної готовності збройні формування України не могли продемонструвати,. Як повідомив у черговому після трагедії номері популярний тижневик “Дзеркало тижня”, Український центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова на прес-конференції  оприлюднив  доповідь “Збройні Сили України: проблеми формування і сучасний стан”. У ній експерти зазначали, що Збройні Сили України не в стані виконати головне завдання – забезпечити оборону держави. У державі є військові формування, які за якістю своєї організації, рівнем бойової підготовки, військово-технічного, морально психологічного і політичного стану не можна вважати армією, здатною на реальне бойове застосування. Але підконтрольним владі ЗМІ була віддана команда не поширювати інформації “разумковців”.
Не менш цікавими були висновки експертів щодо професійної підготовки авіаторів: “Рівень підготовки льотного складу вкрай низький. У бойових полках умовно боєздатними підтримують один, максимум два екіпажі. Нерідко наліт за рік у пілотів становить 15-10, навіть 5 годин… Підготовка льотчика – це надзвичайно дорога справа (за оцінками спеціалістів – мінімум $ 400 тисяч). Льотчики десятками покидають Збройні Сили України. Ми “економимо” копійки на непобудованих квартирах, зазначали “разумковці”, щоби згодом витратити мільйони доларів на підготовку нових льотчиків. В окремих військових містечках із звільнених у запас  тридцяти п’яти–сорокалітніх льотчиків  можна було б сформувати цілі частини.
У лютому 2000 року експерти підготували чергову аналітичну доповідь “Військова реформа в Україні: старт чи черговий фальстарт”, у якій тривожні нотки звучали ще виразніше: “Маючи більше 900 літаків, Україна навряд чи зможе відібрати 10-15 льотчиків,  здатних виконати бойове завдання вночі у складних метеорологічних умовах на рівні стандартів НАТО… Із 543 гелікоптерів армійської авіації можна підняти в повітря лише 35 машин. У частинах ВПС справних літаків сьогодні менше ніж 40%, а 2003 року їх зменшиться ще на 15-25%… Починаючи з 2002-2003 рр. Україна може надовго забути про літаки, гелікоптери й системи ППО – вся ця дорога техніка буде придатною хіба що для музею під відкритим небом” (Дзеркало тижня.–2002. – 10 серп.).  Особливо пророчо звучала теза, про те, що зусилля командирів (і обмежені ресурси) часто скеровують не на підвищення рівня бойової підготовки, а на підготовку показових заходів.
Як відреагувало військове відомство на доповідь експертів? По-армійському прямолінійно й категоричною. Уже того ж місяця на розширеній нараді тодішній міністр оборони генерал армії Олександр Кузьмук наголосив, що вони проводять нараду… не для зведення рахунків зі всілякими популістськими фондами, круглими столами чи центрами на чолі з “широкопрофільними спеціалістами” за ту неконструктивну критику нашої діяльності, яку вони масово розгорнули з проблем реформування Збройних Сил України. Його обурило те, що звідусіль – від ЗМІ до окремих так званих великих військових спеціалістів, – з’являється все більше й більше альтернативних пропозицій стосовно реформування ЗСУ… На його переконання, дехто хотів звернути на себе увагу як на принципового борця за майбутнє Збройних Сил, принизити авторитет їхнього керівництва, обвинуватити в непрофесіоналізмі й нездатності до рішучих змін… На підставі окремо тенденційно підібраних фактів робилися неймовірні висновки, які, однак, на думку  міністра,  могли вплинути на  обивателя, а не фахівця…
Щодо некомпетентності журналістів, які висвітлюють діяльність силових структур, то важко не погодитися з позицією кореспондента тижневика “Дзеркало тижня” Олександра Примаченка: “Передбачаючи обурення професіоналів, які ненавидять роздуми непосвячених у “специфіку питання”, зазначимо, що нам і не хотілося б всього того знати. На жаль, ця специфіка стала надто часто і боляче виплескуватися в цивільне  життя. (Дзеркало тижня. – 2002. – 17 серп.).
Не лише в Україні, а й у більшості економічно потужних країнах світу більш-менш регулярно проводять авіаційні свята, залучаючи сучасну військову техніку. Яка мета цих показово демонстративних польотів? Очевидно, що організатори авіавидовищ прагнуть продемонструвати силу і міць надсучасної техніки, її високі технічні дані, стан військових бойових машин. На цій підставі  глядачі, громадяни держави, вони ж платники податків, мають змогу зробили відповідні висновки про збройні сили загалом, їхню спроможність виконувати найскладніші бойові завдання. Це, з одного боку. З іншого – вищий пілотаж, який на авіавидовищах демонструють пілоти – це рівень їхньої професійної підготовки. Майстерність льотчика вищого розряду підтверджується зарахуванням його до класу “соколів України”.
Отже, українські засоби масової інформації, вже за декілька днів після львівської трагедії подали цикл ґрунтовних аналітичних публікацій, у яких намагалися проаналізувати справи у головній військовій структурі держави, виявити основні неґативні тенденції у її реформуванні. Ці матеріали визначилися глибоким розумінням складної ситуації в Міністерстві оборони України його недофінансуванням. Водночас публіцисти на досить широкій фактологічній базі цілком логічно довели нагальну потребу переглянути оборонну концепцію держави.

Comments are closed.