Коли наш час називають століттям тривоги, це звучить майже банально. Література, кіно-мистецтво та журналістика перетворили тривогу на один із основних елементів своїх творів: і на рівні змісту, і на рівні стилю. У результаті тривога стає органічною частиною інформаційного суспільства, а образи й символи, що виражають тривогу, проникають у суспільну свідомість.
Вербальні й невербальні методи збудження тривоги застосовують у новинах передусім про злочини, надзвичайні події й катастрофи. Проте вони властиві й політичній публіцистиці. Газета «Аргумент Влада» на першій сторінці подає великий заголовок “Україна втратила президента” (власне у статті йшлося про неприпустимість того, щоб Віктор Ющенко очолив виборчий список НСНУ). Інший приклад з «Аргумент Влади»; перша шпальта: “Ахметов знищить Януковича” і підзаголовок: “Прихід мегаолігарха у велику політику означає єдине: Україна впевнено утверджується як олігархічно-демократична держава”. Які враження викликають такі заголовки, зрозуміти неважко. Тут мовні концепти тривоги використано як підсилювальний емоційно-експресивний засіб привернення уваги, з яким, начебто, все зрозуміло.
Проте існує й інша мета мовної стратегії тривоги – технологія політичної боротьби, коли слова-концепти тривоги вживають, щоб активізувати громадськість створити конкретний ярлик, стереотип, образ ворога. Ярлик як засіб дискредитації людини діє за допомогою спрощеної дефініції, яка наголошує на одній характерній ознаці. І ця ознака нівелює багатогранність поняття, звужує його зміст, програмує певне сприйняття. Наприклад, у репортажах із Чечні російські журналісти не називають “ворогів” зрозумілим і симпатичним словом “партизани”, нейтральним “повстанці” чи навіть умовно-негативним “сепаратисти”, як це було на початку бойових дій. Їх називають тривожно-негативним “бойовики” і “терористи”. Аслан Масхадов мав ярлики: “ватажок терористів”, “учень головного терориста світу”.
В Україні мова тривоги супроводжує політичні кампанії. Значну роль у мовній стратегії тривоги відіграє слово “війна”, в прямому (“загроза громадянської війни”), і в переносному значенні (“інформаційна війна”, “передвиборна війна”, “війна компроматів”). Мовний образ війни створює напружену атмосферу, в якій центральними стають метафори, що так чи інакше пов’язані з ворогом, руйнуванням, жертвами.
У період президентської кампанії 1999 року провладні ЗМІ лякали виборця тривожними гаслами про загрозу “націонал-соціалістичної диктатури” (це про коаліцію Марчука і Мороза) та “червоного реваншу” (Симоненко). Під час акції “Україна без Кучми” 2001 року концептами тривоги провладних ЗМІ були слова “націоналісти”, “бандерівці”, “екстремісти”, “унсовці” та ін. Опозиція обрала наступальну мовну стратегію тривоги восени 2002 року під час акції “Повстань, Україно!”, активно застосовуючи слоган “Україна в небезпеці!” Багато хто на це скептично посміхався, але загалом відчуття тривоги зростало.
У президентській кампанії 2004 року мовна стратегія тривоги обох штабів була зосереджена на створенні образу ворога. Ця стратегія, на відміну від попередніх років, мала два складники – ворог зовнішній і внутрішній: “американські спецслужби” і “кандидат націоналістів-западенців” з одного боку, “рука Кремля” і “представник донецького клану” – з іншого. Стійкими лексемами тривоги були словосполучення “масові сутички”, “надзвичайний стан”, рідше – “комендантська година” і “громадянська війна”. Варто було нагадати глядачам П’ятого каналу про “банди бритоголових донецької зовнішності”, як у тисячах квартир виникало відчуття неспокою за себе, своїх рідних, свою країну. Це відчуття консолідувало громадськість, привертало увагу навіть байдужих. Утім, мовні штампи опонентів Майдану на кшталт “помаранчеві пацюки” чи “помаранчевий шабаш” викликали радше відразу до образу ворога, що не стимулювало до дії.
Після Помаранчевої революції ця мовна схема розвалилася. Почали писати й говорити про примирення, про дружбу між регіонами, про консолідацію помаранчевих і біло-синіх. Проте з наближенням парламентських виборів така трансформація антагоністичних ідеологем призвела до розгубленості виборця, якому важко розібратися в заявах про коаліцію і меморандумах про дружбу і співпрацю. Велика частина суспільства ще орієнтується на психологічні стереотипи, що й демонструє нинішня парламентська кампанія. В умовах постмайданної депресії слогани-мрії про єдність регіонів (“Схід і Захід разом!”) не стали реальністю.
І сьогодні політтехнологи й журналісти знову наповнюють інформаційний клімат концептами тривоги. Мовну стратегію тривоги, спрямовану на активізацію своїх виборців, активно використовують в ЗМІ представники трьох найрейтинговіших політичних сил. Мовні звороти на кшталт “реванш олігархічних сил”, “реванш команди Кучми-Януковича” часто трапляються у риториці відомих політиків. Можна уявити, як це впливає на активістів Майдану, що боролися проти тодішнього режиму. Цю тактику успішно використовують представники НСНУ і Б’ЮТ. Команда Партії регіонів акцентує на словах і висловах, що мають викликати тривогу перед можливим продовженням діяльності чинної влади: “економічна катастрофа”, “помаранчева загроза економіці” тощо. Стратегія мовної дискредитації відходить на задній план, адже мова тривоги має сильніші механізми впливу. Зрештою, тривожний “образ ворога” не потребує прямої дискредитації, бо вона супроводжує його як очевидна річ, що не потребує аргументації.
Подібні мовні тактики формують різко негативний образ ворога, зокрема, і перманентно тривожний стан загалом. Цьому також сприяють стійкі поєднання слів-концептів тривоги, що позначають почуття: “У передчутті війни”, “Почуття невідомого”, “Відчуття приреченості” і т. ін. Отже, нинішня політична риторика забарвлена тривожними кольорами.
Мова тривоги в умовах політико-економічної нестабільності та невпевненості у майбутньому є ефективною стратегією політичної боротьби, що в якийсь проміжок часу отримує національне наповнення (Помаранчева революція). Вона володіє сильним впливом, що консолідує громадян для політичної активності й соціальних змін. Проте як форма політичної боротьби вона насичує суспільне життя воєнною риторикою, яка закріплює у свідомості читача розуміння життя країни як безкінечного конфлікту, представляє опонента у формі антагоністичного “образу ворога” і тримає суспільство в напруженні.

Відгуки (1)

Анонім,