Для початку звернімося до історії. Прикладами застосування інформаційних технологій і, зокрема, комп’ютерної мережі Інтернет в інформаційних війнах можуть бути такі факти:
Систему Інтернет у 1994 році було успішно використано для інформаційного впливу на Гаїті.
Продовж п’ятнадцяти років використовують Інтернет в інформаційній війні проти уряду спеціалісти “сепаратистської армії визволення” – сепаратистського партизанського руху під командуванням субкоманданта Маркоса у мексиканському штаті Чьяпас, що дає підставу  Маркосові мати міжнародну підтримку від інтелектуалів Європи.
За повідомленням радіостанції “Свобода” від 30 березня 1999 року, інформаційну мережу Інтернет використали серби для психологічного впливу на сім’ї німецьких військовослужбовців, які служать у складі миротворчого континґенту в колишній Югославії. Повідомлення адресатам-користувачам були оформлені, як офіційні повідомлення про загибель їхніх синів у бойових умовах, що спричинило паніку та антивоєнні настрої у німецькому суспільстві.
Ірак 1990-1991 року використав систему Інтернет для переказу грошей за закупівлю озброєння під час інформаційної блокади з боку США та їх союзників. До речі, війну в Перській затоці обслуговували фірми з Паблік Рилейшинз. На початковому етапі стояло завдання виправдати вступ США  у ці військові дії. На слуханнях у Конгресі дівчинка з подробицями розповідала, як іракські вояки виносили немовлят і клали на бетон в одній з лікарень. Згодом виявилося, що ця дівчинка, донька посла Кувейту в США, навіть не була на місці подій, але справу вже було розпочато. До речі, Саддама Хусейна пропаганда моделювала як „арабомовного Гітлера”.
Застосування інформаційних технологій сьогодні розглянімо на прикладі війни в Іраку.  Інформація, володіння нею та інтерпретація фактів  велика перевага у цьому збройному конфлікті. Ось що пише про це газета „Поступ”(яка, зауважмо, як і багато інших друкованих видань, має свій сайт в Інтернеті): „П’ять днів військових дій в Іраку показали, що на рівні з реальною в Іраку триває інформаційна війна. На позиції іракської армії скидають мільйони листівок з детальними інструкціями, як саме здаватися в полон. Командувачам армії шлють повідомлення електронною поштою, а іноді дзвонять на їхні мобільні телефони, переконуючи, що боротися за Саддама Хусейна не варто,  краще здатися. Та поки що такі методи не приносять бажаних результатів.” [Поступ.,2003.  25-26 берез..]
Натомість усі американські ЗМІ в один голос говорять про мужність Джорджа Буша, усіляко виправдовують його вчинок. Ось що пише російський сайт inoСМИ.ru: „Співучасть преси у цій неминучій війні – а саме під таким соусом нам її подають – досягла небувалого перше розмаху. І не має жодного значення те, що спроби адміністрації Буша прикрасити свій імідж за межами країни виявилися марними. Найважливіше – те, як все, що відбувається сприймають вдома, і тут варто зауважити, що за зачиненими дверима пропагандистська машина діє безвідмовно.” Далі те ж видання пише, що всі журналісти раптово зайнялися самоцензурою – вірусом, проти якого вакцини наразі немає. У них з’явилась довіра до офіційних джерел, якої раніше не  було. Критика з’являється лише в альтернативних газетах та і Інтернеті – цей ЗМІ найважче контролювати. З початком війни в Іраку міф про свободу преси залишився в минулому.
Те ж inoСМИ.ru 26.03.2003 з посиланням на Wall Street Journal  повідомляє, що військові не  мають права розголошувати своїх маршрутів, місця дислокації тощо. Результат  ми бачимо лише те, що дозволяють побачити пресі американські військові. До речі, ті з них, хто з’являється перед камерами, – добре підготовані, професіонали. Мас-медіа  не завжди повідомлені про те, що відбувається в країні. Не маючи доступу до певних об’єктів, вони змушені користуватися офіційною інформацією. Так у ЗМІ неодноразово з’являлися неправдиві повідомлення про місце дислокації Саддама Хусейна, його поранення і навіть смерть. Ці чутки навмисне підтримував міністр оборони США Долнальд Рамсфельд. Неправдивими виявилися і відомості про смерть віце-прем’єра Іраку Рама Дана, які з’явилися у ЗМІ з подачі „поінформованих” кіл  військового командування США. Подібно  стали відомими дані про загибель молодшого сина Хусейна та інших високих посадовців країни.
Інформація, що сили коаліції знайшли завод з вироблення хімічної зброї за 160 км від Багдада, спростував посол Іраку в Москві Аббас Халаф. Він сказав, що ці повідомлення „брехня, якою американці займаються з першого дня війни”. Посол припустив також, що США і далі вдаватимуться до такої дезінформації.
Водночас іноземні журналісти звинувачують Пентагон в спробі вижити їх з Багдаду. Міністерство інформації Іраку, яке є єдиним місцем, звідки журналісти можуть вести прямі репортажі, Пентагон подав до переліку найважливіших цілей ракетно-бомбових ударів. Очевидно  США не зацікавлені в тому, щоб мас-медіа висвітлювали цей військовий конфлікт у прямих репортажах і висвітлювали позиції керівництва Іраку. Тому провідні світові ЗМІ попередили керівництво Центрального командування США, відповідальне за ведення інформаційної кампанії, про потребу відмовитися від маніпуляції засобами масової інформації. Експерти вважають, що масовий потік „неперевіреної” інформації  з військових джерел,  яким годують медіа з перших днів війни, повинен був внести паніку в іракські війська й паралізувати їх. Неоперативне забезпечення ЗМІ інформацією про події, що відбуваються в Іраку, зумовлює потребу заповнювати цей вакуум іншими джерелами, які не завжди адекватно відображають ситуацію.
Зважаючи на ці повідомлення, можемо сказати, що добре спланована антиіракська пропагандистська акція Джорджа Буша добре спрацьовує в Америці, проте зазнає фіаско в інших частинах  світу. Це підтверджує Зіновій Кулик, шеф-редактор журналу „ПіК” у  виступі на Громадському радіо: „ Якщо розглядати американо-іракський конфлікт і його інформаційно-пропагандистське супроводження, то це – війна Давида з Голіафом. Навряд чи можна говорити про якісь хоча б приблизно рівні умови, особливо коли це стосується глобального аспекту цих воєн. І я б не хотів на цьому занадто затримувати увагу, а одразу сказати про перші наслідки цієї інформаційної війни. У передвоєнний період, маю на увазі період перед початком операції, світова громадськість у більшості своїй, хоча не абсолютно вся, була настроєна на певний стереотип, що демократична вільна Америка воює проти поганого хлопця Саддама Хусейна, диктатора, якого ненавидить іракський народ. І тут уже – не стільки протидія іракської пропаганди, скільки – окрім словесної,  маніпулятивної, на свідомість людську діє і так звана пропаганда дій. Тобто по ходу виконання конкретних етапів військової операції, того як вона висвітлювалася, і тих недоречностей, які там були – скажімо, коли американські ракети потрапляли в мирні об’єкти, коли десант висаджувався на іранській території, чи якісь інші речі – поступово в комплексі ми сьогодні можемо констатувати, що у світовій громадській думці починає переважати образ цілком іншої війни: не дуже хороший хлопець Буш воює проти держави і народу Ірак. І перший наслідок, перший висновок цієї війни – зовсім не є заслугою іракської пропаганди, а певною заслугою третьої сторони, тобто журналістів – у першу чергу європейських”.
Підтримує твердження про невдалу американську пропаганду і журналіст „Нового каналу” Захар Бутирський: „Якщо ми подивимося наше телебачення, то в ефірі ми маємо достатнє представлення американської позиції. Це проявляється навіть у тому, що ми маємо десь на п’ять репортажів про військові дії Сполучених Штатів, про перебіг їхньої праці – один репортаж про те, що зараз роблять іракці, чи взагалі не маємо репортажів про те, що робить зараз Саддам Хусейн, як він планує свою операцію. Але все-таки, шалька терезів схиляється на бік Саддама”.
Отже, попри намагання США володіти інформацією та вирішувати скільки , як і кому її надавати, інформаційну війну проти Іраку вони програють. І  не в останню чергу завдяки електронним ЗМІ, які важче контролювати. Більшість інтернет-видань, які можна прочитати українською чи російською мовами, виступають проти війни в Іраку і відверто говорять про те, що Буш веде інформаційну нечесну війну.  Натомість американські – крім несанкціонованих сайтів – здебільшого надали свої „шпальти” для офіційної інформації. Що, зрештою, й не дивно, адже найбільшими американськими ЗМІ володіють  люди,  в руках яких  військові заводи,  великі нафтові компанії…

Comments are closed.