У 1774 році майбутній геній німецького та світового письменства І.В.Гете дебютував у літературі романом “Страждання молодого Вертера”. Роман мав феєричний успіх не лише у Німеччині, але й у всій Західній Європі. Невибагливою історією про юнака, який закохався у заручену дівчину і, не домігшись взаємності, позбавив себе життя у ніч після її весілля, не просто зачитувались. Вона була чи не першим літературним твором, який так помітно вплинув на суспільні настрої та  мораль.

Юнацтво вдягло  фраки блакитного кольору та жовті панталони (саме так полюбляв одягатись герой роману), нерозділене та нещасне кохання стало модою. Проте найгіршим було те, що услід за Вертером сотні юнаків узялись за пістолети. Лише найзнатніші європейські родини через самогубство втратили добрих два десятки спадкоємців, принців та цісаревичів. Громадськість здійняла тривогу, до рішучих заходів удалась і тодішня влада (як світська, так і церковна). Роман заборонили у більшості європейських країн, його прокляли з церковних амвонів усіх відомих на той час конфесій.

Проте буря вщухла сама. Виявилось, що мода – річ досить примхлива, тож через кілька років блакитні фраки виявились уже застарілими, а стрілятись через неподілене кохання міг уже хіба що повний ідіот. Критики, які закликали вбачати в романі естетичне начало, а не спонукання до конкретних дій, могли торжествувати. Їх правоту не заперечують і через сотні років, бо роман навіки увійшов до духовної скарбниці людства.

Я згадав про давній літературний курйоз, щоб зазначити: проблеми, винесені на конференцію “Медіа-освіта в Україні”, значно старші, ніж саме існування преси. Майже аксіомою стало переконання, надзвичайно характерне чи не для всіх часів та народів: ще Сократ стверджував, що культура гине, а сучасна йому молодь гірша, аніж молодь попередніх поколінь. Стародавні афіняни, як відомо, не лише погоджувалися з цими поглядами, але й знайшли причину цих негараздів у філософії самого Сократа, засудивши його до страти.

Зрозуміло, що проблема впливу культури, а потім і преси на духовність та суспільну мораль попри свою давнину на кожному конкретному етапі має свої особливості. Більше того, вплив культури на суспільство за своєю природою інший, ніж патогенний вплив медіа. Художник у творчому процесі самовираження просто не думає про можливі наслідки мистецтва, здатного зачарувати маси. “Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется”, – пророче писав Тютчев. А якби і було дано, то хіба б це зупинило творчість? До того ж, митець може бути і не зрозумілим масі. І тоді залишається  тільки надія на те, що рукописи не горять, а чийсь подвижницький творчий шлях нащадки, можливо, згадають “незлим тихим словом”.

Навіть якщо мистецтво опускається до рівня пропаганди, до виконання соціального замовлення, його порятує все те ж нетліне естетичне начало.

Зовсім недавно своє сторіччя відзначила Лені Ріфеншталь – одна з найкращих режисерів – документалістів світового кінематографу, скандальну славу якій принесли фільми, зняті на замовлення Гітлера: ”Тріумф волі”, присвячений з’їзду нациської партії у Нюрнберзі, та “Олімпія” – про Олімпійські ігри 1936 року у фашистському Берліні. Історики переконані, що ці фільми надихали маси та кликали їх за фюрером значно ефективніше, ніж брутальна геббельсівська пропаганда. Майже через 70 років після зйомки цих фільмів їх авторка, відповідаючи на запитання російського історика Марка Кушнірова, що нині живе в Німеччині, так визначила свою позицію (тодішню і нинішню): “Чого хочуть від мене ці журналісти? Якого каяття?.. Хіба можна пред’явити митцю таке звинувачення – політична безвідповідальність? А як щодо тих, хто знімав за часів Сталіна? Ейзенштейн, Пудовкін… Якщо митець повністю віддається своїй художній меті і домагається успіху, він узагалі перестає бути політиком. Треба судити його за законами мистецтва” (інтерв’ю опублікувала у 2001 році газета «Известия»).

Звичайно, Ріфеншталь має рацію, коли закликає судити художника за законами естетики. Проте мистецтво з політикою пов’язують не лише замовники, але й така липуча матерія як мораль. Саме вона змушує судити митця та його твори ще й за іншими законами– совісті, наприклад. І вони не дозволяють виправдати його остаточно, бо спадщиною диктаторів минулого можуть скористатись їх сьогоднішні духовні нащадки. І це тавро та прокляття не врятує ніяка естетика.
До того ж, братання з режимом та його ідеологією і для самої естетики не проходить без наслідків. Показовим є приклад ще одного відомого кіномитця – радянського режисера Герасимова. Коли після цілої низки творів, як то кажуть “на злобу дня”, він зняв чи не найкращій свій фільм, присвячений останнім рокам життя Льва Толстого, то саме він зазнав провалу у прокаті, залишивши байдужими тодішніх глядачів. “Які кіноафіші у нас  сьогодні –такий глядач у залі завтра”, – з гіркотою констатував Герасимов, не помітивши іронії долі, яка явно проступала у цій майже афористичній фразі: хто ж як не він так довго і послідовно плекав отого самого глядача?

І все ж мистецтво, здається, знайшло свій, як зараз кажуть, мейнстрім. Уже ніхто не протиставляє масовій літературі літературу високу, складну, чи елітарну. Світ, який складався б з самих лише високочолих інтелектуалів, навряд чи був би життєздатним. Суспільство, де культивуються лише масові цінності, приречене на виродження, загнивання, бо йому б не вистачало якихось важливих ферментів.

Інша справа – медіа. Відтоді, як журналістика перестала бути лише політичною, й облишивши спроби “до штика прирівняти перо”, почала обробляти ту ж суспільну ниву, що й масова література та культура, однозначна оцінка цього явища так і не була знайдена. Це стало особливо помітним після тріумфального ствердження у світі телебачення. Саме воно у комерційному своєму варіанті на сьогодні лише 5-10 % часу віддає інформації та публіцистиці. Усе інше – ігри, розваги, серіали, фільми, у тому числі й такі, що густо замішані на насильстві, сексі, апеляції до найпримітивніших інстинктів людини.

Виявилось, що масова преса у цьому одразу випередила масову культуру. Як на мене, це пояснюється кількома факторами. Перший з них, безумовно, економічний. Сьогодні, як відомо, єдине джерело доходів медіа – реклама, а вона пов’язана з рейтингом видання чи каналу. Звідси – орієнтація на найширші маси слухачів, глядачів, читачів. Проте не все визначається  лише економікою. Масова преса (та, певно, і преса взагалі) через свою природу й особливості функціонування не може працювати на вічність. Письменник, художник можуть чекати більш сприятливих часів,  журналіст – ні. Інакше він  перестане бути журналістом. Ось чому преса мусить бути більш чутливою до споживача,  намагатися вгадати його бажання та пориви, навіть ті, в яких людині соромно зізнатись самій собі.

Це яскраво засвідчила полеміка, яка розгорнулась у світових ЗМІ після смерті англійської принцеси Діани. Спочатку єдиними винуватцями її трагічної загибелі і світ, і поліція беззастережно назвали журналістів – папарацці. Але чим більше світ аналізував тенденції, які проявились в одному (хай і найяскравішому у своєму трагізмі) випадку, тим більше сумнівів стала викликати ця теза. Адже не лише папарацці, а потім і видавці пропонували пікантні подробиці життя принцеси, але й читач їх до цього спонукав. Та й сама Діана, як свідчать тепер біографи, була не від того, щоб нагадати світові про своє існування (згадаймо її скандальну сповідь на телебаченні про одне із любовних захоплень).

Фахівці констатують: сьогодні особливості читацького сприйняття диктують  необхідність введення тих чи інших тем та змін ракурсів їх висвітлення навіть якісній пресі. Про ті ж скандали у королівській родині Великої Британіії супержовта “Сан” писала 8 – 10 разів на тиждень, але й суперреспектабельні “Таймс” та “Гардіан” приділили цій темі не менше п”яти-шести  публікацій. Коментарі зайві.

Звідси фантастичний успіх передач на кшталт “За склом”, які перевернули наші уявлення про ті моральні межі, які може переступати преса. Але давайте замислимося на якусь хвильку: хіба лише преса?! Адже тих, хто щоденно стежив за звичайним життям (від душової кабінки до ліжка) кількох людських осіб, ніхто не змушував умикати телеприймача. Російська газета “Известия”, коментуючи цей феномен, дала йому такий виразний заголовок: “Подглядывающие вместе”.

Можна, звичайно, притягти телебачення до стовпа ганьби чи демонізувати його роль, як це  зробив оглядач все тієї ж газети В.Кічин: “Не дуже розумні, але дуже спритні молоді люди, які відтіснили непрактичних романтиків від кнопок телепультів, не менш небезпечно вибухових, ніж кнопки ядерні”. Йому вторить популярний російський телеведучий В.Познер: “Якщо по телебаченню кожного дня демонструвати кінські сідниці, то і на них впаде слава”.

Згоден, телебачення має у руках могутню силу. Але чи не спрощуємо ми ситуацію, роблячи з преси чи не диявола, забуваючи про природу людини, про її інстинкти, які нині до того ж задавлені цивілізаторськими факторами? Якось нашого земляка  – зірку попси на теренах СНД Богдана Титомира на прес-конференції намагались присоромити: ” Що ж ти, Богдане, мовляв, робиш?”  “ А чё, пипл хавает”, – без особливих роздумів “заспокоїв” журналістів новомодний кумир. Про Титомира говорити годі, він того не вартий.  Але ж щоб потрапити на його концерти, люди платять гроші, це їх добровільний вибір.

Щоб завершити цю думку, нагадаю репортажі про повінь, яка нещодавно прокотилась Європою, захопивши і російське узбережжя Чорного моря. Мене вразив не розгул стихії і не масштаби руйнувань, а поведінка людей. Частина рятувалась, інша частина їх рятувала (інколи проявляючи справжній героїзм), а третя – щодня відвідувала місце біди як атракціон. Чехи, які юрмилися у Празі біля Карлового мосту, щоб не прогавити моменту, коли цей шедевр архітектури змиє хвиля; німці, які з не меншим захопленням спостерігали за тим, як повінь руйнує тільки-но відновлений дрезденський Цвінгер, де, між іншим, зберігається “Мадонна” Рафаеля; росіяни, які рвалися відпочивати на узбережжя, де ще не були прибрані тіла загиблих … Різні  країни, різна ментальність, а результат, як бачите, той самий. Він ще красномовніший через те, що цей  своєрідний тест Творець запропонував людям одночасно. Телебачення ж його просто зафіксувало.

Проте результати  опитувань,  які час від часу   проводять у різних країнах,  демонструють, що у занепаді культури і духовності все одно звинувачують пресу. Останнє з відомих мені опитувань провели не так давно у сусідній Росії. 60% респондентів (майже кваліфікаційна більшість) твердо переконані, що духовність і культура в їх країні знаходяться у повному занепаді. Винне, насамперед, телебачення, яке змагається у показі “порнухи”, “чернухи” та поганого іноземного кіно, а свого рідного не показує і не знімає. Думаю, що таке опитування в Україні дасть не менш виразні результати, а оцінки стану вітчизняної культури будуть ще різкішими.

На мій погляд, такі опитування засвідчують не лише стан духовності і культури та визначають їх “могильників”. Вони свідчать і про те, що ми все ще чекаємо, що хтось за нас обере “розумне, добре, вічне”, розсіє його, а нам залишиться тільки спожити готовий продукт. А як же свобода вибору, яка, безумовно, є досягненням нашої молодої та недосконалої демократії? Ми нарешті отримали доступ до таких явищ культури, про які і мріяти не могли у часи тоталітарного минулого. І значить вибір – година з Хемінгвеєм чи вечір з Хічкоком – це наш вибір. Ми отримали можливість самим визначати якість культурного продукту, який би хотіли мати. До того ж, вибір є де реалізувати: не зменшилась кількість бібліотек (хоча вони й животіють, а не живуть), збільшилась кількість театрів, музеїв, художніх галерей.

Згоден, що справжнє мистецтво доводиться шукати. Те ж, яке нам пропонують, як то кажуть- з  доставкою додому- такої якості, що хочеться заплющити очі, заліпити вуха і не дихати. Але ж у нас сьогодні є таке право! Більше ніхто не вирішує за нас, що читати, дивитись, слухати.
Звичайно, розумним та високоосвіченим  людям, які виховані на високому мистецтві, психологічно важко змиритися із засиллям непотребу. Але його буде ще більше, бо мас-культура дуже швидко переорієнтувалась на потреби сіренької маси. Проте ні першим, ні другим ніщо не заважає вимкнути телевізора під час показу фальшиво-плаксивого серіалу і взяти в руки хорошу книжку. Ось ця свобода вибору і є головним, бо категорії занепаду, чи навпаки, розквіту культури та духовності – то категорії відносні, залежні від суб’єктивного смаку.

І, нарешті, нам ще тільки належить зрозуміти, що у культурі є лише два різновиди табу. Перший: чітко прописана, без можливості широких тлумачень юридична заборона тих речей, які суспільство вважає неприпустимими. Таких прикладів досить багато, назву кілька з них. У 1989 р. країни Європейського Союзу прийняли директиву: “Телебачення без кордонів”, де встановило квоту на показ фільмів США у кінотеатрах та ефірі. Вони не повинні займати більш, ніж 49% часу, все інше відведено під європейський продукт. У Франції спеціальним законом частина неєвропейського кіно знижена до 40 %. В Австралії за законом 25% музики, що транслюється комерційним радіо, повинна бути створена у країні. Як бачимо, прийняті закони захищають культуру взагалі і національну зокрема, саме за допомогою права.

Що ж стосується іншого табу, то повинна існувати моральна заборона самого митця.
Усі інші спроби покращити ситуацію у культурі будуть спробою знищити той вільний простір, у який наша культура і духовність нарешті потрапили.

Давайте поступово відмовлятись від бажання покращити ситуацію, заганяючи співгромадян у колективне стійло, культурний табір-інкубатор. Ми це вже проходили. Повертатися назад немає жодного бажання.

Comments are closed.