0
Говорячи про телеособистість, ми матимемо на увазі не тільки ведучих програм, а й індивідуальні вияви людей, які часто з’являються на телевізійному екрані, тим самим пропагуючи глядацькій аудиторії певні звички та погляди.
Найбільше мають можливість виявити себе як особистість на телебаченні ведучі програм. Звернемо увагу на таких персон екрану, як Ольга Герасим’юк, Іванна Найда, Андрій Малахов, Дмитро Нагієв, В’ячеслав Петкун, тобто на ведучих, чиї передачі мають певний резонанс у суспільстві.
Ольга Герасим’юк отримала визнання як автор публіцистичного циклу “Проти ночі”, де вона мала можливість продемонструвати своє оригінальне бачення певних подій сучасності. Багатьох шанувальників програми приваблювало нетрадиційне художнє та змістове вирішення передачі. Перед нами була смілива, загадкова, таємнича людина, яка вміла нестандартно мислити, не боялася морально оголюватися перед глядачем. Її іноді порівнювали з відьмою, і не тільки через довге темне, наче відьмацьке волосся, а й через те, що, здавалося, вона без слів розуміла кожного з нас і говорила те, про що ми думали. Програма “Проти ночі” стала ідеальним обрамленням для вияву особистості Ольги Герасим’юк. Саме тут ми мали змогу оцінити її як яскравого публіциста.
Здатність промовляти до глядача нетрадиційно, тим самим виявляючи власне індивідуальне мислення, є першою умовою вираження особистості на екрані.
Сьогодні Ольга Герасим’юк веде передачу “Без табу”, яка вибудована за принципом ток-шоу, де ведучий за законами жанру знаходиться за плечима героїв передачі. Харизматична особистість позбавлена можливості мислити публіцистично, глибоко, на рівні підсвідомості. Її сприймають як нудну ведучу, яка забагато зітхає. Ось приклад того, як формат передачі через невідповідність її концепції до стилю ведучої, може змінити ставлення глядача до Особи зі знаку “плюс” на “мінус”.
Отже, другою умовою вияву особистості на телеекрані повинна стати відповідність формату передачі індивідуальним виявам світогляду людини.
Саме такій відповідності потрібно повчитися українському телевиробнику в російських колег. Звернемося до російських передач, які йдуть в ефірі українського телепростору: “Великий куш”, “Велике прання”, “Вікна”. Всі ці програми анонсуються як ток-шоу. Ще їх можна об’єднати як такі, де переважно діють “підставні герої”. Незважаючи на те, що про це явище, як негативне, багато пишуть і говорять, рейтинги передач ростуть. І потрібно віддати належне: і розмов, і видовища вистачає. Ми можемо сперечатися про моральні засади подібних передач, але яскравість особистостей ведучих не викликає жодних сумнівів. Якщо вибудувати шкалу епатажності, то вона буде виглядати так: Отар Кушанашвілі, Дмитро Нагієв, Андрій Малахов. Кожен з них може подобатися чи дратувати, але залишати байдужим – ні.
Найбільш нейтральним в плані епатажу є Андрій Малахов, який постає перед нами інтелігентним, чарівним, врівноваженим. Такий собі зразковий ведучий радянських часів. Проте автори програми вдало підкреслили таку особливість Андрія, як дитячий неприхований інтерес до світу як явища. Його одинаково зацікавить життя столичної кінозірки та провінційного бухгалтера. Саме людина з такою рисою характеру найповніше реалізує концепцію програми: нам все цікаво.
Передача “Вікна” – це досить відверте в плані змісту та форми подання шоу. І потрібно віддати належне її авторам, які запросили на роль ведучого саме Дмитра Нагієва. Його цинізм та відверта зневага до багатьох гостей надає правдивості дійству. Адже ситуації, які розігруються в студії, складають враження повного абсурду: такі проблеми вирішують без допомоги телебачення. Тому іронічне ставлення ведучого до, без сумніву, театралізованих сцен зумовлює те, що глядач сприймає побачене як виставу з хорошим актором — “іде на Нагієва”. Для порівняння візьмемо передачу такого ж принципу театралізованості “Моя сім’я”, де ведучий Д. Комісаров старанно робить вигляд, що вірить у правдивість гостей передачі, тому в глядача залишається відчуття ошуканості.
Багато критичних зауважень з приводу етики та естетики викладу зібрала програма “Великий куш”, де відвертість висловлювань та поведінки гостей студії переходить етичні норми. Ведучий передачі теж не поступається міцністю висловлювань. Отар Кушанашвілі усвідомлює наскільки низько виглядає в плані етики його програма і відверто говорить про те, що просто відробляє свій гонорар. Єдиний здобуток авторів програми — це знову ж таки ідеальний вибір ведучого. Адже саме Отар є найбільш відвертим та сміливим в оцінюванні людей шоу-бізнесу. Згадаймо хоча б передачу “Акули пера”, де саме запитання Кушанашвілі додавали гостроти обговоренню творчості певної “зірки”.
Третьою умовою реалізації тележурналіста як особистості є культивування в собі оригінальності, самодостатності, усвідомлення себе як особистості.
Ми свідомо не почали аналізувати телеособистостей з ведучих програм новин. Хоча і в таких обумовлених жанровими ознаками максимально об’єктивних передачах є певний простір для вияву власного “Я”. Як стверджують студенти кафедри радіомовлення і телебачення, вони найбільше довіряють новинам у викладі “ТСН”, прізвища ведучих якої вони можуть назвати безпомилково. Аналізуючи інші інформаційні програми, студенти часто не тільки не пам’ятають, хто їх веде, а й запевняють, що не довіряють певним передачам. До такої категорії вони віднесли інформаційні програми УТ-1, ЛТБ, ICTV. Не могли пригадати жодного прізвища ведучих служби новин “Інтера”, “Нового каналу”, НБМ. Тішить те, що до кращих ведучих належать, на думку опитуваних, журналісти “Люкс новин”, зокрема Ірина Сандуляк. Ми спробували проаналізувати, чому певні особистості ведучих ТСН вирізняються з поміж цілої плеяди професіоналів-телевізійників. Адже не можна заперечувати високий рівень професійності ведучих інформаційних випусків таких каналів, як “Інтер” та “Новий канал”. Очевидно, важливе місце в оцінюванні є наявність індивідуальних рис у ведучого. Загальновідомий факт, що особливий темпоритм мовлення Алли Мазур зробив її популярною на українському екрані ще, коли вона вела новини на УТ-1. В свій час такою популярністю та прихильністю глядацької аудиторії користувалася Татьяна Міткова, яка виправдала довіру глядачів, відмовившись читати звернення організаторів путчу в Росії в 1991 році. В. Саппак в своїй книзі “Телебачення і ми” говорить про здатність телевізійного екрану до гіперболізації, тобто загостренні уваги на певних рисах характеру та зовнішності людини, які визначають харизму особистості. Ця надприродна здатність екрану і зумовлює часто безпомилкову популярність тих чи інших ведучих. Тому четверта умова розкриття особистості на екрані – пріоритетність принципу правдивості.
Телеекран покликаний розкривати внутрішній світ не тільки ведучого, а й героя програми. Часто учасниками передачі стають відомі актори, співаки, продюсери. Яскравою спробою показати світоглядні позиції цієї категорії людей є передача “Останній герой-3”, де беруть участь представники театрального, музичного та телевізійного середовища. І хоча учасники намагаються виявляти себе як носії позитивних моральних якостей — тут панує взаємодопомога, повага та справедливість, чого не було в обидвох попередніх варіантах передачі — та чомусь не полишає глядача відчуття гри чи так званого шоу. І справа не в тому, що реальність ситуацій постійно підкреслюють самі учасники, і не тому, що незважаючи на довготривалість проекту колір волосся учасниць має такий же рівний окрас, як і на початку програми. Проблема в тому, що вибувають з гри ті, які повинні були перемогти: сильні, кмітливі, впевнені в собі, — ті, хто приїхав виборювати головний приз. На час написання статті за право називатися “останнім героєм” борються люди, до яких слово “борються” важко застосувати. Здається, що Володимир Прєсняков, Лариса Вербицька, Ольга Орлова, Іван Демидов сприймають гру як можливість оригінально відпочити, зовсім незважаючи на те, що за ними спостерігає глядач, який хоче бачити видовище. Не секрет, що багато прихильників “Останнього героя” дивляться передачу заради того, щоб побачити своїх кумирів максимально об’єктивно. Але це не було метою авторів програми. Тому третій варіант “Останнього героя” можна сміливо назвати найбільш необ’єктивним. Залишається тільки пошкодувати коштів студії “1+1”, які були витрачені на чергове російське “мило”.
П‘ятою умовою вияву особистості на екрані є усвідомлення особою самої мети передачі.
Особливою категорією вияву власної індивідуальності є ведучі ранкових телепрограм, безсумнівними лідерами яких є ведучі програми “Підйом” “Нового каналу”. Необхідно врахувати, що вони обмежені самим форматом програми, що вимагає насамперед мобільності та самоорганізації. Незважаючи на складнощі, ведучі “Підйому” стали харизматичними особистостями українського телебачення. Їхня динаміка приваблює глядача, сприяє ефекту правдивості того, що відбувається в студії. Для порівняння візьмемо програму “Ранок”(ЛТБ), ведучі якої під час ефіру просто сидять в студії, а відсутність дії створює враження примітивності самої програми. Максимально природні умови вияву особистості – ще одна важлива умова довіри глядача до самої особистості.
Спробуємо з’ясувати, чи можна особистісно виявити себе ведучому з традиційним мисленням та поданням матеріалу. Знову ж візьмемо для порівняння російську та українську телепродукцію: “Принцип доміно” та “Життя прекрасне”. Не потрібно багато спостережливості, щоб помітити відверте калькування “Новим каналом” програми НТВ. Калькування не тільки змісту, а й форми подання: таке ж оформлення студії, аналогічний принцип добору гостей. Та автори програми не врахували важливої деталі: індивідуальних якостей ведучої Іванни Найди. Необхідно було передбачити, що за такого оформлення програми вона автоматично стає конкурентом “Принципу доміно”, а тому ведучу будуть порівнювати з особистостями Олени Ханги та Олени Міщєєвої. І потрібно зазначити, що це порівняння буде не на користь Іванни Найди. В той час, коли ведучі “Принципу доміно” вільно спілкуються з гостями в студії, незважаючи на їхню титулованість, віртуозно керуючи ходом програми, Іванна несміливо втручається в розмову гостей. Можна сперечатися про первинність ролі ведучого в програмі, та не можна заперечити, що коли про проблему говорить така кількість людей (в обох варіантах не менше шести), керування ходом розмови повинне бути жорстким та авторитарним. Інакше можна побачити ведучого, який несміливо подає голос, а його ніхто не чує. Внаслідок цього в студії панує повний хаос, кожен з гостей говорить про своє, а глядача не полишає думка про жалюгідність цього дійства взагалі. Яскравим прикладом такого ефіру була передача “Життя прекрасне” за 7 квітня 2003 року. Нічого нового від гостей студії (дівчата з “Віагри”, “Міс бюст 94” та ін.) глядач не почув. Автори програми, на жаль, довели, що життя не прекрасне, а безлике. Черговий раз ми з прикрістю переконуємося у нездатності наших вітчизняних телеканалів створити видовище, навіть володіючи добрим матеріальним оснащенням.
Впевненість у власному професіоналізмі, бажання донести власну думку до глядача – головна умова того, що особа з телеекрана стане Особистістю для глядача.
