Війна торкнулася кожного. Когось більше, а когось менше. Про те, як воно покидати рідний дім та будувати новий, розповідають герої спецпроєкту “СВОЇ” — переселенці. Про специфіку роботи медійників над такими непростими матеріалами розповідає журналіст 24 каналу Іван Магуряк.

Як ви стали частиною команди, яка працює над проектом “Свої”?

Моя робота в проєкті почалася раніше, ніж ми створили сам проєкт, скажімо так. Наприкінці березня наша однокурсниця Аня Будянська вийшла з Маріуполя. Коли я це дізнався, то одразу запропонував керівництву зробити з нею інтерв’ю, аби розповісти особисту історію того, що там відбувалося. Тоді було багато новин про Маріуполь, але історії звичайних людей чіпляють набагато більше.

Керівництву сподобалася така ідея, її схвалили і я написав Ані. Вона погодилася і ми записали розмову, яку опублікували на початку квітня. Тоді ж я вирішив працювати в цьому напрямку і записав ще розмови з людьми з Каховки, Мелітополя та Херсона.

Тоді ж у моїх колег виникла ідея зробити проєкт, присвячений переселенцям. Якщо не помиляюся, то ідея проєкту належить Анастасії Лукашевській. Там була ціла команда і роботи було багато, адже всі розмови виходили у форматі відео. Тобто треба було відзняти відео та змонтувати його, зробити фото та написати текст, а вже тоді це все опублікувати. Я над проєктом тоді не працював. Він був не таким, скажімо, масштабним. На сайті вийшло десь до 10 випусків.

Однак проєкт вийшов дуже якісним, тож команда ухвалила рішення продовжувати і зробити його масштабнішим. До роботи залучили більше людей, серед яких вже був і я.

У чому полягає специфіка проєкту?

Ця війна повністю змінила усіх українців, зокрема й журналістів та їхню роботу. Якщо до повномасштабного вторгнення нас цікавили політики, зірки та інші популярні люди і зазвичай з ними робили інтерв’ю, то зараз змінилося усе.

Тобто СВОЇ – це про звичайних людей, які до 24 лютого жили у своїх містах, працювали чи навчалися, мали свої турботи та плани, але одного ранку все для них змінилося.

На місці кожного і кожної з них міг бути будь-хто з нас, насправді. Якби не наші захисники та захисниці, то невідомо що було б з нами.

Однак важливо, що попри весь трагізм ситуації і весь той біль, який нам принесла війна, ми шукаємо надію. На прикладі звичайних людей ми розповідаємо, що будувати життя наново важко, але можливо. Розповідаємо, що надія є. Ну і найголовніше, чорт забирай, що українців не зламати, хоч як би важко нам не було.

Розкажіть, як ви готуєтесь до інтерв’ю. Чи є якась уставлена кількість питань для цих інтерв’ю і чи є якісь, які задають завжди?

Підготовка до інтерв’ю – етап доволі складний, адже від цього залежить і якість проведеної розмови. Тобто кожен із нас, журналістів, має зробити цю розмову змістовною та цікавою, адже ми робимо це не для того, аби, умовно, отримати гонорар чи, скажімо так, визнання. Ідея набагато глибша. Ми повинні не лише розповісти історію, але викликати у читача емоцію. Викликати надію. То ж завдання постає дещо складне.

Підготовка різниться залежно від респондента. Якщо ти знаєш про героя щось більше, ніж лише ім’я та місто, з якого довелося виїхати, то перелік питань більше будується під цю людину, базуючись на тому, що їй вдалося пережити. Наприклад, одного разу я спілкувався з дівчиною, яка тричі пройшла російські фільтраційні табори. До цієї теми питання будувалися відповідно.

Коли про героя невідомо абсолютно нічого, то питання можна лише підготувати якісь загальні, а вже по ходу розмови, звичайно, дізнаючись про людину більше, можна й більше спитати.

Скільки часу займає підготовка однієї розмови?

По-різному, насправді. Однак, мушу сказати, що з кожною наступною розмовою час підготовки все менший, тому що вже є розуміння як має пройти розмова і в якому руслі.

Щоправда, найважче йде моральна підготовка. Особливо, коли ти вже знаєш, що пережила людина. Особисто я є доволі емпатичним і я постійно ці історії пропускаю крізь себе. І коли я вже знаю, про що ми будемо говорити, важко зібратися і навіть є якийсь мандраж перед записом. Однак коли вже йде розмова, я якось заспокоююсь.

Де ви шукаєте респондентів?

Ой, це взагалі окрема тема, особливо для мене. Часто керівники проєкту, скажімо так, підкидають нам респондентів. Тобто хтось їм надає контакти переселенців, а вони вже передають нам і ми контактуємо, домовляємося.

Однак мені це трохи дискомфортно. Мені набагато простіше, коли я шукаю героїв сам, тому що так я можу дізнатися щось про них і так простіше готуватися до розмови. Поки найпопулярніші методи пошуку – Тікток та знайомства.

Коли мені попадаються відео людей, які чи розповідають свою історію чи про місто, яке довелося покинути, то можна пролистати їхні соцмережі і дізнатися більше.

Якщо шукати героїв через знайомих, то також можна дізнатися якийсь мінімум інформації. Тож і цей варіант хороший.

Яку частину роботи над цим проєктом ви вважаєте найважчою?

Запис розмови. Це складно, особливо коли історія людини трагічна і болюча. А найважче, коли вони це розповідають з посмішкою. Не назву себе психологом, але знаю, що це радше захисна реакція людей, які пережили таке горе.

Особисто мені найважче, коли розмова завершується. Я тоді починаю пропускати через себе все почуте і це важко. Я ніколи не плакав під час розмов, але опісля бувало і таке.

А найлегшою?

У порівнянні з записом, решта роботи здається вже дуже легкою, якщо бути чесним. Особливо легко, коли вже все готово для того, щоб опублікувати текст і залишається його відредагувати. Тоді є розуміння, що робота вже завершена.

З морального боку, як воно пропускати через себе чужі історії?

Важко. Але коли мене вже зовсім криє, то я даю собі звіт, що я лише про це почув і уявив як це, а ті люди, які розповідали, вони пережили це, бачили на свої очі. Тоді я якось трохи заспокоююсь і продовжую працювати далі.

Але, якщо бути чесним, то загалом працювати зараз журналістам складно, але це вже зовсім інша тема…

Яке інтерв’ю особисто для вас було найважчим? У будь-якому плані: моральному чи технічному.

Якщо говорити саме про СВОЇ, а не розмови, які передували цьому проєкту, то розмова з хлопцем з Бахмута. Там узагалі дивна історія того, як ця розмова вийшла.

Як людина, яка 5 днів на тиждень пише новини, про Бахмут знаю багато, але чисто з військової точки зору. Тобто є повідомлення від Генштабу та інших військових командувань, але людських історій немає. У мене виникло бажання виправити цей момент і через знайомих ми знайшли Михайла, який за тиждень до того, як росіяни почали фактично знищувати місто, виїхав звідти.

Складно розмовляти з людиною, рідний дім якою знищують просто зараз. Важко вести розмову в контексті того, що життя треба продовжувати. Поки ще найскладніша розмова.

Чим важливі публікації таких історій в медіа?

Українці неймовірний народ. Неймовірно сильний та стійкий, але є одна біда в нас – забуття. Не знаю, чи це відбувається мимовільно, чи хтось свідомо хоче забувати, але так вже в нас стається.

Проведу таку аналогію. Раз у рік ми згадуємо Голодомор, який був відносно не так давно – 90 років тому. І ми пронизуємося цією темою, коли різні ЗМІ публікують спогади тих, хто пережив той геноцид. Це чіпляє людей, це нагадує їм про трагедію, це змушує нас тримати у своїй пам’яті той жах, який пережив наш народ.

Так само тепер і тут. Зараз багато міст, багато новин, багато трагедій. І це природньо, що ми щось можемо не помітити, не зауважити чи забути. Тому розповіді людей, це не тільки про надію. Це й про пам’ять. Це нагадування кожному з нас, що війна триває і вона є трагедією для багатьох. Це нагадування про ту трагедію, яку ми переживаємо зараз і це нагадування про те, який сильний наш народ.

Я думаю, що таких проєктів буде ще багато. Буде чимало книг, статей, фільмів про російсько-українську війну. Це важливий елемент нашої пам’яті та нашої свідомості. Ми не можемо бути вічно в траурі та в жалобі, але ми ніколи не повинні забувати, через що ми пройшли і що ми пережили. Чому? Бо історія – річ дивна і часто циклічна, люди повторюють одні й ті ж помилки, а наслідки завжди трагічні. Пам’ятаючи про війну ми зможемо будувати своє майбутнє так, аби цього не повторилося. Пам’ятаючи про війну ми ніколи не забуватимемо, що є ціною нашої свободи.

Спілкувалась Вікторія Кульженко, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.