У невеликих американських містечках (та й доволі великих теж) задекларована зарплатня репортера на початковому етапі роботи становить 28-35 тисяч доларів. Звісно, за українськими мірками – це божевільні гроші, які заробляють лише досвідчені топи. За американськими ж стандартами оплати праці йдеться про доволі смішні кошти, що далеко не втекли від мінімумів і допомоги безробітним. Водночас навіть низова ланка працівників медій, особливо за умов фейкових новин та інформаційного безладу, не звільняється від відповідальності і включена у загальний процес створення повідомлень. Адже на основі цих повідомлень формується картина світу в аудиторії, її окремі члени ухвалюють певні рішення, вони сперечаються, конфліктують чи доходять згоди, обирають собі для життя свою інформаційну бульбашку, ворогують з іншими «племенами». Правдиві, органічні повідомлення мають за наслідок правдиву, органічну картину світу. Пропорція тут є прямою. Брехня тут усе руйнує, модифікує, перебудовує, робить штучним і неприродним. Тому, для більшої певності, ідейною відданістю ідеалам журналістської етики та професійним стандартам тут важко обмежитися. Кожна праця повинна належним чином оплачуватися.

Звісно, не всі випускники кафедр, шкіл чи факультетів журналістики націлені стрімголов бігти та служити своїй громаді – віддано захищаючи державний інформаційний простір та інтереси аудиторії. Якби «темна сторона журналістики» (за нинішніх умов цей термін охоплює не лише PR) не оплачувалася краще, то було би дивно. Не вірите? Спитайте в рідних та чужих пропагандистів, маніпуляторів, дезінформаторів та інших, хто готує штучні суміші, вмикає вентилятори та накидає одне на інше.

Віра в незаангажованих блогерів, чесних народних журналістів, що повною мірою використовують даровані можливості альтруїстичних нових медій дещо підупала. Ця казка стала міфом завдяки епосі пост-правди, коли переляк диктатур, монополій та інших можновладців минув і після 2010-2013 років вони почали опановувати соціальні мережі, блогосферу, вікі та інші розгалуження комунікації в онлайні у своїх інтересах. Розквіт засилля ботів, наступу тролів та всевладдя алгоритмів, здається, бодай частково перетворив колись чарівну історію на похмурий сон про сучасну реінкарнацію «Матриці».

І тут йдеться не лише про Україну, Росію, Саудівську Аравію, Китай та інших, а й про представників давно демократичного світу. Якщо у США місцеві фахівці відверто кажуть про поширення монополій великих корпорацій на зразок Sinclair Broadcast Group, то це для нас – можливість провести яскраву паралель з давно знаними олігархічними небезпеками втручання в медійний простір країни. Причому настільки давно, що подекуди може здаватися, що то саме незалежна, громадська (і громадянська), чесна та непідкупна журналістика є втручанням у «нормальний перебіг історії». А наївні активісти та ідейні журналісти – чужинці та загарбники, що займаються інформаційним прозелітизмом на «споконвічних партійно-олігархічних землях і в людських головах».

Популярність безкоштовних газет, на зразок «Вестей», має пряму кореляцію з фінансовими вливаннями в кожен подібний проект певної особи чи групи осіб, завдання яких далеко не благодійне для суспільства: більше грошей, чи влади і тому далі теж більше грошей. Перепрошую, але я вже давно не вірю у всеохопну мудрість народу, який навіть у чергу не може вишикуватись, штовхаючись за новою порцією безкоштовної інформаційної отрути. Хіба людям був потрібен папір щоби ковбасу чи оселедець у нього загортати… До речі, про їжу: у харчів з позначкою «ГМО» навіть після оприлюднення науково доведеної шкоди, що вони завдають людському організму, знайдуться свої шанувальники. Особливо – якщо такі харчі роздаватимуть безкоштовно. У США, для прикладу, їх роздають місцевій бідноті при церковних згромадженнях, в центрах допомоги бідним та бездомним. Як може тут співжити вдячність за безкоштовну поживу і усвідомлення її шкідливості для організму, якщо людина не поставила на собі жирних хрест?

Те саме запитання слід адресувати до журналістської спільноти та їх аудиторій. Оскільки і перші, і другі повинні бодай підозрювати, що для безкоштовного інформаційного сміття, яким можна масовано і точково водночас (привіт Cambridge Analytica i Facebook) «нагодувати» людей, останні перестали бути людьми і знову стали аудиторіями: складно сегментованими, але аудиторіями. Ден Гілмор та Джей Розен у цьому точно не винні – ці романтики все слушно писали понад 10 років тому. Але нині читачам, слухачам і глядачам вже не варто сподіватися на те, що інформацію вони будуть споживати суто за власним розкладом, з гідних довіри джерел, керуючись власним вибором.

Нині люди, колись знані як аудиторія, схожі на пасажирів «Титаніка», яким чомусь не вистачило персональних плавзасобів для порятунку. Столів та дверей було замало, рятувальні човни виявилися здебільшого дірявими та ненадійними, відповідальних лідерів розчинив у собі праведний егоїзм. Як наслідок, частково паралізовані страхом, частково безпомічні через власну недолугість маси потонули в крижаному морі дезінформації. Хто встиг зберегти сили та ясність розуму до прибуття «Карпатії» та інших кораблів, тому пощастило. Різниця поміж змальованою паралеллю сторічної давнини і нинішнім часом полягає лише в тому, що більшість споживачів інформації – пасажирів велетенських кораблів та малих човників, що так само продемонстрували сталу схильність тонути під ударами нещадних хвиль чи айсбергів брехні, досі живі. Живі але вони не живуть, а радше існують – лише як інформаційно модифіковані організми (Informationally Modified Organisms). Хтось – свідомий причин такого стану справ, хтось – лише з підозрами, а інші – у цілком праведній непритомності для будь-якого аналізу. Хочете іншу паралель? Хай то буде історія з біблійним потопом. Що тут дощ, що тут ковчег, хто тут Ной з родиною, фейки, інформаційний шум, якісні медії, поінформовані люди та маси невігласів вирішуйте самі…

Інформаційно модифіковані організми – це ті люди, які несвідомі таємного впливу на їх життя брехливої інформації, яка загортається в машкару цікавих сенсацій, унікальних розслідувань та ховається поміж багатьох, цілком якісно створених продуктів – з погляду усталених журналістських стандартів. Навіть більше: інформаційно модифікованими організмами з часом можуть стати і самі творці фейків, їх замовники та посередники: адже в певний момент нитки їхньої реальності, яку вони тримають для себе, і спродукованої для інших реальності можуть переплестися так, що вже не буде різниці поміж злочинцем та жертвою. В омані житимуть усі, а відмотати історію і свідомість назад не вдасться. Хіба би на той винайшли чарівну паличку з яскравим і рятівним для усіх спалахом, як у фільмах зі серії «Люди в чорному». Мовляв, дивіться сюди і ви зараз забудете усе, що ви читали, чули чи бачили впродовж останніх 5 хвилин, цілого року, усього свого життя…

До чого я це все пишу? Щоби люди, колись знані як аудиторія нині знову не таємно не перетворилися на дегуманізоване збіговисько роз’єднаних поміж собою/об’єднаних онлайном споживачів безкоштовного але яскравого інформаційно-новинного сурогату, в правдивої журналістики має бути своя ціна. Як і у справедливого (відповідно до осмисленої та далекоглядної букви закону) правосуддя. На відміну від суддів в Україні не держава повинна встановлювати такі компенсації за віддану покликанню роботу журналістам, щоби їх не тягнуло на темний бік – по «ліві» підробітки. Це має робити аудиторія, котра має знаходити в собі достатньо ресурсів для фінансування гідних її довіри медій. Чи має рости тут рівень аудиторії (фінансовий, інтелектуальний, моральний) паралельно з її вимогами до найнятих нею журналістів – питання риторичне. Колообіг «чеснот» пересічного українського реципієнта інформації має колись перестати складатися з лише таких складових, як бідний, скупий, обдурений, далі бідний. Інвестиції в максимально наближену до правди інформацію – це інвестиції в себе самого. У свої правильні кроки на дорозі чи сходах життя, в адекватні рішення на основі використання оплаченої праці журналістів. Стаття видатків на «українську версію BBC» мала би існувати в кожної родини, яка хоче добра – як не собі, то дітям.

Журналісти тут теж повинні адекватно оцінювати вартість продукованої ними правди. Цьому їх повинні вчити будь-де і на будь-якій стадії: на бакалавраті, в магістратурі, спеціальних курсах чи в практичній діяльності. Те саме стосується і великих новинних корпорацій, для яких конкуренція, а не монополізація апріорі має бути пріоритетом не меншим за прибуток. Що не кажіть, а вміння заробити довший долар – велика справа, порівняно з варіантом «збрехати, нажитись і втекти». Раз і назавжди так не напасешся. Журналістика – не той фах, де всі одночасно поїдуть на заробітки до Польщі, Німеччини, ОАЕ чи Росії. Тут треба бути в рідному контексті. Той роботодавець, який своєчасно створить такий ньоюзрум, що складатиметься з високооплачуваних професіоналів, завоює зрештою свою аудиторію. Мудрішу і ймовірно багатшу за інших. А це – аргумент для отримання доступу до кишень адекватних рекламодавців.

Водночас авторитетні персоналії у журналістиці мають стати основою таких редакцій і водночас мати змогу продовжувати самостійне плавання в морі інформації – як поважні блогери, розслідувачі, коментатори-аналітики. За їх працю аудиторія теж має мати змогу заплатити. Це повинно нагадувати своєрідний договір, який укладається на постачання інформації – товару, максимально наближеного до щирого розуміння постачальником дійсності, яким той ділиться з замовником. Якась партія товару в певний момент (терміни гарантії та давності тут треба ще обгрунтувати) визнана неякісною – фейковою, зумисне перекрученою – наслідки мають бути комплексні. Це може бути вибачення з поверненням сплачених коштів споживачу, судовий розгляд справи з виплатою компенсації чи інша форма. Індивідуальний виконавець договору має свій коефіцієнт для штрафних санкцій, велика юридична особа (новинна компанія, телеканал, радіостанція…) – інший коефіцієнт, який має робити ціну брехні неймовірно високою, якщо в разі чогось на недобросовісних журналістів посиплються колективні позови через невиправдану довіру та комплекс завданих збитків. Нічого особистого – просто бізнес і терези – з пряником та батогом на шальках!

Споживачі інформації рано чи пізно будуть змушені зрозуміти, що безкоштовні новини схожі на сир у пастці для мишей. Вони – отруйні, токсичні: чомусь цьогорічне слово року «toxic» за версією Оксфордського словника не надто використовувалося у словосполученні з новинами, повідомленнями та медіями. А варто би було: оскільки сліди тут часом ведуть у тому ж напрямку, що і у справі у справі фізичних отруєнь ворогів Кремля в Британії.

Не хочеться тут читати нотацій про ліцензійне програмне забезпечення (не лише російського походження), музику, фільми і таке інше. Оскільки адміністративної чи карної відповідальності за споживання безкоштовних і потенційно шкідливих новин ніхто ще мабуть довго не встановлюватиме. Як не дивно, це – просто не вигідно. Але усвідомлювати, що ти споживаєш продукти з деформованим інформаційним вмістом, створені корумпованими, заангажованими чи іншим чином вмотивованими організмами, і, таким чином, добровільно піддаєш викривленню власне світобачення, втрачаєш навіть видимість контролю (це – окрема тема) над власним майбутнім, якось бодай трошки дискомфортно.

Правила тут прості: хочеш бути здоровим – харчуйся правильно і займайся спортом (споживай якісні новини і за бажанням полюй для інтересу на фейки, які намагаються тебе обдурити – теж непогана спортивна розвага). Не виправдовуй свою бездіяльність браком грошей на здорову їжу та кросівки для бігу. Наша свідомість – ще та вигадниця вибачень перед совістю, звісно, але нащо нам тоді здалися здоровий глузд і логіка? Хочеш правди – плати. Прагнеш споживати перевірені іншими новини – витрачай свій час на пошук таких джерел і винагороджуй їх. В певний момент переставай споживати іфнормацйний комбікорм і берися за розум. Бо потім може бути запізно, або доведеться витратити надто багато свого часу для повернення до умовної нульової точки, а час – це ресурс, цінніший за гроші: для всіх і кожного.

Але поки наші люди ж бо люблять інформаційний комфорт запопадливих пошуковиків і алгоритмів, торгових платформ, інтернет-магазинів та розважально-інформаційних сервісів в онлайні, тепло персоналізованих інформаційних бульбашок та ехо-камер. В такому світі наші забаганки наперед вгадують. На наших емоціях вміло грають. Довколишні сусіди по камері підтверджують наш авторитет. Тут популісти обіцяють нам нереалістичні але такі приємні речі. А світле майбутнє чому стабільно і вперто відтерміновується зі сьогодні на завтра.

Життя – надто коротке і тому у нас немає часу на ігри в «емоційну множинність правд»: за доступ до інформації про світ і себе в ньому треба платити усім. Платити означає свідомо робити вибір і брати відповідальність за своє майбутнє та цілу індустрію новин. Оскільки даровані гідним цього журналістам фінансові ресурси розширюють їх можливості у пошуку та поширенні правди у морі брехні – на користь усім і кожному. Таким чином, фейкові новини і не переможуть. Можливо.

Comments are closed.