Питання про статус наукового знання, яке породжують дослідження соціальних комунікацій, не виокремлено як проблему в академічному середовищі України. У межах  академічного дискурсу продовжують множитися й затверджуватися «філологоцентричні» (філологоцентризм – переобтяженість навчальної програми філологічними дисциплінами [1, з. 27/40] підходи до аналізу текстів медіа і процесів, що відбуваються у медіасередовищі. Це не дозволяє науковому співтовариству вийти на метарівень осмислення перспективи українських медіастудій (Ukrainian media studies) і збагатити свою практику новим знанням. Пониження інтересу академічного середовища до змісту освіти призводить до того, що студенти сприймають запропоновані для прочитання та обговорення на заняттях теорії як необхідний базовий мінімум для проходження на подальші рівні навчання або кар’єри, але у жодному разі не як метод критичного аналізу. Порівняння із західною ситуацією або із західними теоріями практично ніхто не проводить у зв’язку із відсутністю матеріалу для порівняння – базових досліджень розвитку суспільства в Україні.

Тим часом, плутанина, яка виникає в практиках медіадосліджень, заведених в системі вищої школи, створює масу труднощів і для викладачів, і для студентів, що знижує мотивацію та якість наукових робіт, і зводить до мінімуму цінність знання. А оскільки методологія інтерпретації текстів, процесів та тенденцій розвитку ЗМІ традиційно концентрується в рамках пов’язаної з журналістикою і медіакомунікаціями наукової спеціалізації, вважаємо за важливе розглянути взаємозв’язки між журналістською освітньою моделлю та перспективою розвитку «Ukrainian media studies», що і є метою цієї статті.

Огляд наукової літератури: науково-методологічною основою роботи стали праці вчених різних шкіл та напрямків, провідних соціологів та філософів, які концептуалізували не тільки досвід розуміння медій, але й підходи до опису трансформацій всередині соціальних систем. Серед них ми виділимо Т. Адорно, Е. Гідденса, П. Бурд΄є, Ж. Бодрійяра, Н. Лумана, Дж. Лакана, Ю. Хабермаса, Е. Тоффлера, Т. Беннета, М. Кастельса. У рамках заявленої теми вельми важливими вважаємо ті роботи, в яких висвітлюються механізми введення інновацій та проблеми модернізації в країнах пострадянського простору, зокрема, П. Тамаша, З. В. Патрушева, В. І. Пантіна, С. Н. Гаврова, Л. Д. Гудкова. У контексті рефлексії про майбутнє наукового знання є актуальними ідеї про місії університетів, викладені у працях Р. Барнетта, Х. Ортега-і-Гассета, К. Ясперса, Дж. Генрі Ньюмена, Б. Рідінгса («Університет в руїнах»). Звертаючись до аналізу процесів культурних трансформацій, зумовлених медіями, ми спираємося на досвід представників Вільнюської лабораторії візуальних і культурних досліджень  А. Усманової, А. Горних, Е. Матусевич, О. Криволапа, О. Шпараги, О. Сарна.

Важливу роль в процесі підготовки цієї статті відіграли роботи  А. Черних «Мир современных медиа» і Л. Мановича «Language New Media», які відображають еволюцію комунікативного потенціалу ЗМІ. Серед українських дослідників, які присвятили свої праці різним аспектам соціальних комунікацій,  виділяємо підходи В. Різуна, Б. Потятиника, В. Куліка, С. Квіта, О. Косюк, Н. Габор, В. Буряка, А. Холода, С. Демченко та ін.

Взаємозв’язки інтелектуалів із засобами масової комунікації, як зазначає Алла Черних, належить до найбільш заплутаних проблем сучасного суспільного розвитку. «Річ у тім, що, на думку більшості інтелектуалів, до кінця XX ст. сфера масового публічного опинилася цілковито у полоні тих, що узурпували «право знати» і поширювати знання, формуючи цим “бажану” громадську думку, витіснивши з неї традиційних “творців сенсів” – філософів та вчених», – пише дослідниця [2, с.279]. І далі нагадує про те, що ще у середині 50-х років ХХ-го століття відомий американський соціолог Чарльз Райт Міллс сформулював суть конфлікту між інтелектуалами, які створюють суть культури і «псевдопретендентами», узурпаторами, які створюють медіаповідомлення [3]. У той час, як одні творять культурні цінності, інші здійснюють “брудний бізнес” індустрії свідомості. Необхідність розробки українських медіастудій кидає виклик інтелектуалам, вимагаючи пошуку відповідей на методологічні питання: чи має дослідницький текст містити критичну конотацію чи це завдання певних жанрів? Яким є тип наукового листа? Аналізуючи процеси впливу медіа на суспільство, що саме віднести до знання метарівня? Медійна критика – це частина публіцистики, саморефлексія журналістики чи самостійний дослідницький проект?

Пошук відповідей на ці питання, на наш погляд, прояснює перспективи вивчення мас-медій та журналістики. При цьому вважаємо важливим розвиток наукової дискусії стосовно того, що саме є полем критики. Оскільки критичний пафос наукових досліджень не завжди розкриває суть предмету, аналіз окремих явищ в українській журналістиці, а також – окремих тенденцій в розвитку мас-медіа, не дозволяє побачити цілий ряд процесів, які є властивими для природи медій. Для цього досліднику необхідно відмовитися від спроб пояснити ситуації українських медій лише економічними або лише політичними причинами. Відповідно обмеження ролі філософії і соціології медій в науковій практиці завжди залишатиме за кадром чинники, що детермінують динаміку медіакомунікації та її майбутнє. От чому, на наш погляд, важливо розглянути можливість проектування наукової методології нового типу.

Кажучи про проблеми професійної підготовки журналістів, професор В. Іванов акцентує увагу на тому, що освітня парадигма в журналістській галузі не є однозначно визначеною. Абсолютно не обґрунтовано продовжує співіснувати на одній шахівниці велика кількість навчальних закладів, які нічим не відрізняються один від одного і готують фахівців за єдиним кліше, в умовах слабкої технічної бази навчального процесу, відсутності сучасного обладнання для підготовки в приміщенні вузу медійних матеріалів, дефіциту фінансових ресурсів для забезпечення підвищення кваліфікації за фахом «журналістика». «Це особливо важливо, оскільки технічний прогрес призвів до появи нових медій, унаслідок чого – і до потреби навчити журналістів працювати в нових умовах. Така підтримка має виражатися також у  допомозі в технічному переоснащенні вузів, які готують журналістів, і в розробці цілісної державної політики стосовно процесу їхньої підготовки» – вважає В.Іванов [4].

Перерахований список проблем вимагає доповнення. По-перше, прагнення системи освіти утримати журналістику в рамках наявної освітньої традиції відсікає можливості її оновлення, оскільки не передбачає отримання знань у галузевих аспектах журналістики, затребуваних в інформаційному просторі України, який постійно змінюється. По-друге, хаотичні форми конкуренції в професійному журналістському середовищі, одночасне співіснування різних моделей журналізму в одній державі (що претендують на статус «незалежної журналістики») подають майбутнім кадрам цілковито суперечливі сигнали. Чим далі розташований від “центру” країни та її західних кордонів вуз, тим слабша академічна мобільність, готовність студентів освоювати складніші рівні знання і конкурентні середовища. Кар’єра в журналістиці сприймається випускниками з регіонів як можливість залишити «провінцію» і отримати доступ до «кращого життя», мати нагоду стати успішним та видатним. При цьому комунікативні здібності часто грають більшу роль, ніж знання та культура мислення.

Проте суперечність між теорією і практикою журналістики, на наш погляд, для України пов’язана і з іншими чинниками, а саме: збереженням з часів радянського минулого тих моделей навчання, які орієнтовані на ідею «керованості» ЗМК, і слабо перетворюються на ті освітні форми, які успішно функціонують в інших країнах. Йдеться про співіснування у стінах вузу моделей науково-дослідного центру і школи практичної журналістики, яка розвиває медійні навички (media skills) медіацентрів, які поєднують проектну діяльність і наукову програму з підготовки Ph.D.-спеціалістів; лабораторій, які розвивають дослідження у галузі візуальної культури і комунікацій. А наявність в організації навчального процесу могутнього «паперового комплексу» документації, яка не стикується з технологіями  онлайн-навчання, гальмує новаційні форми і засоби спілкування як всередині педагогічного середовища, так і в навчальній роботі студентів. Досвід впровадження нових знань, отриманих під час участі в проекті модернізації освітніх програм з журналістики «Цифрові медіа в університетах» (під патронатом Києво-могилянської Академії і Фундації Р. Ахметова) свідчить, що опір новому з боку професійного академічного середовища зумовлений специфічним педагогічним страхом фахівців вищої школи не отримати результат у вигляді зрозумілих раніше «знань». Що, на наш погляд, обумовлено спробами уникнути відповідальності за наслідки модернізації, і орієнтацією на наявну модель журналістської освіти, в якій «все одно все буде так, як завжди».

«Філологічно орієнтоване» навчання журналістики, про яке говорить В. Іванов, звертає нашу увагу на фундамент усього храму науки. Дефіцит робіт, виконаних на якісно-новому рівні аналізу, що узагальнював би процеси, які відбуваються в журналістиці і мас-медіа України, враховуючи зовнішні та внутрішні контексти, які формують національний медіапростір, частково компенсується «продуктами» російської наукової думки, звернення до якої традиційно залишається поширеною практикою в Україні. Принципове питання про ставлення до знання і до “російського знання” зокрема, по-різному сприймається в російськомовному та україномовному науковому співтовариствах. А профільні періодичні видання, покликані продукувати зразки наукової думки, часто розглядаються як ресурс для збільшення кількісних показників успішності університетів.

Відсутність змістовних і практично корисних підручників з теорії та історії медій, створених українськими авторами, замінюється посібниками, які виникли за доби “перебудови” і були написані за матеріалами радянської та російської журналістики, або – перекладними  текстами. Хоча, з 2006 року Академія української преси (АУП) реалізує видавничу програму “Бібліотека масової комунікації”, пропонуючи в якості україномовних посібників праці Зігфріда Вашенберга “Новинна журналістика”, Вальтера Фон Роша “Вступ в практичну журналістику”, серію підручників Міхаеля Халера “Інтерв’ю”, “Пошук і збір інформації”, видання енциклопедичного характеру “Медіаенциклопедія: Публіцистика. Масова комунікація”. У 2010 році вперше українською мовою вийшла в світ робота Нікласа Лумана “Реальність мас-медіа” (серед згаданих публікацій це єдина робота, яка претендує на поповнення науково-теоретичного фонду українського академічного співтовариства). У пріоритетах АУП – розширення форм медіаграмотності, про що свідчать фахові програми (vocational program), спрямовані на підтримку ідеї медіаосвіти, і моніторинги українських інформаційних програм, представлені в розділі Mediasapiens проекту  “Телекритика”.

Вагомий внесок в підтримку та розвиток громадської дискусії навколо українських медій вносить і сам проект “Телекритика”, який реалізовує медіакритичну модель участі інтелектуалів в публічній сфері. Щодня, оперативно, в різних жанрах і з використанням мультимедійних технологій цей ресурс інформує суспільство про події в українському та закордонному інформаційному середовищі, пропонуючи критичний погляд на них та запрошуючи до діалогу. Цілий розділ проекту – MediaSapiens – присвячено проблемам медіаосвіти та медіапсихології. Тут розміщують щотижневі моніторинги новин і політичних ток-шоу з аналізом маніпулятивних технологій; дослідження медіатрендів в Україні і країнах близького й дальнього зарубіжжя, рецензії на телепередачі та критичні статті з інтерпретацією змісту різних медіапроектів. Проте, контент-аналіз публікацій в розділі MediaSapiens за період з липня 2011 по лютий 2012 року показав, що представлені матеріали могли б виходити на першій шпальті соціально-політичного видання, оскільки вони вже не є частиною медіапросвіти суспільства, а інформаторами про маніпуляції влади. Картина фактів і думок в розглянутому корпусі текстів виявляє, що найбільший інтерес авторів публікацій викликали  теми:

• Абсолютизація влади Партією регіонів.
• Зростання байдужості суспільства до того, що відбувається в публічній сфері і посилення орієнтації медій на розважальний сегмент.
• Відсутність ефективного зворотного зв’язку між владою і формами її репрезентації у ЗМІ.
• Безкарність корупції чиновників і розширення зони замовчування медіа з цього приводу. Перетворення „четвертої влади” на персонал з обслуговування влади.
• Імітація демократичних громадських інститутів, приховування від громадян важливої інформації.
• Вибіркове застосування правосуддя.
• Самоцензура як норма журналістської практики.
• Залякування громадянського суспільства спецслужбами.
• Ігнорування владою законопроектів, що сприяють підтримці демократії.
• Недобросовісне висвітлення діяльності опозиції.

 Активно беручи участь у формуванні публічної сфери, проект “Телекритика” у той же час абсолютизує роль журналістики, віддзеркалюючи важкий досвід становлення української демократії: журналістика, яка добровільно поклала на себе функції опозиції, до певного часу заповнювала утворений вакуум політичних ідей і нових лідерів. Проте сьогодні питання про якість критики та інструменти аналізу повідомлень мас-медіа ставить нас перед фактом: що змінилося в публічній сфері України за часи її незалежності? Як трансформувалася професійна роль журналіста і власне медійна критика? Усе це дає привід замислитися про критерії критики і цінності експертної думки в українському інформаційному просторі.

Професійна дискусія, що розвиває цю тезу, неодноразово з’являлася на сторінках „Телекритики”. Але найбільш виваженою роботою, що проблематизує поле критики,  варто визнати статтю О. Довженка „Нам потрібна різна критика”, у якій розглядається зміст і види медійної критики. «Добре, що ми маємо життєздатний, запитаний суспільством ресурс («Телекритика» – прим. Ю. Г.), який висвітлює медіа в найрізноманітніших аспектах – від піплметрії до художніх рефлексій на медіапродукт, від телевізійного „заліза” до досліджень психології користувачів соцмереж, від моніторингу джинси до мартирологу загиблих арабських журналістів. Між тим, «Телекритикою» вже понад десять років вичерпується попит ринку на медіакритику, й не лише спеціалізовану (професійну, нішеву), але й популярну (масову, прикладну – ту, яка має публікуватись у ЗМІ загального інтересу). До куцого переліку видань, які регулярно публікують тексти на медійні теми, складеного вашим автором позаторік у нарисі української медіакритики, здається, відтоді не додалося жодного пункту. Це погано» [5]. На думку О. Довженка, медійна критика може здійснюватися з різних позицій («пересічного глядача», «кваліфікованого глядача», «фахівця в певній сфері», «з позиції небайдужого журналіста», «з позиції медійного профі», «з позиції професійного медіакритика», «з якої завгодно іншої позиції»), але без участі тих, хто пов’язаний з медіавиробництвом, без волі і бажання критиків нести відповідальність за свою позицію і заявляти про це публічно, на різних інформаційних ресурсах, – в мас-медіа і журналістиці відбувається профанація самого поняття “критика”.

У контексті поставленої нами проблеми наукового знання, що мали б розвивати українські медіастудії (Ukrainian media studies), питання про критику піднімає цілий комплекс інших взаємозалежностей: починаючи з чинників, які визначають конкуренцію ідей в академічному середовищі, і завершуючи переоцінкою академічних авторитетів. Архетип Фауста, заданий європейською гуманітарною традицією, закликає ученого до сумнівів заради здійснення дії. Без активної участі „творців сенсів” у формуванні нових наукових орієнтирів звужується сенс дискусій і гальмуються процеси оновлення сфери публічного. Специфіка перехідної ситуації України початку XXI століття віддзеркалює світоглядний злам у розумінні цінності наукового знання і вимагає розробки дослідницьких підходів у напрямі проектування нової гуманітарної парадигми. Залишається зробити крок.

Публікація написана в рамках проекту “Майстерні громадської критики”
Финансова підтримка проекту: Фонд розвитку українських ЗМІ, Посольства США в Україні

 Література:

1. Іванов В. Журналістська освіта/В.Іванов//Український медіа ландшафт –2010. – Київ: Фонд Конрада Аденауера –2010. – С. 27/40.

2. Черных А. Мир современных медиа/А.Черных.— М.: Издательский дом «Территория будущего», 2007.— 312 с.

3. Там само: С.279.

4. Там само: С. 27–40

5. Довженко О. Нам потрібна різна критика [Електронний ресурс] /Телекритика. – Режим доступу: http://www.telekritika.ua/view/2012-04-11/71106.-Дата доступу: 11-04-2012.

Відгуки (1)

Анонім,