Минуло 25 років з часу виходу в світ книги “Патогенний текст”.  За цей час концепт увійшов у науковий вжиток, передусім дослідників медіа, які вивчали рекламу, віртуальну агресію і насильство (про авторів трохи згодом). Тобто концепт жив своїм життям і є сенс подати наше сьогоднішнє його розуміння. Ми також розглядаємо запропоновані міркування як наш внесок у філософію та методологію медіа-освіти.

Йдеться не так про ревізію, як про  нові акценти:

1. Поняття “патогенний” може мати НЕЙТРАЛЬНЕ звучання (щоб не сказати «позитивне» і уникнути зайвої епатажності). Всупереч очікуванням частини читачів, нам би хотілось дистанціювати одне від одного слова “патогенний” і “шкідливий”.
2. Зв’язок з ідеєю нооценозу, яку ми висунули дещо пізніше (Медіа: ключі до розуміння, 2004).
3. Латентний текст.
4. Врахування концепту патогенного тексту і нооценозу як можливих елементів методології досліджень медіа загалом і філософського фундаменту медіаосвіти зокрема.

Фрагменти з наших попередніх текстів − з відповідною інтерпретацією і, якщо потрібно, переосмисленням − подаємо курсивом, без лапок, з вказуванням джерела. Значна кількість такого матеріалу означає, що подекуди авторові йдеться про перекомпонування з тим, щоб привернути увагу до тих аспектів, які − через надмірну перевантаженість другорядним матеріалом − раніше проходили непоміченими.

ПОШИРЕННЯ КОНЦЕПТУ І КРИТИКА

Передусім варто подякувати низці  науковців, зокрема українських, які аналізували проблему патогенного тексту у своїх працях або ж послуговувалися цим поняттям у власних наукових дослідженнях: Катерина Серажим, Ігор Михайлин, Сергій Квіт, Олександр Федоров, Флорій Бацевич, Мар’ян Житарюк, Тетяна Кузнєцова, Емілія Огар, Юрій Бідзіля, Наталія Габор, Валерій Іванов, Володимир Демченко, Мирослава Чабаненко, Марія Бутиріна, Наталія Войтович, Світлана Бойко, Наталія Ліщинська, Параска Дворянин,  Оксана Косюк, Павло Александров, Ірина Кирич, Лілія Шутяк, Віталій Жугай, Лариса Масімова, Юрій Васьківський,  Мар‘яна Кіца, Ольга Рак, Світлана Бойко, Марина Кононенко, Марина Осюхіна, Олександра Андрєєва, Світлана Мельник, Анастасія Ковалевська, Майя Нагорняк, Анна Сулім, Людмила Теодорська.  Тут доречно висловити вдячність згаданим авторам, а також і тим, з матеріалами яких ми не встигли ознайомитись і неодмінно зробимо це в майбутньому. Ми також подаємо покликання на релевантні матеріали цих авторів. Принаймні, на частину таких матеріалів [1].

Деякі автори, як от Нагорняк М. В. («Патогенність у змістовому компоненті інформаційних повідомлень на радіо»/ Наукові записки Інституту журналістики) кладуть концепт і класифікацію патогенного тексту в методологічну основу свого дослідження. Інші намагаються розвивати саму концепцію, піддаючи критиці нашу класифікацію.

Наукову дискусію навколо самого концепту вдало, з нашого погляду, підсумувала Світлана Бойко з  Інституту психології  імені Г. С. Костюка НАПН України  (Функціональний аналіз патогенних текстів (до проблеми психологічних аспектів медіа-освіти):

«Подальша розробка теми показала всю складність і глибину означеної проблеми. Якщо Катерина. Серажим («Журналістський текст патогенного характеру»)  продовжує свої дослідження в уже звичному руслі, зосереджуючись на маніпулятивній природі патогенного тексту, то Ф. Бацевич вважає, що «названі ознаки чіткому критерію не підлягають і є значною мірою суб‘єктивними» («Основи комунікативної лінгвістики»,  с. 153), а Лариса Масімова, солідаризуючись із Бацевичем, пропонує свої критерії, зокрема, «текстуальну стратегію, яка марнує реальний час читача. Формальною ознакою такої стратегії є порушення просторово- часової взаємодії (континууму) тексту, внаслідок якої деформується реальний образ світу» (Масімова Л. Г. Критерії патогенного тексту, с. 152). Сам Б. Потятиник у роботі «Медіа: ключі до розуміння» розвиває думку, що, власне, усякий текст у кінцевому підсумку є патогенним. На нашу думку, поняття патогенного тексту має нелінійну природу і певні ознаки гіпертексту, тобто містить у собі систему зв‘язків і переходів, які можуть привести до несподіваних висновків».

Ми схильні погодитися з шановною Світланою Бойко стосовно нелінійної природи патогенного тексту. Більше того наші міркування про «майже детективну історію» ідентифікації патотексту і про його «невловимість» власне підкреслюють цю його «нелінійність». Хоч  висловлено це було у дещо інший спосіб. Зрештою, у нашому «чвертьстолітньому апдейті»  ми спробуємо увиразнити згадану нелінійність й надати їй концептуальної форми.

(НЕ)ПАТОГЕННИЙ ТЕКСТ

У науці текст має десятки визначень і тлумачень. У нас йдеться власне про семіотичний текст. Текст, який «резонує» у свідомості, як це схематично описано у трикутнику Фреґе (знак-денотат-концепт). Тобто текст, який продукується, сприймається, осмислюється, інтерпретується людською свідомістю. Традиційно в семіотиці, окрім абеткового чи ієрогліфічного письма, текстом вважаються картини, ноти, відео, музика, ритуали, цифрові повідомлення, таблиці тощо. Усе, що сприймається свідомістю. Щоправда, сьогодні треба враховувати і електронну, кібернетичну «свідомість».

Сучасні  наукові уявлення фактично спонукають нас розуміти під поняттям “текст” всю інформацію, яку ми отримуємо через органи чуття. Йдеться навіть про текст як “будь-яку групу феноменів” (Makaryk, 639). Усвідомлюючи, що письмо народилося з піктограм, умовних малюнків, мимоволі визнаємо, що серія “рухомих” малюнків, які нам пропонує кінематограф чи телебачення − також текст. Але в чому тоді полягає принципова різниця між “нібито-живими” картинками телебачення і “справді-живими” картинками навколишньої дійсності ? Непросте запитання, особливо коли врахувати новітні технічні досягнення, які створюють цілковиту ілюзію реальності. Саме тому свого часу виникла ідея вважати текстом будь-яку інформацію, що її отримує людина через які-завгодно канали сприйняття, включаючи, звичайно, інформацію візуальну (Патогенний текст. С.11).

У такому розумінні зоряне небо – також текст. Втім, щоб уникнути такого, надто широкого трактування, проведемо межу, базуючись на походженні: суттєвою ознакою нашого робочого визначення семіотичного тексту будемо вважати його рукотворність. Цебто йдеться про семіотичні системи, спродуковані людиною або ж її електронними (кібернетичними) інструментами. Останні (боти, штучний інтелект), як ми знаємо, вже можуть продукувати текст автономно, на «свій розсуд», хоч цей «розсуд» і запрограмовано людиною. Принаймні поки що. Тобто йдеться про опосередковану «рукотворність».

Тепер кілька слів про поняття патогенного тексту.  В англомовній літературі ми такого терміну не знаходимо. Тобто – це наша пропозиція. Натомність за кордоном використовують поняття «шкідливий контент» (harmful content) [2].  Але фактично – це звужене розуміння. Патогенний не обов‘язково має означати шкідливий і нижче ми зупинимося на цьому питанні, зокрема в контексті нооценозу.

«Патос»  у перекладi з грецької може означати страждання. Тож адекватне, з нашого погляду, значення слова “патогенний”  − той, що спричиняє страждання. Ніхто не буде заперечувати, що Нагірна проповідь Ісуса Христа, закликаючи до радикальної зміни поведінки і революції цінностей, може викликати страждання. Врешті, як і будь-яка революція. Та й взагалі, як стверджував Сіддхартха, “життя − це страждання”.

Дослiдницький сюжет i своєрiдна iнтелектуальна драматургiя цiєї роботи власне пов’язанi з невловимiстю чи, точнiше, важковловимiстю патогенного тексту (Екологія ноосфери, С.4).

Нам здається очевидним факт, що текст, подiбно до вiрусу, спроможний суттєво змiнювати програму функцiонування людини, спричиняючи, для прикладу, не тiльки радiсть творчого натхнення, але й страждання. Для доведення цього зовсiм не обов’язково вдаватися до екстремальних прикладiв, на кшталт вiйни з релiгiйних чи iнших iдеологiчних мотивiв. Зважмо, що такi рiзнорiднi феномени, як творення цивiлiзацiї, пошуки сенсу життя (а також розчарування на цьому шляху, самогубства) найтiснiшим чином пов’язанi з функцiонуванням тексту. Тобто патогеннiсть тексту, його здатнiсть спричиняти страждання, виявляється у повсякденному способi життя людей. Це щось на кшталт  плати за високорозвинений iнтелект, свiдомiсть i цивiлiзацiю. […]

Спочатку слід з’ясувати, якого типу відхилення може генерувати текст. Фізичні? Психічні?

Зміни в способі життя, а отже, й у фізіології людей, які настали з виникненням, скажімо, письма та подальшого розвитку засобів масової комунікації, очевидні. Вони сприяли тому, що людину було наче виключено з природи, поставлено над природою, протиставлено природі. І трагічність цієї правди в тому, що людина, воюючи з природою, одночасно залишалася частиною цієї природи, тобто воювала сама з собою.

Тому й існує спокуса сказати, що будь-який текст є патогенним.

На фоні філософії екзистенціалізму не буде виглядати якимось одкровенням твердження, що текст (будь-який текст) і пов’язаний з ним інтелект є хворобою природи, природної істоти.[…] У біблійній інтерпретації текст та інтелект можна розглядати як гріх і одночасно як покарання вигнаного з Раю. Як відомо, Господь Бог заборонив першим людям брати плоди з дерева “ЗНАННЯ добра і зла” (Книга Буття, 2.1; тут і далі виділення наше – авт.). інформаційний сенс забороненого плоду підкреслював і Змій-спокусник. […] Усвідомлення наготи з нашої сьогоднішньої точки зору виглядає, звісно, драматичним, оскільки позначає перехід від тваринного несвідомого раю до людини, яка усвідомлює і тому страждає. Власне свідомість − це і є вихід з тваринного «раю». Проте значно більш трагічним було усвідомлення зла, гріха і, головне, смерті, скінченності буття ( «Ти порох і до пороху вернешся»). […] Текст і пов’язаний з ним інтелект в певному сенсі розладнали людське життя. Переситили його тривогою і стражданням. і в цьому розумінні ми можемо говорити про текст і пов’язаний з ним інтелект як хворобу. Але, з іншого боку, маємо пов’язані з інтелектом надії, мрії й романтичний шлях в невідоме. І з огляду на це, якщо ми й погодимося, що текст – патогенний, а інтелект – викликана ним недуга, то в такому разі більшість людей сказали б, що це прекрасна невиліковна недуга (Патогенний текст, Розділ II).

Шкідливе далеко не завжди є патогенним. Можна зробити спробу розв’язати проблему патогенного тексту, керуючись прийнятим в тій чи іншій країні законодавством та етичними нормами. З цієї точки зору шкідливим треба вважати той текст, який заборонений законом чи не вписується в рамки домінуючої суспільної моралі.[…]

Підхід до проблеми патогенності тексту за формулою “шкідливе те, що заборонене законодавством”, спокусливо простий і зручний. Але при ближчому розгляді легко зрозуміти, що такий підхід був би надто однобічним. І це неважко довести. Візьмімо для прикладу тексти тоталітарної журналістики часів фашистської Німеччини або СРСР.  Якщо брати сукупність текстів, то їх згубний вплив на психічне здоров’я нації  і решти світу очевидний. Разом з тим такі тексти не суперечили прийнятому в цих країнах законодавству.[..]. Творчість українських дисидентів 60-их років ХХ ст. розглядалася як антирадянська, тобто як шкідлива в колишньому СССР. Разом з тим ця творчість справедливо оцінюється як героїчна з погляду більшості істориків незалежної України 90-их років (Патогенний текст, Розділ II).

Доволі цікавим є питання про складнощі ідентифікації тексту, який прийнято вважати шкідливим чи патогенним. Тобто його ізоморфність, плинність, невловимість. Звідси виникають сумніви стосовно доцільності чи ефективності різних форм цензури. Тим паче, що заборона певного тексту – чи не найкраща реклама. Усім добре відома ситуація, коли в Мережі загальну увагу привертають матеріали з позначкою «заборонено на телебаченні» чи щось подібне.

Короткий огляд історії цензури не залишає сумнівів у тому, що далеко не всі заборони були викликані егоїстичними мотивами певних осіб, які прагнули зберегти свою владу і вплив. Багато з цих заборон народилися з тривоги, стурбованості щодо патогенності певної літератури, яка спроможна підштовхувати людину (реципієнта) до моральної і духовної деградації. Тобто цензура, спроба контролювати інформаційні потоки часто була мотивована цілком добрими намірами.

Промовистими прикладами патогенності тексту, який первісно шкідливим наче не вважався, є тексти-носії утопічно-комуністичних ідей чи революційного максималізму.”Мені здається, – писав Ісайя Берлін, – що прагнення до досконалості часто призводить до кровопролиття, газових камер, до того, що дітей змушують доносити на своїх батьків (як під час французької чи російської революцій) тощо. (Патогенний текст, Розділ 12).

НООЦЕНОЗ: ШТРИХИ ДО КОНЦЕПЦІЇ

Складність і неоднозначність поняття патогенного тексту зводить майже до нуля можливості проведення аналогій з екологією природничою. Забруднювати водойму нафтопродуктами чи викидати в атмосферу небезпечні для життя речовини вважається  однозначно шкідливим. Питання про шкідливість тексту далеко не таке просте, як може здатись спочатку.(Патогенний текст, Розділ I, Труднощі ідентифікації)

На перших порах є цілком очікуваним запозичення вже усталених термінів, які звично використовують фахівці-біологи, описуючи біоценоз: організми-продуценти і консументи, екологічні ніші, рівні і яруси, які посідають мікроорганізми, рослини і тварини, наприклад травоїдні і хижаки, насиченість біоценозу. Останнє характеризує наповненість чи взагалі відсутність певних важливих ланок, що цілком можна спроєктувати на інформаційну сферу. Скажімо в нооценозі України, порівняно з північноамериканськими і західноєвропейськими країнами, недостатньо насичена ніша аналітичної якісної журналістики. Водночас сфера реклами чи розважально-популярних медіа – перенасичена.  Ми ведемо до того, що нооценоз можна аналізувати з різних перспектив: якісних і популярних медіа, конкуренції між різними медіумами (текст, відео, аудіо, телебачення, радіо,  нові медіа), тематичного спектру (економіка, культура, політика, спорт і т.д.).

Загалом, належне застосу­вання понять “біоценоз” та “біосфера” пов’язане з розумінням того, як функ­­ціонує екосистема – природний комплекс, який складається з жи­вих організмів та середовища їхнього проживання, цебто з потоків ре­чо­вини, енергії та інформації. Екосистема може охоплювати будь-який прос­тір – від краплини озерної води до біосфери. Біосфера ж є су­куп­ністю біоценозів (термін, який вперше запропонував німецький біолог К. Мебіус в 1877 р.). Біоценоз – сукупність рослин, тварин, мікро­орга­ніз­мів, які населяють певну ділянку суші чи води. Усі вони кон­так­тують між собою та середовищем існування. У складі біоценозу є цент ри притягання – найчисленніші групи, які визначають продук­тив­ність спільноти. Один біоценоз плавно переходить в інший, а перехідні зони називають екотонами.

Так само, як традиційна екологія оперує поняттям біогеоценозу, доречним буде вести мову про нооценоз стосовно сфери текстів, сфери розуму (ноосфери, яка теж має екотони і центри притягання).

Хоч прямі аналогії були б надто примітивними, ми все ж доволі однозначно можемо вести мову про динамічні текстово-інформаційні структури, які “живуть” подібно до біоценозу. Будь-яка ланка нооце­но­зу необхідна в загальній інформаційній круговерті. Нооценози мають свої власні центри притягання – домінуючі культурні цінності, зокрема мову спілкування – а також свої екотони, тобто перехідні зони. Роз­ви­ток глобальних медіа, таких як Інтернет, можуть призводити до дезін­тег­рації традиційних етнічно-територіальних нооценозів й формувати нові, слабше пов’язані з певною територією. Проте мовно-культурні цін­ності все ж залишаються потужними центрами притягання в Інтер­неті, про що свідчить, наприклад, активне нарощування в останні роки російсько-, франко-, німецькомовних масивів інформації.

За нашими спостереженнями, в сфері інформації теж існує своє­рід­­ний екобаланс. Наприклад, популярна преса зазнає відчутної крити­ки в інтелектуальних колах. Проте, з іншого боку, вона має відчутний вплив на пресу якісну. Не варто забувати й того, що такі феномени, як спор­тивна журналістика чи жіночі сторінки, започатковані саме “жов­тою пресою”.

У другій половині ХХ століття локальні інформаційні системи злилися, сформувавши єдину планетарну мережу – інформаційну сфе­ру (ноосферу). Ми розуміємо її як цілісну динамічну систему, спро­мож­ну чутливо реагувати на будь-які інформаційні збурення. Завдяки сучасним електронним ЗМІ вона стала гіперчутливою навіть до думки окремої людини. За сприятливих обставин ця думка може миттєво на­бу­ти без перебільшення глобального резонансу. Сказане зовсім не озна­чає нівеляції національно-культурних особливостей інформацій­но­го світу. Навпаки, ноосфера, так само, як і її попередниця – біосфера, ґрунтується на різноманітності.

Цебто йдеться про збалансоване співіснування різних інтелек­туаль­них течій, жанрів, поглядів. Тобто саме збалансовування (а не чист­ка чи заборона) має бути ключовим методом інформаційної екології.

До речі, на Заході медіа­еко­логія (Media Еcology) є усталеним науковим напрямом. Цим терміном послуговувався ще Маршалл Маклюген. Ніл Постмен засну­вав в уні­вер­ситеті Нью-Йорка спеціалізацію з медіаекології. Саме там, за ви­знан­ням теперішнього голови Асоціації медіаекології США Ленса Стрей­та, більшість його колег отримали свої дипломи. У відповідь на на­ше запитання Ленс Стрейт так окреслює загальні рамки цього науко­во­го напряму: “Медіаекологічна перспектива ґрунтується на пра­цях Мар­шалла Маклюгена та Гарольда Інніса, Ніла Постмена та Луїса Мамфорда, Жака Елюля, Вальтера Онга, Жака Гуді та інших. Дехто та­кож простежує зв’язок цього напряму із загальною екологією, теорією сис­тем, теорією катастроф і хаосу”.

Тут доречно буде також подати погляд Ніла Постмена: “Медіа­еко­­логія розглядає сутнісні особливості впливу масової комунікації на людське сприйняття, розуміння, почуття та систему вартостей, те, як взаємодія з медіа посилює чи підриває шанси нашого виживання. Слово “екологія” передбачає вивчення довкілля – його структури, зміс­ту та впливу на людей. Довкілля – це, врешті-решт, складна інфор­ма­цій­на система, яка накладає на людську істоту певний спосіб думання, по­чування і поведінки” [212, 161]. (Нооценоз. Традиційна не традиційність // Медіа: ключі до розуміння. C 187-217. З новішими трендами в медіаекології можна ознайомитися в нашій публікації «Закордонні дослідження з медіаекології»)[3] .

Звертаючись до конкретніших прикладів, візьмемо з біоценозу явище заболоченості. Були часи, коли заболочені місцевості в різних країнах, зокрема в СРСР, намагалися осушувати й перетворювати їх на пасовища чи орні землі. Тобто болото вважалося чимось небажаним. Ситуація радикально змінилася і сьогодні німці намагаються відновити втрачені болота в районі Ельби, оскільки, як вважається, вони можуть певною мірою запобігати катастрофічним повеням. Болотянисті місцевості  мають здатність затримувати дощову воду і навіть фільтрувати її через торф‘яну товщу. У такий спосіб регулюється рівень підземних вод. Окрім того, заболочені площі, як стверджують біологи, мають вплив на зменшення в атмосфері вуглекислого газу, стримуючи глобальне потепління.

Подібне ставлення, з нашого погляду, можна практикувати до «небажаних» явищ у системі нооценозу, до «боліт» інформаційної сфери. Згадаємо тут інформаційні пласти, які звично викликають роздратування і незадоволення частини суспільства – екранна агресія і насильство, еротика, реклама. Тобто варто ставитися до них як невід‘ємних складників нооценозу, що склався в суспільстві. Звісно, за певних умов їхня «популяція» може набувати загрозливих розмірів і порушувати нооценозну рівновагу. У таких випадках природною є обмежувальна реакція законодавчих, медіакритичних чи морально-етичних інституцій. Але в будь-якому разі ця реакція має брати до уваги статистичні і соціологічні дослідження, покликані відповісти на питання, чи справді порушено рівновагу і якою мірою.  З іншого боку, не варто вважати «освяченим» все, що є в інформаційному просторі. Цебто конкуренція різних текстових потоків і реакція на надмірну експансію якогось одного з них – теж природні.

Можемо, ясна річ, погоджуватися з Гербертом Лоренсом, протиставляючи  «добру» еротику «поганій» порнографії (Г.Лоренс, Порнографія і непристойність, С. 266), Але нікуди не подінемося від трансгресії, з якою пов‘язує еротику Жорж Батай, з переступанням меж, заборон, з майже містичним досвідом занурення у еротичний досвід. Цебто перед нами радше − континуум, який не підлягає чіткій стратифікації, поділу на добру і погану частину. Саме тому патогенний текст як філософське поняття не годиться ототожнювати з шкідливим текстом у юридичному розумінні.

Пропаганда здорового способу життя чи патріотичних почуттів в період оголошеної чи неоголошеної війни можуть бути цілком доречним. На відміну від тотальної пропаганди, гіпертрофованої і всеосяжної інформаційної кампанії, підкріпленої жорстким контролем і репресіями, як це було в колишньому СРСР, теперішньому КНР, Північній Кореї тощо.

Або ж фейки, які завжди “жили” в нооценозі. Їх вибухове і хворобливе розмноження впродовж останнього десятиріччя викликало стурбовану реакцію медіакритики і медіаграмотності, спрямовану на верифікацію й обмеження потоків фальсифікованої інформації . Але ж самі по собі, в обмежених кількостях, фейки завжди існували. Завжди були першоквітневі містифікації і потоки гумору, які багато кого дратували. Розглядаючи ці та інші подібні теми, варто  брати до уваги екологічну картину всередині нооценозу, їхнє становище і статус, враховувати  протидію і, головне, чи прямує процес до рівноваги?

Майже півстоліття тому Річард Докінз опублікував свою працю «Егоїстичний ген» (український переклад вийшов у 2016 р.), де автор теж вдається до дещо ризикованої як для вченого-біолога аналогії: в знаменитому 11 розділі запроваджено поняття мему (meme) – культурного реплікатора. На думку автора, мем, подібно до гена, що підпорядковує живі організми з метою власної реплікації, так само експлуатує людську психіку з єдиною метою – вижити і розмножитись. Послідовники Докінза вибудували цілу галузь – меметика, яка, втім, так і не здобула загальновизнаного наукового статусу.

Так само, вважаємо, і з концепцією нооценозу. Різні інформаційні  рівні і яруси, їх насиченість і заповненість, як виглядає, можна «експортувати» з біосфери до ноосфери. Втім, одразу впадають в око суттєві відмінності. Візьмемо хоча б поняття продуцентів і консументів. У біології – це доволі чітко окреслені і сталі категорії.  У нооценозі – все складніше. Скажімо, в епоху соціальних мереж  глядачі, слухачі і читачі перестають бути чистими консументами, докладаючись до продукування тексту. І що вважати агентами, складниками, нооценозу? Відео, аудіо, текст для читання? Тематичні потоки?  Симбіотичні сутності, які є наслідком взаємодії людської психіки і текстових структур?

Тобто маємо  більш розмиту динамічну систему із взаємними переходами і взаємно переплетеними інформаційними потоками.  Ми ведемо до того, що концепція нооценозу буде потребувати своєї власної термінології і методики дослідження.

У нашому розумінні для нооценозу важливим буде також поняття  семіоцентризму і латентного тексту.

СЕМІОЦЕНТРИЗМ

Вплив тексту на людину можна розглядати на двох рівнях.

Перший – на рівні змісту, того, що ми сприймаємо і про що йде мова. Проте коли абстрагуватися від конкретного змісту, який несуть слова, то нам відкриється глибший, сказати б, “фізичний” вимір тексту як певної матерії, певної сутності, запрограмованої на зростання, на нарощування “маси” за рахунок людської енергії.

Лише невелику частину інформації, зокрема перші слова (чи те Слово, яке, за Біблією, було спочатку), можна вважати чистим актом волевиявлення. Усі наступні слова, як правило, є виплодом двох батьків – Людини і тієї попередньої інформації, того попереднього Тексту, який певним чином налаштував людську свідомість, “запліднив” її. Може й правда, що людина тримає текст під своїм контролем. Але така сама правда і те, що текст, в розумінні навколишньої інформації, тримає під контролем людину, відповідним чином запрограмовуючи її психіку і відповідно стимулюючи її мислення. Ми, сьогоднішні, вже ніколи, доки житимем, не позбудемося вірусу тексту. І в цьому сенсі можна вести мову про поневолення текстом (Патогенний текст, Гіпотези і проблематика).

Детальніше ідею семіоцентризму викладено в книзі «Медіа: ключі до розуміння». Втім цей матеріал, як нам тоді здавалося, не надто пасував до структури книги, отож вирішено було подати його у формі відступу, як другорядний матеріал, місцями в публіцистичній формі.  Тим часом, семіоцентрична перспектива, як виглядає, може бути вдалим доповненням домінуючого в науці антропоцентричного підходу чи, скажімо, теоцентричного (в теології).

Більше того, вона може надати зовсім іншого вигляду концепції нооценозу. Адже йдеться не тільки про  різнорідні «листи щастя». Такий лист «натискав» лише на дві «клавіші» людської свідомості: страх негативних наслідків та сподівання на те, що розсилання подальшим адресатам принесе удачу. Тоді як інші тексти розігрують цілі п’єси в нашій психіці, «натискаючи клавіші» шляхетності, мужності, трагедії, комедії, оптимізму, бажання самореалізації тощо й реплікуються, фактично експлуатуючи психологічні (кібернетичні) ресурси людини чи електронних систем.  Такими «листами щастя» фактично є безліч проєктів, на кшталт WWW, які саморозгортаються у семіосфері.

Патогенний текст у цьому розумінні – семіотична  структура, яка має вбудовані механізми розмноження і самоекспансії. Маса цього тексту зростає протягом усієї історії людства, й чим більше він нас заполонює, тим більше стимулює до лихоманкового, з експоненційним прискоренням, створення нових текстів.

Втім, значний обсяг цього матеріалу змушує нас винести його в окрему публікацію під умовною назвою «Семіоцентризм в методології досліджень медіа»

ЧИ НООЦЕНОЗ ПІДЛЯГАЄ РЕГУЛЮВАННЮ?

Здається, це питання – не зовсім доречне, оскільки ми власне є частиною нооценозу. З іншого боку опис й аналіз нооценозу наче ставить нас над ним і стимулює ті чи інші різновиди регулювання. Часто оманливі, особливо коли йдеться про грубе і безцеремонне втручання, скажімо таке, яки практикували в нацистській Німеччині чи в СРСР. Виходили з того, що  текст є людським витвором і що творець начебто цілком контролює своє творіння.

Втім, думка, що одні люди, начебто, можуть ефективно контролювати процес текстотворення іншими людьми – доволі ілюзорна. А тим часом ця ілюзія відігравала і продовжує відігравати фатальну роль в історії людства. Протягом тисячоліть панувала думка, що текст можна контролювати найвульгарнішими способами. Наприклад, шляхом замовчування певної інформації чи знищення масивів “шкідливого” тексту (бажано разом з біологічними його носіями). Само собою зрозуміло, що критерії шкідливого або, навпаки, благотворного тексту завжди були напоготові. На цьому доволі таки хибному погляді будувалися стосунки людини і тексту протягом п’яти тисячоліть писаної історії. На цьому погляді, здебільшого, ґрунтуються вони і нині.

ЛАТЕНТНИЙ ТЕКСТ

Наприкінці подамо деякі міркування про актуальні і потенційні семіотичні системи, про «живий» і «мертвий» текст. Передусім, про кілька прикладів тексту, який ми називаємо латентним.

Одне з найвидатніших імен в ассирології, зокрема в історії розшифрування знаменитих клинописних текстів, які під кінець XVIII cт. припадали пилюкою у фондосховищах Лувру і Британського музею, – Георг Фрідріх Ґротефенд (1775–1853). Якось у юнацькому запалі він побився з приятелем об заклад, що здат­ний розшифрувати нікому не зрозумілі написи – шумерський клинопис. На той час дехто навіть припускав, що це не письмо, а декоративний орна­мент. Та й для самого Георга копії клинопису були мертвим на­бо­ром знаків. Він не знав, як до них підступитися і як читати: зліва на­пра­во, справа наліво чи згори вниз. Проте не минуло й півроку, як мерт­вий текст “заговорив” (Медіа: ключі до розуміння).

Цебто стародавній і цілком забутий шумерський клинопис до його розшифрування Ґротефендом не перебував у семіотичному просторі людської свідомости. Він не мав ніякого значення і навіть припускалося, що це усього лиш своєрідний орнамент. У схожій ситуації було давньоєгипетське ієрогліфічне письмо, доки 1799 р. наполеонівські військові не знайшли «Розетський камінь» − стелу, на якій трьома мовами, зокрема давньоєгипетською і давньогрецькою, було висічено указ мемфіських жерців. Це був ключ до прочитання і розуміння цілого світу давнього Єгипту, письмо якого упродовж півтори тисячі років залишалося нерозшифрованим, незбагненним, тобто латентним.

Або ж звернемося до порівняно свіжих  прикладів − знаменитих пластин з розміщеною на них інформацією про планету Земля і землян, призначених для інопланетян. Наполегливі зусилля Карла Саґана – (американського астронома й популяризатора науки, батьки якого ще до І Світової емігрували до США з містечка Сасів під Львовом),  увінчалися успіхом, коли в 1972-73 рр. ці пластини полетіли у відкритий космос на борту безпілотних космічних апаратів NASA «Піонер» (Pioneer-10, Pioneer-11).

Піонер-10 покинув Сонячну систему і приблизно через два мільйони років пройде відносно близько до зорі Альдебаран. Звісно, це велике питання, чи там у той час буде кому прочитати послання землян. Але навіть якби було, то вже перед стартом тривали дискусії, чи зрозуміють інопланетяни, скажімо, що означає стрілка? Річ у тому, що  маршрут космічного апарату на пластині позначено стрілкою в напрямку Юпітера і далі – за межі Сонячної системи. Опоненти зауважували, що стріла – суто людський артефакт, який походить із давніх культур мисливців-збирачів – може виявитися зовсім незрозумілою для гіпотетичних інопланетян. І що вже казати про складніші символи? Пізніше, 1977 р. у космос  було запущено вдосконалену версію послання – Золотий диск Вояджера: колекція 115 зображень і звуків планети, зокрема музика Баха, Моцарта і Бетховена,  слова Президента США та  Генсека ООН і привітання різними мовами, зокрема й українською: «Пересилаємо привіт із нашого світу,  бажаємо щастя, здоров’я і многая літа». Втім, ще задовго до цього, 1962 р.  в СРСР через радіолокаційну станцію з використанням азбуки Морзе в космос відправлено слова «Мир», «Ленін».

Сьогодні навіть на Землі не всі зрозуміють значення слів «СРСР» і «Ленін». Для частини населення планети – це латентний текст. Таким самим, через два мільйони років в околицях зорі Альдебаран буде виглядати позолочена пластина зонду «Піонер». І не тільки для гіпотетичних адресатів-інопланетян але й для землян. За умови, що на той час ми ще будемо існувати.

Тут ведемо, до того, що значна частина тексту завжди є поза процесом семіозису. Величезні масиви тексту залишаються  латентними – незрозумілими і неусвідомленими. Текст, який спродуковано, але який ще не актуалізовано в рецепції, який ще не резонує в колективній психіці аудиторії або резонує в дуже обмеженій частині цієї аудиторії. І цю обставину, а передусім ситуацію переходу латентного тексту в активний і навпаки,  не варто оминати в описах структури нооценозу. Якою мірою текст латентний і як це виміряти? Чи беремо до уваги кількість переглядів, кількість куплених чи позичених книг? І що є 100 відсотковою латентністю? Ці питання ще потребують уточнення.

МЕДІА-ОСВІТА

За чверть століття в Україні виникло та розвинулося чимало нових напрямів, як от медіа-освіта. Остання має суто прикладне застосування, намагаючись сформувати у якомога більшої частини населення різних країн те, що називають медіаграмотністю. Втім, медіа-освіта має своє власне філософське підґрунтя, яке видається не цілком завершеним.

У цьому контексті концепт патогенного тексту, заснований на ідеях нооценозу, може мати стосунок власне до філософії медіа-освіти.  Хоча такий підхід і може викликати нерозуміння серед медіаосвітян. Адже наше розуміння патогенного тексту мало пов’язане з критикою і класифікацією дискурсивних явищ, які прийнято вважати шкідливими (для психіки частини населення). З іншого боку, концепція нооценозу не виключає критичної реакції й спроби обмеження тих інформаційних потоків, які набувають занадто бурхливої експансії, загрожуючи загальній рівновазі. Втім таке обмеження має розглядатися в контексті саморегуляції нооценозу й природної конкуренції різних текстових потоків, намагаючись відходити від вузько егоїстичного антропоцентричного підходу і усвідомлюючи, що текст може бути патогенним в окремих  обставинах для окремих суб‘єктів чи категорій суб‘єктів, біологічних чи електронних. Скажімо, порнографію в Україні заборонено законом, проте відомо також, що її можуть використовувати з терапевтичною метою, коли йдеться про неповносправних чи людей, які страждають на  сексологічні проблеми. Щодо екранного насильства (фільми, комп‘ютерні ігри), то теж немає однозначних наукових свідчень, що воно викликає зростання агресії в реальному житті [4].

Натомість шкідливою ми схильні вважати саму філософію заборон і цензури.

Короткий підсумок

Як бачимо, концепт «патогенний текст» з часу його запровадження увійшов у деякі медіадослідження. Вартою підтримки, з нашого погляду, виглядає спроба різних авторів відділити суто прикладне розуміння патотексту (базоване, скажімо, на правових обмеженнях і заборонах) , від його нейтрального філософського трактування. Патогенний текст зовсім не обов‘язково є синонімом шкідливого тексту. Нооценоз, на наше переконання, не надто “любить” слово “шкідливий”.  У ньому є безліч ніш для найрізноманітніших текстових утворів різного рівня, інтелектуального регістру і призначення, які, проте, конкурують за увагу потенційної авдиторії.

Для розуміння нооценозу важливішою є ідея рівноваги в цій конкурентній боротьбі. Рівновага, яка увесь час порушується і відновлюється. Разом з тим, не варто забувати, що одним з рушіїв цієї конкурентної медіареальності є вбудована в тексті здатність до автоматичної – з використанням психічних і кібернетичних ресурсів – реплікації та експансії. Саме це  мав на увазі Річард Докінз, пишучи про мем, як “егоїстичний ген” у сфері культури, або  Даглас Рашкоф у книзі “Медіавірус” (до речі, ця книга теж вийшла 1996 і ми ще не були знайомі з нею, пишучи про вірус тексту)[5].

Ми намагаємося звести такі і подібні трактування тексту під єдиний дах – семіоцентризм. Тобто семіоцентризм і нооценоз – ключові поняття нашого розуміння патогенного тексту. Втім, ці міркування можуть відображати  суб‘єктивние бачення автора. Не виключено, що завдяки зусиллям колег, концептуалізація запропонованої методології піде в іншому напрямку.

Покликання і примітки

1, Бойко С.Т. Функціональний аналіз патогенних текстів (до проблеми психологічних аспектів медіа-освіти) Наукові записки  Інституту психології  імені Г. С. Костюка НАПН України /  За редакцією академіка С. Д. Максименка. Вип. 39, Київ –  2011, С. 62-73. С. 68. URL: https://core.ac.uk/download/pdf/32306516.pdf#page=62

Масімова Л. Г. Критерії патогенного тексту / Л. Г. Масімова // Наукові записки Інституту журналістики : наук. зб. / за ред. В. В. Різуна ; КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2010. – Т. 41. – 212 с.

Ліщинська Н. М. Патогенний текст як засіб масової маніпуляції / Н. М. Ліщинська // Документ у збереженні індивідуальної / соціальної пам‘яті: Збірник наукових праць //http://dspace.wunu.edu.ua/handle/316497/6713, 2016

Серажим К. С. Журналістський текст патогенного характеру / Серажим К. С. // Держава та регіони : науково-виробничий журнал. – 2010. – № 2.– С. 161–171.

Серажим К. С. Текстознавство : підручник / К. С. Серажим. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2008. — 527 с.

Житарюк Мар’ян. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство. URL: https://tmk-ti-vdpu.at.ua/_ld/0/30_monograf_a5_cd.pdf

Рак О. Ю. Патогенна та маніпулятивно-комунікативна інтенція впливу медіатексту на деструкцію свідомості людини [Електронний ресурс] / О. Ю. Рак // Парадигма пізнання: гуманітарні питання. – 2015. – № 5 (8). – Режим доступу: http://naukajournal.org/index.php/Paradigm/article/view/586

Ковалевська А. В. Ідентифікація патогенних текстів: українські реалії / Науковий вісник Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Серія: Філологічні науки, № 14, 2020. С. 79-82  http://ddpu-filolvisnyk.com.ua/uploads/arkhiv-nomerov/2020/NV_2020_14/17.pdf

Нагорняк М. В. Патогенність у змістовому компоненті інформаційних повідомлень на радіо/ Наукові записки Інституту журналістики : науковий збірник / за ред. В. В. Різуна ; КНУ імені Тараса Шевченка. — К., 2013. — Т. 52. — Лип.—верес. — 306 с. С. 86-91. http://journ.knu.ua/periodyka/pdf/nz/nz_52.pdf

Кіца Мар‘яна. Критерії та ознаки патогенної реклами в  українських ЗМІ [Текст] / М. Кіца // Теле- та радіожурналістика. – 2014. – Випуск 13. – С. 241-246.

Кононенко Марина.  Патогенні тексти на шпальтах місцевих газет http://dspace.tnpu.edu.ua/bitstream/123456789/8531/1/Kononenko.pdf

Васьківський Ю. Патогенність рекламного тексту в українському медіапросторі: шляхи викорінення (українською).

Михайлин І.Л. Журналістика як всесвіт: вибрані медіадослідження (Борис Потятиник: семіоцентризм як інформаційна модель світобудови) / І. Л. Михайлин. — Х.: Прапор, 2008. — 512 с.

Михайлин І.Л.  Бунтар проти абсурду (Аналіз останнії досліджень і публікацій) URL: http://www.kafedrajourn.org.ua/media/1493

Квіт Сергій. Масові комунікації. – Друге видання, виправлене і доповнене. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2018. – 352 с. URL: https://kvit.ukma.edu.ua/wp-content/uploads/2019/02/Mass-Communications-2018.pdf

Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник / Ф. С. Бацевич. – К. : Академія, 2004. – 344 с. – (Альма-матер).

Іванов. .В.Ф. Основні теорії масової комунікації і журналістики. URL: https://soc.univ.kiev.ua/sites/default/files/library/elopen/teoriji_mas_komunikacii.pdf

Огар, Е.І. Дитина і зло у сучасному медійному просторі: конструктивні і деструктивні складові взаємин [Текст] / Е.І. Огар // Вісник Сумського державного університету. Серія Філологія. — 2007. — № 1. Т.1— С. 56-60  URL: Дитина і зло у сучасному медійному просторі: конструктивні і деструктивні складові взаємин – 2007 – essuir.sumdu.edu.ua

Сулім А.А. Медіакритика в Україні: функції, тематика, проблематика / Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій. Дніпропетровськ, 2015. URL: http://www.dnu.dp.ua/docs/ndc/dissertations/K08.051.19/dissertation_5653aa44bab2a.pdf

Федоров А.В. Медиаобразование: вчера и сегодня. М.: Изд-во МОО ВПП ЮНЕСКО «Информация для всех», 2009. 234 c. URL: https://ifap.ru/library/book430.pdf

Габор Н.Б. Проблеми медіаосвіти у контексті інформаційного середовища держави URL: http://prima.lnu.edu.ua/mediaeco/zurnal/N2/Mediaosvita/problemy-mediaosvity.htm

Осюхіна М.О. Медіа- та інформаційна грамотність як складова сучасних інформаційно-комунікаційних обмінів (національна концепція у контексті світового досвіду) / Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій. Дніпро, 2018. URL:

http://www.dnu.dp.ua/docs/ndc/dissertations/K08.051.19/dissertation_5b9e2dfa48400.pdf

Александров П.М. Медійні інтерпретації сучасних загроз ) / Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій. Львів, 2019. URL: https://lnu.edu.ua/thesis/aleksandrov-pavlo-mykolayovych/

Дворянин П.Я. Новини на регіональному телебаченні: українськоцентрична парадигма. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій. Львів, 2016. URL:https://lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2016/05/dis_dvoryanyn.pdf

Андрєєва Олександра,  Мельник Світлана. Засоби втілення комунікативних інтенцій у сучасному шоковому рекламному дискурсію URL: http://labs.journ.knu.ua/mova/wp-content/uploads/2017/03/%D0%97%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B2_%D0%9C%D0%A1%D0%96_2017.pdf

Рижко О.М. Плагіат у соціальнокомунікаційному вимірі початку ХХІ століття: природа явища та історія боротьби / Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук із соціальних комунікацій. URL:https://shron1.chtyvo.org.ua/Ryzhko_Olena/Plahiat_u_sotsialnokomunikatsiinomu_vymiri_pochatku_KhKhI_stolittia_pryroda_iavyscha_ta_istoriia_bor.pdf?

Войтович Наталія. Правові, етичні та соціально-психологічні аспекти політичної реклами як складової соціальних комунікацій (Дисертація),  URL: http://www.dnu.dp.ua/docs/ndc/dissertations/K08.051.19/dissertation_6085983541579.pdfМарія Бутиріна. Масова комунікація як об’єкт медіапсихологічних досліджень. Вісник Львівського Університету. Серія «Журналістика. 2014. №39. С. 26—30. URL: http://prima.lnu.edu.ua/faculty/jur/publications/visnyk39/Visnyk_39.pdfТеодорська Людмила. Дитяча аудиторія як адресат і посередник в рекламній комунікації. Автореферат дисертації. К.- 2018. URL: http://knukim.edu.ua/wp-content/uploads/2018/11/Teodorska-L.I._-avtoreferat.pdf

Бідзіля Ю. М., Тарасюк О. М. Патогенна інформація на сторінках всеукраїнської газети «Факти» / Ю. М. Бідзіля, О. М. Тарасюк // Науковий вісник Ужгород. унів-ту.  – Сер. Філологія. — № 9. — Ужгород: Ліра,  2004. — С.116–120.

Потятиник Б., Лозинський М. Патогенний текст: монографія – Львів: Місіонер, 1996. – 296 с.

Потятиник Б.В. Екологія ноосфери. Львів: Світ. 1997.

Потятиник Б.В. «Медіа: ключі до розуміння», Серія: Медіакритика. Львів: ПАІС, 2004. –312 с.

2. Див., напр.: Published in May 2021 the Draft Online Safety Bill imposes a “duty of care” on social media companies, and some other platforms that allow users to share and post material, to remove “harmful content”. URL: https://www.bbc.com/news/technology-57569336
3. Потятиник Б.В. Закордонні дослідження з медіаекології \Вісник Львівського університету. Серія журн. 2013. Вип. 38. С. 529–536. URL: http://publications.lnu.edu.ua/bulletins/index.php/journalism/article/download/5426/5435                  http://scholar.googleusercontent.com/scholar?q=cache:Iel6FtzLW08J:scholar.google.com/+borys+potyatynyk&hl=en&as_sdt=0,5
4. Див. напр.: Jonathan Freedman, Media Violence and Its Effect on Aggression: Assessing the Scientific Evidence.
5. Douglas Rushkoff, Media Virus! Hidden Agendas in Popular Culture, 1996

Comments are closed.