Керівник проекту Meduza вважає, що редактори потрібні не лише медіа, а й цілим містам і країнам.

Сайту Meduza днями виповнився рік. Проект Галини Тимченко, яка десять років очолювала найпопулярніше онлайн-видання Росії Lenta.ru і була звільнена через інтерв’ю з Дмитром Ярошем, був задуманий не як реінкарнація «Ленти», а як щось зовсім нове. Концепція видання, базованого в Ризі, геть відмінна від звичних для нас новинних сайтів: тут мислять не рубриками, а динамічними блоками, які вмить підлаштовуються під інтерес аудиторії. Остання відповідає чималим трафіком, особливо з соціальних мереж. Про цю маленьку революцію в російському онлайн-просторі Галина Тимченко розповіла під час майстер-класу у Школі журналістики Українського католицького університету.

Ідею динамічної верстки ми запозичили в якісних газет. Наприклад, The New York Times змінює верстку першої шпальти з огляду на події дня та їхню значущість. Адже це головне завдання сучасних медій: із безкінечного шуму витягти важливу тему, переосмислити, упакувати та, найголовніше, ранжувати. Щоб було зрозумілим, що сьогодні головне, а що прохідне. Традиційні сайти не дають собі з цим ради, бо мають жорстку верстку: їхня стартова сторінка щодня та сама, хоч би що сталося.

Верстати порядок денний – високе ремесло, що прирівнюється до мистецтва: бачити повну картину дня й компонувати її відповідно до потреб читача. Це непросто, потрібні навички та сміливість: говорити світові, що в цю мить найважливіше. Журналісти зазвичай бояться самі ранжувати картину дня, тому в засобі масової інформації головним був, є і буде редактор. Мало того, що кожному журналістові й виданню потрібен редактор, його потребують також цілі міста та країни. Наприклад, учора я їхала Москвою й побачила вивіску «Ювелірна жіноча білизна». Начебто й зрозуміло, що намагався сказати цим автор, але так не можна!

Редактор – це передусім ремонтник. Є структура, каркас, стіни, й ти маєш їх розмалювати, зробити інтер’єр, влучно все підсумувати. А ще – написати заголовок, адже журналісти, як засвідчує практика, цього не вміють. Заголовки має писати редактор, неодмінно консультуючись із автором. А ось дописувати журналістський текст для редактора – табу: це не твій матеріал, і вносити в нього щось своє не у твоїй компетенції. Тільки різати.

Карати журналістів без сенсу, ось покричати – свята справа. Є два варіанти: або ти працюєш із людиною й намагаєшся її виправити, або не працюєш із нею взагалі. Не можна штрафувати журналістів за запізнення на двадцять хвилин. Коли вам знадобиться від них щось особливе, вони скористаються нагодою і скажуть, що їхній робочий день завершився.

Наприклад, спеціальний кореспондент «Медузи» Ілля Азар напередодні перших убивств на Майдані поїхав до Києва робити колективний портрет масового протесту. На завдання Азар мав два-три дні, в його сумці була лише одна пара білизни. Щойно він приїхав, почалася стрілянина, тож Ілля мусив залишитися там на два місяці. Якби я штрафувала Азара за кожне запізнення, він привіз би мені портрет Майдану, а на стрілянину начхав би. Тож, якщо чекаєш від журналістів подвигів, будь готовий миритися з їхніми вкрай неприємними характерами.

Приймаючи на роботу нового працівника, ніколи не читайте резюме: воно вам нічого не скаже. Я раджу брати на роботу журналістів із широким світоглядом, які водночас є експертами в певній галузі. Новинарі, крім цього, повинні мати ще й шалену пам’ять – тримати в голові все й у жодному разі не покладатися на ґуґл.

Нових медій у принципі не існує, бо їх іще не вигадали. Те, що в Росії зараз називають новими медіями, насправді ними не є. Lenta.ru була новим медіа у 1999 році, а зараз вона є мейнстримом, адже якщо проекту немає в інтернеті, його не існує взагалі.

Аудиторія втомилась від негативних новин. Люди хочуть залишатись у зоні комфорту, щоб ніхто не смикав їх за серце. В них і серця вже не лишилося, якщо й було. Зважаючи на цю втому, можна не робити новини, а виділити тренд. Наприклад, церква втручається в суспільні справи, хоча в Конституції написано, що від держави вона відокремлена і втручатися права не має. Як Медузі донести до втомленої аудиторії цей суспільно важливий меседж? Ми зробили гру: не пусти священика до державної установи.

Так було і з регіональними виборами в Росії, і з економічними змінами. Такі ігри не будуть популярними довго, вони не потребують надмірних зусиль, у них можна грати у транспорті чи в черзі. Ґейміфікація допомагає інформувати аудиторію.

Twitter, Facebook, Вконтакті та інші соцмережі мають різну аудиторію,  різні формати та принципи поширення контенту. Якщо видання має одного SMM-спеціаліста, що розкидає новину по всіх мережах однаково, це призведе до фіаско. Цієї помилки припустились друковані ЗМІ, коли почали робити інтернет-версії. В мережу люди заходять, аби дізнатися, що відбувається тут і тепер, тому викладати вчорашній випуск газети в інтернет, щонайменше, нерозумно. Знадобилося п’ять-десять років, щоб газети це зрозуміли.

Тенденції свідчать про те, що з поширенням соціальних мереж знижується цінність головної сторінки сайту. Це не означає, що вона має бути схожою на звалище. Якщо ваша стаття опублікована на головній сторінці, її там побачить лише ядерна аудиторія видання, тобто ті, хто заходить на сайт двічі-тричі на тиждень. Решта дізнається про неї з соціальних мереж.

У «Медузі» SMM–ників немає. Якщо його тримати, то лише як члена редакції: ганяти по всіх редколегіях, щоб він розумів, чим дихає видання, які має цінності. Віддаючи SMM на аутсорсинг, ви віддаєте його в чужі руки. Це як дитина: уявіть, що ваш первісток – це сам сайт, а сторінки в соцмережах – інші діти. Про першого ви піклуєтесь, а на інших що, махнете рукою?

Є теми, які ніяк не викласти стисло. Мають бути матеріали, які апелюватимуть до емоцій, хорошого в людях. Вони вимагають ретельнішої підготовки, більшої кількості коментарів і часу, і вони не зникнуть зі шпальт та екранів. Натомість, від журналістики думок потрібно переходити до журналістики фактів.

Уляна Іванишин, Школа журналістики УКУ

Фото Петра Ткачишина

Comments are closed.